Генерал, який повстав проти тоталітарного режиму та його закостенілих керманичів, працював вантажником в овочевому магазині

Бойовий генерал радянської армії, сто років від дня народження якого нині відзначають борці за права людини у багатьох країнах світу, прожив, як сам згадував на схилі літ у своїх «Спогадах», «довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі...». Утім, мужній генерал щиро зізнавався, що нерідко «помилявся і прозрівав».

А прозрівати він почав, як і мільйони його співвітчизників, після розвінчання культу Сталіна на ХХ з’їзді КПРС у 1956 році, з настанням так званої хрущовської відлиги. Коли про дещо з того, що хвилювало, уже не тільки потайки говорили на кухні з друзями, а й уголос на партзборах чи конференції. Поворотним моментом у житті Петра Григоренка, що визначив його подальшу долю, став виступ на районній партконференції Москви 7 вересня 1961 року, коли під час обговорення програми КПРС він закликав керівників партії і країни демократизувати вибори, запровадити «широку змінюваність, відповідальність перед виборцями» вищих посадовців держави. Він здогадувався, чого йому може коштувати цей виступ, однак носити лише в собі те, що болить, уже не міг. «У моїй душі царював розлад, — напише згодом він. — Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені життя...» Легендарний генерал-фронтовик, який бойове хрещення одержав ще на річці Халхін-Гол у 1939 році і пройшов кривавими дорогами Другої світової, свій стан душі, коли йшов до трибуни, щоб виголосити наболіле, порівняв зі станом душі тих, «...хто йде на страту. Страшнішого я ніколи не переживав». Однак мужній захисник встав і пішов назустріч своїй долі.

Оргвисновки на «незрілий і помилковий виступ», як охарактеризували парткерівники демарш Петра Григоренка, не забарилися. Його тут же, на конференції, на вимогу присутніх представників ЦК КПРС позбавили депутатського мандата. Потім негайно усунули від викладання і наукової роботи у військовій академії імені М. Фрунзе, де він завідував кафедрою військової кібернетики, оголосили сувору партійну догану і відправили 54-річного генерал-майора, який щойно захистив докторську дисертацію, на «перевиховання» у Далекосхідний військовий округ.

Однак «перевиховання» не відбулося. Певною мірою й тому, що наївний комуніст-генерал ще сподівався: тоталітарну систему з її утопічною ідеологією можна модернізувати, причепурити, збудувати в країні, як згодом кремлівські старигани виголосили на весь світ, «соціалізм з людським обличчям». Отож бунтівний генерал в Усурійську вступає у відкриту суперечку з керівництвом КПРС: подає памфлет до газети і вимагає відповіді по суті, створює в Москві у 1963 році, перебуваючи у відпустці, «Спілку боротьби за відродження ленінізму», пише, розмножує і розповсюджує в містах Росії та у військових округах листівки про бюрократичне переродження радянської держави. Підстав для появи цього невдоволення було більш ніж достатньо: в країні панувала нечувана продовольча криза, коли в містах і селах, у тому числі й в Україні та її столиці, не вистачало навіть хліба, а заворушення мас у Новочеркаську, Теміртау й Тбілісі жорстоко придушене військами.

КДБ не могло вже пробачити цього навіть бойовому генералу, кавалеру найвищих в СРСР на той час нагород — ордена Леніна, орденів Червоного Прапора (двох), Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни, шістьох медалей — його затримали 1 лютого 1964 року і згодом кинули до своєї в’язниці в Москві. На першому ж допиті він відхилив пропозицію голови КДБ В. Семичастного «покаятися», щоб справа не дійшла до арешту і суду. Його направляють на судово-медичну експертизу, після чого визнають непідсудним, бо у нього діагноз «паранояльний розвиток особистості...». На думку самого П. Григоренка, цей діагноз йому встановили за ухвалою членів Політбюро ЦК КПРС. Його примусово лікують у Ленінградській спецпсихлікарні. У серпні цього року Рада Міністрів СРСР своєю постановою розжалує його в рядові, тоді ж виключать і з партії.

Майже через рік, коли усунули з посади Микиту Хрущова (до речі, він був ініціатором згаданої постанови Ради Міністрів), його виписують з лікарні з позначкою «одужав». Щоб заробити на шматок хліба (мав сім’ю з трьома синами), довелося згадати голодну молодість і починати життя спочатку: працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будуправлінні. Саме в цей час він стає одним з найвідоміших дисидентів Радянського Союзу: виступає ініціатором викриття каральної психіатрії в СРСР, бере активну участь у створенні, випуску та розповсюдженні «самвидавських» творів, включається у боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину, а в період «празької весни» підтримує демократичні перетворення у Чехословаччині. 7 травня 1969 року його знову арештовують. На цей раз у Ташкенті, де він хотів підтримати кримських татар. Звідти за надуманим звинуваченням направили на примусове лікування у спецпсихлікарню в Калінінградську область.

Однак режимові з цим дисидентом боротися вже було не- просто. Його ім’я, принципову боротьбу з режимом, «самвидавські» праці знали правозахисники з багатьох країн світу. За його звільнення почалася енергійна кампанія в СРСР та за його межами. До речі, саме з виступу на захист опального генерала почалася правозахисна місія академіка Андрія Сахарова. Улітку 1974 року П. Григоренка звільнили, після чого він знову поринає в дисидентський рух: виступає на захист лідера кримських татар Мустафи Джемілєва, академіка А. Сахарова, якого почали цькувати після присудження йому Нобелівської премії миру, стає одним із засновників Московської, а згодом і Української Гельсінської груп, пише відкриті листи керівникам країни, делегатам ХХV з’їзду КПРС, статті про боротьбу КДБ з тими, хто відстоює права людини, ініціює створення робочої комісії з розслідування використання психіатрії з політичною метою.

Керівники каральної системи СРСР у той час не наважувалися фізично знищити всесвітньо відомого бунтівного генерала, тому вирішили іншим шляхом спекатися його: у листопаді 1977 року дали дозвіл на виїзд з СРСР на піврічне лікування. І хоча П. Григоренко, перебуваючи в США, не робив жодних заяв про свою країну-мачуху, Президія Верховної Ради СРСР поспіхом у лютому наступного року позбавила його радянського громадянства. На прес-конференції у Нью-Йорку він із сумом сказав: «Мене позбавили права померти на Батьківщині». Однак і після цього його вважали диваком, бо на пропозицію стати викладачем військової академії США він відповів: «Я не можу викладати своєму ворогові: я радянський — колишній радянський генерал!».

Прозріння генерала щодо побудови «соціалізму з людським обличчям» настало лише в еміграції. Там він остаточно відмовляється від комуністичних поглядів і войовничого атеїзму. Стає членом української громади США, повертається до православної віри. На його особисте прохання в США йому зробили психіатричну експертизу, висновок якої — відставний генерал і там, за океаном, мав здоровий глузд і неабияке здоров’я, і ніякої патології. Помер Петро Григорович Григоренко на вісімдесятому році життя у вигнанні, не доживши чотири роки до проголошення України незалежною державою. Поховали його на українському цвинтарі поблизу Нью-Йорка з військовими почестями.