«Серце, кинуте в юрбу, вибухає бу-ба-бу!», й осколки розлітаються тридцятьма відсотками голосів. Підкова, запущена із вправністю міронівського дискобола, повертається бумерангом. А якщо в юрбу швиргонути відбійний молоток, то він прохромить тридцять чотири відсотки електоральної живої сили.

На обкладинці жовтневого номера часопису Верховної Ради «Віче» можна бачити сюрреалістичне поєднання партійних символів, скомпонованих у вигляді герба Радянської України. Гламурний тандем емблем ПР і «НУ—НС». Схоже на червовий туз серце БЮТ. Військовими шевронами на колосистих «рукавах» майорять обереги КПУ і Блоку Литвина. Внизу, на кумачевій бинді (ветхій, як використаний комуністичний транспарант), — гасло «Партійна Республіка Україна». Одразу і не второпаєш: це безневинний жарт чи агресивний сарказм. І хочеться запитати повелителя пензлів і комп’ютерної мишки: невже це всерйоз?

Але дамо геральдисту хвилину на роздуми. Розгорнімо журнал: бачимо знайоме обличчя Президента Віктора Ющенка і витяг із тексту його заяви від 3 жовтня: за ситуацію в країні відповідають три політичні сили, які вибороли найбільше голосів виборців. Заява продиктована, по-перше, думою про мир в усьому українському мирі; по-друге, помислами про державну міць; і по-третє, — міркуваннями, які Президент не розголошував, а тому й витає чимало гадок. Запитання: невже це всерйоз? Невже всерйоз Президент вирішив заперечити чільний принцип парламентської демократії — конкуренцію політичних сил, арбітром у якій виступає народне волевиявлення? Взяти і відкинути, як непотріб, політичну відповідальність, за якою правляча партія, втративши кредит довіри, поступається владою опозиційній, маючи намір повернути прихильність виборців у час «Х»? Якщо так, то навіщо тоді вибори? Навіщо мегабайти телевізійної реклами й тисячі погонних метрів партійних стягів? Навіщо вигадливість партійних агітаторів і політологів, котрі, ґвалтуючи логіку та факти, намагалися розтовкмачити, чим ПР відрізняється від «НУ—НС», а та, у свою чергу, від БЮТ? Це скидається на оксамитовий авторитаризм. Начебто є політичні партії. І начебто нема. Начебто відбулися вибори. А сенс їхній і не збагнути. Тож і виходить (якщо, звісно, Президент не пожартував), що суверенна Україна — це візія України Радянської. З трьома «керівними та спрямовуючими» партіями. «Народ і партії єдині», — майже всерйоз пишуть вічани. І їхні геральдичні вправляння — радше oбразна суть сьогочасся, аніж позір в альтернативну реальність. Сюрреалістичний інстинкт помітний і на інших сторінках журналу. Бо про що тоді текст «Три хвилини замість трьох діб»? Це розмова з доктором технічних наук, заввідділу Інституту кібернетики Віталієм Боюном. Він розповідає про ситуацію, яка дає підстави пишатися вітчизняними вченими й соромитися за, на жаль, вітчизняних чиновників. Достопам’ятної днини голова ЦВК Ярослав Давидович замовив кібернетикам розробку обчислювальної системи, котра давала б можливість швидко й безпомилково визначити результати голосування, а за потреби й перевірити їхню достовірність. За рік, вклавши триста тисяч гривень, інститут виконав замовлення. Тепер учені пишаються втіленням власного інтелекту, а суди відкараскуються од позовів щодо виборчих махінацій. Демократія — унікальний суспільно-політичний устрій. Їй уже понад дві з половиною тисячі років. Це достеменна традиція. І голоси рахують традиційно, як дві з половиною тисячі років тому.

«Боляче від того, що не видно добра в добрі», — це слова Миколи Гоголя. В матеріалі про минувшину та сьогодення Полтави вміщено знімок пам’ятника йому. Запитаймо: чому такий теракотовий вираз письменникового обличчя? Може, тому, що дуже недбало зафарбовано на ампірному постаменті пам’ятника якесь блюзнірство? А може, тому, що гротескні персонажі його повістей так і не стали історичними образами.