Про дитячий будинок
«Центр розвитку дитини «7», заснований відомим в Україні меценатом Іваном Сусловим — керівником агропромислової корпорації «Сквира», наша газета писало не раз. Доля його 24 вихованців вражає: холоднечу гіркого сирітства в минулому розвіяло нинішнє тепло любові та турботи, якими обігріли хлопчиків і дівчаток опікуни — подружжя Суслових і працівники закладу. Втім, слово «заклад» надто казенне, щоб передати сімейний затишок цієї домівки, неповторну атмосферу справжньої родини, яку неможливо зімітувати напоказ.Наталя Миколаївна та Іван Миколайович не люблять згадувати трагічні історії своїх діток і суворо забороняють робити це при них іншим. Кажуть, малята стільки натерпілися за своє коротке життя, що серце обливається кров’ю, хай швидше забудуть біди, як страшний сон. Тепер у них є батьки, є родина, люди, які ніколи не віддадуть на поталу своїх доньок і синів.
Автор цих рядків у дитячому будинку не випадкова гостя: буваю тут часто, знаю всіх хлопчиків і дівчаток на імена, знаю, звичайно, як і чому вони потрапили під опіку Суслових. Богдан і Ганнуся Першко — не виняток. У
«Центрі розвитку дитини» вони із серпня 2003 року: добре пам’ятаю їхні перші дні в новій для них обстановці. Братик і сестричка після смерті мами формально залишилися напівсиротами, а фактично — круглими: батько не переймався ними ще за життя дружини, а після її смерті взагалі зник з «горизонту». Дітки залишилися з бабусею, Валентиною Яківною. Саме вона звернулася до Івана Суслова з проханням прихистити у себе сиріт: вона чула про його приватний дитячий будинок і тому впевнена за долю онучат. Сама ж не зможе їх підняти: стара, хвора, не має відповідних умов...Документи про опікунство оформили як належить (батько дітей на той час був
«в автономному плаванні», ні морально, ні матеріально сином і донькою не займався. Зрештою його позбавили батьківських прав). На непутьового зятя нарікала й Валентина Яківна. І не тільки на словах, а й на папері. Відповідні документи вона подавала спочатку до Києво-Святошинського, а потім Сквирського районного суду. Отже, все вирішувалося за повною згодою сторін. Єдине, про що попросила бабуся Івана Суслова, — компенсувати їй 3700 доларів затрат на похорон доньки: хто знає ближче Івана Миколайовича, не сумнівається у його згоді ці гроші дати.Богдан із сестричкою вже освоювався в новій сім’ї, коли їхньою долею несподівано зацікавилися досі не надто перейняті нею родичі покійної матері. Ні, вони не виявляли бажання забрати сиріт до себе: вони просто надихнули бабусю на збільшення
«такси» за дітей. Тепер вони «коштували» 100 тисяч доларів: згадую, як Іван Миколайович обурився від цієї новини: «Та я краще гроші на Богдана й Аню потрачу, ніж на здирників...»Ось тоді і відбулося повернення
«блудного батька». Де його відшукали і чому пробачили хамське ставлення до дружини та дітей — невідомо. Але можна здогадатися, для чого. Живий батько, хай і позбавлений прав, —найкращий інструмент для покарання «жадібного» Суслова. Боротьба за повернення дітей розгорнулася з дорослою жорстокістю. Я була свідком, як плакав Богдан перед поїздками на суд і хапався за «тата Ваню» — «не віддавай мене», як переживали інші вихованці Суслових. Зрештою Києво-Святошинський суд ухвалив рішення на користь «тата Вані» чи, точніше, його діток. Апеляційний суд Київської області підтвердив це рішення. Здавалося б, усе розвіялось, як «страшний сон». Богдан перестав зриватися ночами. Заспокоїлися інші діти: братика і сестричку ніхто в них не відбере...І раптом, мов мороз серед літа. Верховний Суд передав касаційну скаргу
«турботливого» татуся (запізніла любов до сина і доньки проте не надихнула його на бажання відвідувати їх у дитячому будинку, сплачувати аліменти чи бодай виявити якісь ознаки готовності утримувати Богдана й Ганнусю. До речі, цікаво, хто фінансує непоміченого у статках батечка у його судових змаганнях?) на розгляд до Дніпропетровська. Там попередні рішення перекроїли з точністю до навпаки. Розпачливий крик одинадцятирічного Богдана «не віддавай мене, тату» туди не долинув. А може, він нікого й не схвилював за валом нагромаджених справ...Залишається сподіватися, що Президія Верховного Суду усе-таки зрозуміє, хто справжній батько
«відсудженим» дітям...Людмила КОХАНЕЦЬ.
