Ще сто років тому Стобихва була містечком. Сьогодні тут лише 68 жителів. Однак село на березі Стоходу має майбутнє

Хата з дубом

Стобихва — острівець серед моря волинських лісів. Через бездоріжжя час ніби зупинився тут. Саме це, а також чарівна тутешня природа приваблюють у село любителів екзотики.

Всюдиходом пробираємося лісовою дорогою з Карпилівки до Стобихви. Хто наніс цю трясодушку на карту? Усі 17 кілометрів, як на вібростенді. Та ось ліс розступився — простора галявина, дерев’яні хати. Це і є Стобихва. Ось і перше диво: в одну із хат вріс старезний дуб. Щоб відчинити двері, довелось навіть стесувати стовбур. Відчуваємо на собі чийсь погляд: в сусідньому будинку притулилося до шибки жіноче обличчя. Запрошуємо вийти. За хвилину бесідуємо з Марією Гривенець. Їй 61 рік.

— Це дуже стара хата, хто і коли збудував її, ніхто не знає, — каже співрозмовниця. — Жив у ній колись Іван на прізвисько Дубок. Його вже немає. Приїздить сюди один чоловік з Ковеля, його родич. Узагалі наше село бідове. Тричі його виселяли. Але про це вам краще розкаже моя матір.

У межиріччі Стоходу і Ставу

Відомий дослідник минувшини Микола Теодорович у книжці «Волынь в описании родов, местечек и сел» (1903 р.) пише про Стобихву: «Местечко это расположено на небольшой возвышенности на берегу р. Став (сьогодні Стобихівка. — М. Я). В речке много рыбы — щук, окуней, язей, вьюнов и др. Став с южной стороны местечка впадает в Стоход, приток Припяти. Стоход также изобилует рыбой... Само местечко сгруппировано в одном месте. С южной стороны его — широкая площадь. На площади три раза в году бывают ярмарки: 12 июня, 15 августа и 28 октября. На западной стороне площади — еврейская синагога. Оттуда начинается довольно широкая чистая улица, ведущая в село Карасин...».

Цією вулицею ми і в’їхали у Стобихву. Залишилася й площа. Будинків мало. Є один новий: тут клуб, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин. У колишній сільській хаті — церква. А де колись була синагога — найновіша у Стобихві рублена хата Івана Яковича Гривенця, з матір’ю якого ми хочемо зустрітися.

І сірники робили, і горілку...

Уперше Стобихва згадується 1703 року як маєток Житомирського підчашого Стефана-Петра Річицького. На початку ХІХ століття в містечку працював винокурний завод, згодом сірникова фабрика, цегельня. Стобихва мала п’ять вітряних млинів і один водяний. 1887 року в містечку відкрили медичний приймальний покій, а 1893-го — церковнопарафіяльну школу. За даним 1906 року, тут налічувалося 138 дворів, де проживали 1384 душі, з них понад 300 — єврейської національності. 1911 року в містечку було 1497 жителів, міщанська управа, земська поштова станція, шість крамниць, державна горілчана крамниця. Наприкінці ХІХ століття у Стобихві знайшли монетний скарб XVІІ століття.

Життя під вибухи бомб

Чому Стобихва менш як за сто років стала селом? Про це розповіла 85-річна Любов Гривенець. Запросила до нової хати, тієї, що звели для сина Івана на колишній міській площі.

— До першої світової війни Стобихва була містечком, — зітхає бабуся. — Коли прийшов фронт, усіх евакуювали на схід. А повернулися — містечка вже майже не було. Будинки згоріли або їх розібрали австріяки на бліндажі. Довелося жити в землянках. За десять літ Стобихва трохи ожила: працювали магазини, школа. Ми жили заможно. Батько мав 24 гектари землі. 1940 року йому сказали: або йди у колгосп, або вивеземо в Сибір. Та недовго був колгосп. Того ж року відкрили Повурський авіаполігон, і нас знову почали виселяти — в тодішню Ізмаїльську область.

У 1941 році — війна. Повернулися в рідні місця 1946-го. Не застали багатьох, німці знищили майже всіх євреїв Стобихви.

Та попри всі біди в 1948-му в селі проживало понад 130 сімей. Але військові знову взялись за полігон, і в 1951-му нас знову переселяли в сусіднє село Великий Обзир. Ми ж вирішили залишитись. Жити тут стало страшно: полігон врізався в село. Мало не щодня там рвалися бомби. Жили, як на фронті. В селі не дозволяли будуватися, лише 1991 року провели електрику.

Ікона, що зцілює

У 1838 році коштом поміщика Каетана Чарнецького і прихожан збудовано дерев’яну церкву Успіння Божої Матері. Вона згоріла. Декілька років тому в селі з’явився новий храм. Це пов’язано з цікавою історією. Її нам розповів Олександр Євтушок, в хаті якого розміщується церква Успіння Божої Матері.

— Сталося це дванадцять літ тому. Вночі в кімнаті, де нині церква, ми побачили дивне сяйво. То оновилася стара ікона Святого Миколая. Повезли її в Почаїв. А монахи сказали, що ікона має бути там, де оновилася. Вирішив не залишати її саму. З Нововолинська переїхав у Стобихву. Відтоді біля ікони сталося чимало зцілень. Приїздять сюди люди з усієї України. (В минулому Олександр Адамович Євтушок — бригадир прохідників шахти № 3 «Нововолинська». Має багато державних нагород. За його кошт придбано більшість ікон для храму).

Попрощавшись, їдемо до однієї з десяти криниць, про живу воду яких згадував у своїй книжці Микола Теодорович. Це неподалік Стоходу. Здаля бачимо дерев’яний хрест пов’язаний рушниками. Криниця повна кришталево чистої води. Зачерпуємо склянкою — спраги як і не було. Таких джерел тут багато. Тому й вода у Стоході у цьому місці не замерзає в найлютіші морози. Рятуючись від задухи, сюди збирається риба, вода аж кишить від неї.

На Панську гору

На цій горі ростуть рідкісне оцтове дерево, барбарис. Ніби привіт від панів, які колись володіли Стобихвою.

Піднімаємося туди, де колись була церква. На її місці — високий хрест. Поруч старий крислатий дуб. Кажуть, енергетика цієї місцини дуже висока. Людина тут відчуває душевне піднесення. Так буває в лаврах або старих добре намолених храмах. Сільський голова Великого Обзира Олександр Токарчук повідав історію, що сталася під час відзначення 300-річчя Стобихви. В оператора, який знімав святкове дійство, в телекамері сіли акумулятори. Але на місці колишнього храму камера знову запрацювала!

Все-таки вона житиме!

Осінній день збігає швидко. Час повертатися в Луцьк. З почуттям смутку ми залишали цю чудову місцину Волинського Полісся, чудових людей Стобихви, які не покинули рідного села.

Воно має надію відродитися. Як каже Олександр Токарчук, у нього лежать десятки заяв із проханням надати земельну ділянку в Стобихві під дачну забудову. Але згодом, упевнений Олександр Никанорович, з’являться тут і новосели. Допоможе й нова дорога, яку ведуть сюди з Великого Обзира. Тож тисячу літ тобі, зелена Стобихво, щастя твоїм добрим людям.

Камінь-Каширський район

Волинської області.

На знімку: Любов Гривенець історію села знає не з книжок.

Фото Юрія БАХМАЧУКА.