Як відомо, Стамбул і Київ рік тому були головними претендентами на звання культурної столиці Європи. Пальму першості віддали Стамбулу. Одним із аргументів на користь турецького міста (центру провінції, на відміну від столиці України) стала наявність великої кількості музеїв. В одному з них побував наш кореспондент. Це — музей карикатур і коміксів.

Лише один із музеїв

У Стамбулі майже 40 музеїв. Є так звані головні. Наприклад, музей Ататюрка, музей Рахмі М. Коча, Стамбульський археологічний музей, Бібліотека султана Махмуда І, Імператорський Монетний двір, музей образотворчих мистецтв, авіації, військовий музей... А є, здавалося б, не головні, але теж непогані. Скажімо, музеї турецької кераміки, ісламського мистецтва, преси, мозаїки, килимів...

З ініціативи Стамбульського муніципалітету і Асоціації турецьких карикатуристів 1975 року в Стамбулі, у районі Телебаші, відкрито музей гумору і карикатур. З 1989 року музей розмістили в старовинному, XVІ століття, прекрасному комплексі Газанферага в стамбульському районі Сарачхане.

Того ж таки 1989 року тут пройшов Міжнародний конкурс карикатур, на якому з рук президента країни Гран-прі одержав письменник, карикатурист Ігор Смирнов. Йому президент по секрету зізнався, що серед його найближчих радників — двоє художників-карикатуристів. Тепер зрозуміло, чому музей процвітає.

У своєму архіві музей має карикатурні і гумористичні видання Туреччини й усього світу, колекції коміксів і шаржів, документи. Тут регулярно проводяться виставки карикатуристів.

Хоч би яких зусиль докладали чудові майстри гумору Туреччини, а перші місця практично завжди дістаються росіянам чи українцям. Вони часті гості тут. Спілкуються з місцевими художниками, залишають свої роботи. Ті чекають на виставку, беруть участь у ній (навіть без автора) і одержують призи.

Ви будете сміятися...

Директор музею Ясемін Масаражі, тендітна миловидна жінка, що усе життя працювала у різних музеях країни, от уже рік як очолює цей. Сама вона не художник, але чоловік її, Каміл, карикатурист, і для неї музей ближчий і дорожчий, ніж просто робота.

— Мені подобається тут, — каже Ясемін, — у штаті в нас 10—12 чоловік, колектив дружний, веселий. А проблем немає...

Проблем, справді, немає. Ви будете сміятися, але музей гумору і карикатур утримується цілком за рахунок муніципалітету. Стамбульська мерія платить зарплату співробітникам. Ремонтує будинок, забезпечує меблями, оформляє передплату на необхідну літературу для поповнення фондів. Про оплату комунальних та інших платежів і казати годі. Завдання директора — сушити голову не над тим, як вижити, а як створити умови, щоб музей сяяв дедалі яскравіше в букеті подібних музеїв світу. Мер Стамбула — частий гість музею, обов’язково знайомиться з новинками, сам розповідає анекдоти і сміється почутим.

Гордість музею — бібліотека. Книги й усе, що в ній є, додому не видають. Тільки в читальному залі. У цьому невеличкому і, здавалося б, не «головному» музеї країни за рік буває більш як 22 тисячі відвідувачів. Дуже багато іноземних туристів.

У музеї були вкрай здивовані, коли довідалися, що в Україні, звідки велике число переможців конкурсів, а поготів в Одесі, про яку вони знають як про місто гумору, немає подібного музею. А я по-доброму їм позаздрив.

Запитав, як поводилися жителі Стамбула, коли світ побачив карикатури на їхнього пророка, чи не намагалися огульно «виключити» будь-які карикатури.

— Ні, — відповіла Ясемін. — Наш музей не кривдили. Наших карикатуристів люблять, у нас добрий, розумний гумор.

Малювання викладає колишній міністр

Перші півгодини зі співробітниками музею довелося розумітися «на мигах». Рідкісний випадок, але ніхто з них не знав російської. Поговорити змогли, коли вони видзвонили свого вчителя малювання для дітей. Ним виявився Дмитро Савастін, основоположник образотворчого мистецтва гагаузів (Молдова) з міста Комрат.

— Я очолював Народний фронт, коли утворилася автономна республіка Гагаузія, — розповідає Дмитро Савастін, — потім був міністром культури цієї республіки, пішов у відставку і приїхав сюди. Думав повертатися додому, але 1996 року зробив свою виставку, всім сподобалося, і мені запропонували залишитися у Стамбулі й учити дітей. Я погодився.

Свої роботи пан Дмитро майже не продає, хоча попит великий. Відвозить додому, на батьківщину, у музей, який от-от має відкритися при художній школі Комрата, котра носить його ім’я.

Євнух без голови

Біля входу на територію Газанферага розташована гробниця його засновника, Газатер Аги, і ще одна, з якою пов’язані чи то легенди, чи то вигадки гумористів.

Ще 1603 року головний євнух самого Газатер Аги нібито сказав шаху щось непоштиве, і той у гніві відрубав голову своєму улюбленому слузі. Євнуха поховали в дорогій усипальниці. Багато років він спочивав там. А недавно з одним зі сторожів стався незбагненний казус. Уночі він побачив євнуха без голови, що прямував до нього. Злякався, замахнувся палицею, а та зависла в повітрі, наче якась сила її не пускає. Він викликав поліцію. Приїхали — нікогісінько, а у сторожа від страху штани мокрі. Сторож був тверезий, адже справжньому мусульманину пити гріх. Його перевели в інше місце. Працює там нормально, а примара більше не з’являлася. Але випадок цей розповідають усім, хто вперше потрапляє сюди.

Не про євнуха, а про нас

Український карикатурист, львівський автор пам’ятника «Усмішці», «ідейний натхненник» виставки «Дивакувате тисячоліття-2» Олег Дергачов, лауреат більш як 40 художніх міжнародних премій, вважає, що карикатурі в Україні відкрита не така вже й широка дорога, тому художники, якщо є можливість, виставляються за кордоном. Там їх знають навіть краще, ніж у нас.

— В Україні мало кого цікавить карикатура, на неї практично не звертають уваги, — каже художник. — Але ж це унікальний художній жанр. Солдат, який сміється, ніколи не вистрілить у свою жертву, жоден політик не винесе фатальний вердикт у ту мить, коли сміється...

Стамбул—Одеса.