Прогрес рухали вороги народу

— Їх не розстріляли тільки тому, що вони були цивільні, — вважає Андрій Антонович. — А Костіков після своїх доносів зробив кар’єру, став головним інженером інституту й отримав доступ до найновіших розробок, у тому числі і до «катюші», авторство на яку просто привласнив...

Нехай вам допомагає Батрак

— Коли почалася війна, авіаційний завод № 22 ім. Горбунова, на якому я працював, евакуювали з Москви до Казані. По сусідству був моторобудівний завод № 16. 1942 року туди й прибув Валентин Глушко разом зі своїм конструкторським бюро з реактивних двигунів. Усі співробітники бюро, в тому числі й Глушко, були в’язнями. Тож постало питання, де їх селити. Частину розселили в майстернях на мотозаводі, а частину — в КБ. Під бюро виділили кімнати на нашому заводі. Розпочалася робота. Прийшов час ставити на літак ракетний прискорювач і розпочинати випробування. Директор заводу виділив КБ літак Пе-2. Але крім літака, Глушко потребував спеціалістів. Через Москву він домігся, щоб авіазавод дав йому механіка і двох мотористів. Але найбільше Глушко потребував фахівця з автоматики й електроніки. А це — саме моя спеціальність...

Я в Казані тоді прославився у стаханівських справах. Наш директор заводу навіть згадував, як він 1942 року, закінчивши Казанський авіаційний інститут, уперше прийшов на завод. Уздовж прохідної — плакати: рак, черепаха, воли, кінь, автомобіль, потяг, літак. Там, де літак, підпис: «На літаку — Батрак!». Переступив поріг прохідної, чує: музика, пісні... Здивувався навіть: така війна, а тут співають... І раптом по радіо оголошують: «З фронту прибуває прапор Державного комітету оборони. Прийматиме його кращий майстер заводу Батрак!» Він тоді подумав: «Який цей Батрак спритний хлопець». А я пам’ятаю, що тоді на завод приїхав полковник із супроводом. І все дивувався: «У мене прапор охороняють солдати, а у Батрака три прапори і жодного солдата». Це тому, що у мене були прапори заводу, батареї і державний. Але це так, відступ, щоб ви зрозуміли, як я опинився в одній команді з Глушком і Корольовим.

Коли у директора попросили фахівця з електроніки, він сказав: «Нехай вам допомагає Батрак!». І так сталося, що мені довелося одночасно працювати і на заводі, і в КБ. Пізніше, 1944 року, Глушка та Корольова звільнили з ув’язнення. А після війни завод перевезли до Підмосков’я (84-й авіаційний завод у Хімках). І тоді мене правдами і неправдами перевели в Москву. І вже там ми готували запуск першої балістичної ракети. Запустили її 18 жовтня 1947 року.

Перша балістична ракета була трофейна?

— Коли кажуть про перший запуск, згадують передусім прізвище Корольова. То чия ж то була ракета: Глушка чи Корольова?

— Після того, як посадили Валентина Глушка, за доносом того самого Костікова арештували і Сергія Корольова. Він був єдиним свідком, хто насправді створив «катюшу» (справедливість щодо авторства «катюші» було відновлено тільки 1963 року. — Авт.) Глушка відправили в омське КБ, а Корольова етапували на Колиму, видобувати золото. Там він і загинув би. Врятувала Корольова його товаришка Валентина Гризодубова (вони в молоді роки разом займалися в аероклубі). Гризодубова змогла вийти на Сталіна, і після її втручання Корольова перевели в Омськ до Туполєва (Андрій Туполєв на той час очолював ЦКБ-29, відбуваючи свій 15-річний термін ув’язнення. — Авт.). До речі, тоді ж усіх співробітників НКВС, причетних до арештів учених з РНДІ, відправили до штрафбату. Пізніше арештували і Костікова.

...Коли Корольова доправили в Омськ, Глушко вже готувався до етапування в Казань. Але він випадково дізнався про Корольова і домігся їхньої зустрічі. Тоді і запропонував Корольову приєднатися до його КБ. Сергій Павлович, звичайно, пристав на пропозицію, але ж від нього нічого не залежало. Тільки через чотири чи п’ять місяців його перевели до Казані. Щоправда, місця в КБ Глушка для нього не було. Корольова поставили провідним інженером з льотних випробувань. Я був з ним на аеродромі цілий день — підписував льотчикам протокол, що дозволяв зліт і випробування. А він — документ, в якому були приписи стосовно експлуатації двигуна. Ще пригадую, в нього на мотузочці завжди висів блокнот. І він все туди занотовував. Я запитую: «Що ви туди записуєте?» А він: «Я вже стільки сиджу. І ще сидітиму. Мені ж вісім років дали. Багато пропустив...» Одне слово, розпитує мене і все — в блокнот.

Але Корольов навіть не був заступником Глушка. Це вже коли ми перебралися до Москви, його призначили третім замом Валентина Петровича. А щодо того, що всі пов’язують запуск першої ракети тільки з Корольовим... Адже все було засекречено. Корольов помер на 60-му році життя (я був на його похороні). Тільки тоді про нього почали говорити. А Глушко й надалі був засекречений. (Валентин Петрович Глушко помер у 80 — 1989 року. Перебудова, економічна криза, передчуття розвалу СРСР... Це був період, коли дискутували: чи варто відправляти кораблі у космос, якщо на Землі нема чого їсти. — Авт.).

