Хто тримає світ у руках

— Кількість — це ще не якість. Так само, як і дешева популярність — це ще не ознака справжнього визнання. Методи сучасних піар-технологій можуть буквально за кілька місяців «розкрутити» таку політичну зірку, що багато мільйонів і справді повірять в її неординарність. Але це лише обгортка. Потім уся ця популярність перевіряється роботою, а, саме її, цієї практичної, щоденної, а головне — результативної роботи на користь держави, ми вже давно не помічаємо.

Кажу це не як дилетант, оцінюючи ситуацію лише за економікою власної кишені, а як людина, котра давно і глибоко займається проблемами державотворення. Причому не тільки в теорії, а й на практиці.

Думаю, мої висновки підкріплюються спостереженнями багатьох людей, не пов’язаних ні з владою, ні з політикою: найбільша і найнебезпечніша криза, яку переживає Україна, — кадрова. Весь час ми говоримо про економічні негаразди, ведемо політичні баталії і при цьому наче забуваємо, що для успішного втілення всіх планів насамперед потрібні чесні і відповідальні професіонали. А їх треба плекати довго і дбайливо. Можливо, прозвучить пафосно, але відсутність концепції кадрової політики в державі загрожує її безпеці.

Під час виборчих перегонів ми ще раз переконались, чим обернулось для нас таке зневажливе ставлення практично протягом всього етапу існування незалежної держави до професійних кадрів — ми не маємо лідера, котрому повірила б уся нація, ми не маємо партійних керманичів, котрі б могли запропонувати реальну стратегію розвитку держави. Врешті-решт ми не маємо тих функціонерів на місцях, котрі могли б втілювати в життя проекти і державного, і місцевого масштабу.

— Чи не занадто песимістична картина вимальовується?

— Вона неприваблива, але реальна. Зробімо зовсім невеличкий екскурс у минуле і пригадаймо пафос у найкращому значенні цього слова Помаранчевої революції. Я сам був щирим її прихильником. Я вірив у те, що йде боротьба не просто окремих людей, які претендують на владу, а двобій добра і зла, минулого із майбутнім. Але так само, як високо здійнялися ці надії, так само вони і рухнули, коли почалася хвиля масових звільнень і призначень на керівні посади всіх рівнів. Я вже не кажу про принцип партійності, котрий замінив собою принцип компетентності під час призначення на посади. Готовий глянути крізь пальці і на кумівство — його не можна було позбутися ніколи. Та у нас просто не виявилося під рукою достатньо людей, котрі могли б достойно представляти владу. Держава їх не виростила для себе.

Це ж не новина, приміром, що ціла низка райдержадміністрацій чекала на призначення керівників довгі місяці. У багатьох районах ситуація безвладності затягнулась аж до непристойності. Недаремно ж у народі поповзли чутки, що кандидати не можуть зібрати необхідної суми грошей, щоб заплатити за місце. Усе це справді ганебно для держави, котра претендує на звання вільної і демократичної.

Та чого варті лише історії про те, що новопризначених керівників звинувачували в підробці дипломів про вищу освіту. Усі знали про це, а шахраїв усе одно призначали. Не хочу вихваляти минулі часи, там було багато своїх недоліків, але подібна пляма в біографії навряд чи дозволила б людині обійняти керівну посаду.

— Віталію Миколайовичу, якщо колись буде написано історію кадрової політики, то ви теж увійшли в неї, ставши очільником області на п’ять днів. Не пригадується, щоб хтось добровільно відмовився від такої посади та ще й у такий короткий термін. Чому так сталося?

— Досі тодішнє моє рішення залишається незрозумілим для багатьох. Особливо для тих, хто не зрозумів, що влада повинна бути чесною і діяти завжди порядно. А у той момент область виявилась неготовою до такого керівника. Інтриги, закулісні ігри, політичні плітки — це не для мене.

До речі, це не лише моє кредо. Знаю чимало політиків і господарників, котрі завжди керувалися і досі керуються подібними принципами. На жаль, тепер вони не в моді. Але я переконаний, що настане час, коли в суспільстві затребуваними стануть саме вони. Не боюсь цього казати, але ми живемо в епоху політичних банкрутів. Вони обов’язково зійдуть з політичної сцени незалежно від того, чи переживуть чергові вибори, чи ні. Країна вже відчула: їй потрібні не просто нові обличчя, а керівники нової якості. І вони обов’язково з’являться. Жаль, що рости їм поки що доводиться самотужки, а не за підтримки держави. Нові керівники — це поки що продукт, так би мовити, природного відбору, а не цілеспрямованої державної політики.

— У чому повинна полягати її суть? Ви розробили цілу концепцію кадрової політики в державі, яким повинен стати результат її втілення?

— Це не просто наукова розробка. Вона лягла в основу проекту закону «Про концепцію кадрової політики України», котрий, до речі, був зареєстрований у Верховній Раді. На жаль, ні до його прийняття, ні тим більше до реального втілення руки у державотворців поки що не дійшли. Основні ж засади цього документа — це насамперед стабільність державної служби і одночасно можливість її оновлення. Причому це повинно відбуватися незалежно від політичної кон’юнктури чи волі того чи іншого лідера. Державна служба — це основа держави, її стовпи. Вона повинна працювати чітко і стабільно, незалежно від того, хто отримав більшість голосів на виборах. Її функція —виконувати всі закони, і це головне завдання чиновника будь-якого рангу. Але наша біда, що саме цього не можемо досягти.

