Своє фермерське господарство Олексій Домарьов назвав ім’ям колишнього хутора, на якому тепер розташувалися його землі, — «Воскресенське»! Звучить свіжо і дещо навіть по-святковому. Але як важко було його створювати! Домарьов — людина відома у Старобільському районі, і п’ятнадцять років тому про нього казали як про ділового, розумного хазяїна.

Проте землі під фермерство не давали. Опирався головний в області чиновник по землі. Цілий рік Свиридович оббивав пороги різних інстанцій, доводячи, що розпорядиться паями людей без всякого обману. Набрид він усім, і щоб позбутися від завсідника приймалень, дали, нарешті, Домарьову дозвіл на користування землею. І став Олексій Свиридович, як і мріяв, фермером.

Звичайно, він до цього готувався. Не з голими ж руками в поле виходити. Зібрав старі вузли і деталі колишніх тракторів, купив двигун у «Сільгосптехніці» й з допомогою сільських умільців створив собі головного помічника — трактор Т-74. Виїхав у ньому на поле, зорав і засіяв, а коли одержав свій перший врожай, мало не цілував землю, що не підвела і віддячила за працю. В наступні роки стало легше. Рідна держава дала фермерам товарний кредит, допомогла закупити посівний матеріал і добрива. Тогоріч Олексій Свиридович уже такий врожай отримав, що зміг купити собі навіть новенького трактора.

Узагалі перші роки фермерства родина Домарьова прожила бідно. У тім плані, що всі зароблені гроші йшли винятково на закупівлю сільгосптехніки. Побут Домарьових був дещо невлаштований. Заощаджували на всьому: на одязі, їжі, різних життєвих задоволеннях. Зате купили сівалку, культиватора, зміцнили господарство. Дружина Олексія Свиридовича все мріяла:

— Як розбагатіємо, ти виділиш мені, Свиридовичу, тисячу гривень і ми поїдемо з тобою до Старобільська. Пройдемося по «музею», і я накуплю собі купу всіляких костюмів, кофтинок, платтів...

«Музеєм» селяни називали районний речовий ринок. Довгожителі «радянської дійсності» важко звикали до надміру товару на торгових рядах, тим паче що грошей на покупки в них не було. От і їздили на ринок, немов на екскурсію.

У 2001 році, коли продали врожай, Свиридович, як і обіцяв, дав дружині тисячу гривень і погодився в суботу поїхати з нею на ринок. А в четвер дружини не стало... Залишився хазяїн без своєї головної помічниці, порадниці і опори. Горе працею заліковував.

Сьогодні в нього 166 га ріллі та 42 га пасовищ. Є і сівалка, і культиватор, і майстерню з ремонту тракторів побудував. Хоч і невелике приміщення, але в ньому є підйомник та інша механізація. А ще зерноочисна лінія працює, три фракції очищає. Фермер мріє довести розмір ріллі до 200 га. Підрахував, що така кількість землі економічно обґрунтована і дасть змогу мати накопичення. Поки що на «чорний день» відкласти нічого не вдається. Банківських кредитів Домарьов принципово не бере, але гроші позичає. Він їх називає «гробовими». Сумне визначення, але інакше їх не назвеш.

— Кілька моїх родичок віддали мені свої землі в користування, — пояснює Олексій Свиридович. — За підсумками року я з ними акуратно розплачуюся, у результаті чого бабусі накопичили певний капітал. Гроші вони тримають собі на похорон, бо кожна з них уже похилого віку. Коли мені потрібні в господарстві гроші, йду до бабусь і прошу в борг. Хто дві тисячі гривень дасть, а хто і п’ять. Борг обов’язково повертаю. Імідж тримаю і довіру людей втратити не хочу. Хто, крім мене, про них подбає. І не тому, що вони мої родичі, а тому, що я відповідаю за тих людей, з якими живу на одній землі.

Останню фразу фермер виділяє особливо. І це не пафос, і не завищена самооцінка. Роздуми Домарьова мають під собою логіку.

— Сьогодні в нашу область, конкретно в наш район, прийшли, як я їх називаю, «латифундисти». Так, у них могутня техніка, передові технології. Сьогодні вони беруть землю в оренду, а завтра її викуповуватимуть. Ви скажете, що в цьому немає нічого поганого і я, можливо, з вами погоджуся. Проблема в іншому. «Латифундиста» цікавлять врожай, економіка, прибутки, але не саме село і люди. Фірма збере за тиждень врожай і поїде собі. Її керівники не несуть відповідальності за людей, соціальний бік їхнього життя. У селах нині залишилися пенсіонери та старики. Хто про неї подумає? До фермера вони і йдуть. Тому машина потрібна, іншого поховати треба. Торік так замело, що не могли небіжчика на цвинтар відвезти. Фермер сидить на землі. Він буде і сьогодні, і завтра, а післязавтра його діти будуть справу вести. Тому уряд має бути зацікавлений у розвитку фермерства на селі, усіляко йому сприяти. Якщо це не відбудеться, село опиниться на межі вимирання. Адже порушується середовище проживання селян.

У Старобільському районі працює нині 140 фермерських господарств. З кожним роком їх кількість зменшується і ця тенденція, за прогнозами фахівців, триватиме. Олексій Свиридович здаватися не збирається. Йому вже за сімдесят, але його плани на майбутнє свідчать про те, що він ще повоює. Сьогодні у нього 19 пайовиків, і кількість орендованої землі планує збільшити. Правда, до реалізації таких планів підходить обережно, каже, що людей не можна обманювати. Тому має все зважити. Саме будує будинок для родини однієї з доньок. У зятя закінчується термін служби військового, і він вирішив оселитися на селі. Допомагатиме тестю, а років через п’ять займеться фермерством самостійно.

— А ви, Олексію Свиридовичу, відпочиватимете?

— Якщо вийде. Адже я відпочивати не вмію.

Луганська область.