— Багато істориків наполягають, що 18 жовтня 1947 року було запущено трофейну німецьку ракету ФАУ-2.

— Ні, це була не німецька ракета. Всі ці балачки від браку інформації. У нас справді працювало 22 німецькі інженери: військовополонені, що брали участь у розробці ФАУ-2. Головного конструктора Вернера фон Брауна викрали американці, а його заступник Пуцеосвальд (або Освальд Пуце) працював у нас. Німців до серйозних розробок не допускали. Так — дрібні роботи. Після війни їх звільнили. Двоє повертатися до Німеччини побоялися і залишилися у нас...

Я знаю, про це написано багато неправди. І розумію, чому. Все через таємничість. Ось, наприклад, був журналіст Губарев. Йому єдиному дозволили писати про нашу роботу. Але писав він все навпаки. Таким був наказ. І не послухатися не міг.

А коли запустили першу ракету, свято було всенародне. Запуск пройшов вдало. Про це доповіли секретарю ВКП(б) Георгію Маленкову (він був сполучною ланкою між нами і Сталіним). Він доповів Сталіну. Той усіх привітав. А наступного дня — знову запуск. І ракета впала невдало. Знову доповіли Сталіну. Кажуть, він відповів: «Буває...» Одне слово, з 18 жовтня по 14 листопада 1947 року ми запустили 13 ракет. І лише одного разу невдало.

Параду не буде

— Я, до речі, пригадав ще один випадок, який не стосується ракет, але він ледве не призвів до трагічних для мене наслідків. У Москві готували парад Перемоги. І я запропонував, щоб парад відкривали ми: продемонстрували нову техніку. Маленков доповів Сталіну. Йому ідея сподобалася: «Здорово. Нехай покажуть». І ось у Підмосков’ї збудували трибуну. Сталін і Молотов приїхали на першій машині. Ворошилов і Маленков — на другій. Маленков і Ворошилов з нами за руку привіталися, а Молотов капелюха зняв, кивнув. Пішли вони на трибуни. Злетіло шість літаків і наша машина. А Вітя Росторгуєв (це знаменитий рекордсмен) почав виконувати фігури вищого пілотажу. І не врахував, що на літаку стоїть додатковий двигун. А Як-3 — маленький, не можна з ним жартувати. Одне слово, розбився літак за метрів 30 від трибуни. Сталін махнув рукою: «Параду не буде». Що я пережив! Адже відповідальними за організацію польотів були ми з Сергієм Корольовим. А він — учорашній ворог народу. Вже думки різні в голову лізуть. Чекав, що з хвилини на хвилину мене заарештують. Іду зранку на роботу, а дороги не бачу. Тут чую начальник мій: «Андрію, не переживай. Твоєї провини немає». Після цього від серця трохи відлягло.

— При Хрущові, мабуть, працювати стало легше?

— Про Хрущова я хотів би сказати окремо. Він заслуговує на особливу пошану і йому багато за що треба подякувати. Ніхто з перших осіб Союзу не зробив так багато для України. Чому не назвати б на його честь вулицю? А хто встановив пенсії? Хрущов. Та й у нашій справі...

— Перший штучний супутник, перша людина в космосі...

— Так. Але на той час я вже перебрався до Києва. 1949 року до Сталіна звернулися з проханням виділити людей для відбудови України. Вирішили відрядити тисячу фахівців. І прийшла розверстка: від нашого КБ — одна особа. А в той саме час на київському авіаційному заводі склалася така ситуація: на аеродромі з’явився Ан-2, а літати не може. Потрібен спеціаліст з радіоелектроніки. Послали запит в Москву. Такий збіг. До того ж я родом з Київської області. По всьому випадало їхати мені. Наказ міністра було підписано 9 грудня 1949 року, 10-го я розрахувався, а 12-го грудня вийшов на нову роботу. Так і став киянином. Звичайно, і Глушко, і Корольов чекали, що відмовлюся. Але я подумав: такий час, зараз відмовлюся, а потім мені пригадають. Зрозуміло, було дуже прикро залишати таку цікаву роботу в Москві. У думках я себе запитував: за що? Але так доля зіграла. Я був не зайвою людиною у Києві і багато чого зробив. Віддав льотній службі 55 років. А з колишніми колегами мені ще довелося співпрацювати, коли запускали перший супутник.

У день запуску, 4 жовтня 1957 року, вести патрулювання доручили двом нашим Ан-2. Для цього їх належало спеціально обладнати. І ми розпочали підготовку. У принципі, вся робота, пов’язана з радіотехнікою, була на мені. І тут ми дізналися, що з Москви від Глушка на підмогу їдуть два інженери. Прибули вони, побачили мене і кажуть: «Та ми Андрія знаємо! Він сам усе зробить. І перевіряти не треба». Побули добу, всі папери підписали і поїхали...

Замість епілогу

1944 року Валентин Глушко і Сергій Корольов були достроково звільнені зі зняттям судимості. Глушка реабілітували 1946-го, а Корольова — тільки в рік запуску першого супутника Землі.