Боремося з корупцією, хабарництвом серед чиновницького люду, його інертністю і бюрократизмом і поміж усім цим забуваємо, що саме чиновник, а не тільки Президент повинен бути гарантом дотримання будь-якого закону. А для того щоб цей чиновник був чесним, компетентним, порядним, а головне — патріотично налаштованим, і повинна попрацювати держава, спочатку вивчивши, виплекавши такого державного службовця, а потім створюючи мотивацію для його роботи.

На жаль, переважна більшість передвиборних гасел має один зміст: позбавити чиновника пільг, гарантій, повноважень... Зрозуміло, що все це лише лукавство. Бо треба вміти відділяти пільги від привілеїв, а державних службовців від олігархічних кланів. Ми перестали розрізняти зміст таких антагоністичних понять, як високе служіння державі і створення олігархічної верхівки. Якби це чітко розділити, то стало б зрозуміло, кому і що потрібно давати, а у кого забирати.

Історія вчить постійно: дешевої влади не буває, бо інакше вона буде або злочинною, або зрадливою, або продажною. Сьогодні таке твердження не надто популярне, але ми вже переконувалися не раз: виграють не популістські гасла, а реальні стратегічні програми. Виховання кадрової еліти має стати пріоритетом для нашої держави.

— Ми навчаємо стільки молоді, що, здавалося б, кадрової проблеми у нас не повинно існувати взагалі...

— Не буду торкатися проблем освіти — це тема окремої розмови. За незліченної кількості вузів у нас, хоч як парадоксально це звучить, не вистачає справді високоосвічених фахівців. Але й це ще не найбільша біда. Окрім освіти, потрібен вишкіл, відповідне державницьке виховання, чіткі ідеологічні й патріотичні переконання.

Постійно спілкуючись зі студентами, принаймні нашого університету, я бачу, що сучасній молоді цих рис не бракує. І ми, готуючи майбутніх юристів та держслужбовців, прагнемо підтримати дух демократії і любові до своєї країни. Але ж проблеми починаються значно пізніше, коли молода людина, отримавши диплом, стикається з реаліями життя, коли раптом з’ясовується, що її знання, ділові риси, моральні якості виявляються незатребуваними у своїй державі. Тим часом все це надзвичайно цінується в усьому світі.

Не треба далеко ходити: в сусідній Росії указом президента прийнято концепцію про залучення емігрантів. Там потрібні і українські робочі руки, і український інтелект, а тому за останній рік відповідно до цієї програми до сусідів подалось понад три з половиною тисячі українців. Це невелика цифра. Поки що. Але ж усім відомо, як наші кадри спливають на Захід. Мільйони налічує українська трудова діаспора в європейських країнах. І це наші кадри. Причому одні з кращих. Ми не зуміли втримати їх удома, зате їх оцінила належним чином Європа. Якщо ми не зупинимо ці міграційні потоки, то не варто сподіватись на кращу долю держави. Не міцні мури, не професіональна армія і навіть не потужна економіка роблять її сильною. Усе це насамперед створюють люди, отож кадри, система їх підготовки і утримання — це основа державної міці.

Поки що закон і концепція лише очікують свого часу. Але мене втішає хоча б те, що наш університет вже готує фахівців, котрі завтра становитимуть професійну еліту держави. Ми відбираємо дітей не за величиною батьківського гаманця, а за знаннями і здібностями, тому шукаємо талановитих студентів ще за шкільною партою. Буваючи в різних навчальних закладах, я бачу, що поділ суспільства на дуже багатий клас і на решту поділив і молодь. Багатьом провінційним ломоносовим уже не під силу пробитись в деякі «елітні» вузи. Так от, я горджуся тим, що в наш університет дорога для здібної молоді, незалежно від її соціального статусу, відкрита.

Не буду говорити про рівень знань і теоретичної підготовки, це вже належним чином оцінили роботодавці, котрі наперед замовляють у нас випускників. Не меншого, а може, ще більшого значення ми надаємо патріотичному вихованню, підтримці того вільного духу і прагнення свободи, що завжди притаманні молоді. А розпочинаємо з елементарного — всі першокурсники вчать напам’ять слова державного гімну. Не треба соромитись розпочинати будь-яку роботу із простого, елементарного. Так просто вивчити свій гімн. Потім прочитати історію своєї держави. Потім зрозуміти закони розвитку суспільства. Потім навчитись жити за цими законами. Тільки той, хто пройде цим ланцюжком, врешті-решт стане надійною опорою будь-якого суспільства.

Багато подорожуючи, я завжди привожу із кожної країни якусь маленьку фігурку, котра могла б стати символом того краю. Вони вміщуються на одній долоні. Але, тримаючи в руці символи багатьох держав, ти не станеш володарем світу. Світ тримає у своїх руках той, хто зрозумів закони розвитку держави, суспільства. Коли ми усвідомимо, що в основі цього стоїть людина, тобто той кадровий потенціал, який виховує для себе держава, у нас теж з’явиться можливість тримати в своїх руках світ.

Хмельницький.

Фото автора.