«Уперше за 16 років Україна змогла вдруге провести демократичні вибори, що є доказом того, що Україна — демократична країна...» Так сказано В. Ющенком у Парижі.

Цікаво сказано. Кожен по-своєму може зробити висновки. І коли було «вперше вперше», і що за змістом є «демократичні вибори», і чи є наша країна демократичною взагалі.

У демократичній країні ніхто не став би заперечувати про перерахунок голосів за протоколами з мокрими печатками або взагалі про загальний перерахунок. Ніхто не сумнівався б у доцільності уточнення списків виборців, особливо, коли похибка (назвемо це делікатно — «похибкою») становить понад 10 відсотків загального складу виборців. Це та «похибка», яка дала змогу масштабно маніпулювати цифрами, добитися маскування втрати електорату президентською партією, знизити показник підтримки виборців трьох партій (комуністів, «литвинівців» та соціалістів), відповідно змінити диспозицію ймовірних варіантів коаліції та опозиції. І, природно, в демократичній країні ніхто не обговорював би тему купівлі голосів, зміни показників під час передачі даних з дільничної в окружну комісію, підкупу членів комісій та інших «демократичних» ознак.

Говорити про все це — невдячна справа. Бо за тим — наслідок історії нашого народу, століттями бездержавного, а тепер не готового свідомо розпорядитися статусом, що дістався йому без особливої боротьби. Ті ж, хто про боротьбу, «визвольні змагання» любить розпросторікатися без міри, самі аж ніяк не демонструють спадковість лицарських рис. Вони так само, як і інші (а може, й більше) готові продатися, прислужитися, приплескати новому достойнику з явно липовими чеснотами.

Не стали ми поки що демократичною країною. Прикро, але і країною взагалі. Ми ще на шляху (хотілося б вірити) до неї. Бо на цьому шляху ми втрачаємо й ознаки саме народу, а не населення (відповідальність за політичний вибір, за порядок у державі, боротьба за верховенство права, конституційний порядок), і сам народ у його фізичному вимірі.

Коли в політичних дискусіях використовується важливий аргумент — українські сучасні остарбайтери, — це сприймається частіше абстрактно. Конкретніше, коли йдеться про мільйони потенційних виборців, голосами яких хочуть розпоряджатися конкуренти у виборчих перегонах. Але зовсім інакше бачиться суть справи, коли тримаєш у руках списки вибулих на заробітки чи розмовляєш з ними за кордоном.

Беру невеличку частину таких списків із Тернопілля. Рядок за рядком відбитки доль українців, більшість яких на Батьківщину, на жаль, не повернуться. Більш як по сто мешканців із сіл Струсів, Дарахів та інших, приблизно така само кількість трудових мігрантів із сіл Дружба, Варваринці, Буданів, Микулинці, Кровінка, Мшанець, Гумнисько, Ладичин, Ілавче, Золотники... Виїздять цілими сім’ями. Їдуть до Італії, Греції, Португалії, Іспанії, Чехії... Жінки переважно до Італії — служницями, чоловіки до Португалії —будувати дороги та житло, до Росії — розробляти родовища та освоювати їх. Руйнуються сім’ї, втрачаються традиції, дедалі зростає відстань між людиною і владою, громадянином і державою. Зневіра в усьому — це те середовище, в якому проданий голос нічого не важить, навіть в моральному сенсі. Подвійні, потрійні стандарти в діях влади добивають рештки моралі, звичаїв, поваги одне до одного. Не тільки ті, хто виїздить за кордон, а й ті, хто знайшов собі тут роботу, деформуються душею під впливом спотворених стандартів. Хіба з’явиться повага чи гордість за державу в будівельників, які з Волині чи Рівненщини приїхали до Києва зводити хмарочоси, а там, на 25...30-му поверсі, немає змоги зігрітися, напитися води, по-людськи поїсти, гріх сказати, скористатися туалетом? А з такої висоти їм добре видно котеджні масиви довкола столиці (як і довкола інших міст), траси, забиті дорогими авто. Їм не треба читати трактати про історію і славу України, не треба агітувати за патріотизм. Вони практично бачать їм ціну, й тому, коли за копійку їхні голоси продаються, то це не через те, що вони просто тієї копійки потребують, а насамперед тому, що в умовах неправди і несправедливості вони своїм голосом не дорожать, не вірять в те, що він щось та значить.

Ця зневіра, однак, виходить боком для... зневірених. Нею користуються пройдисвіти, хто на хвилі неправди, підкупу і шантажу пробирається до владних важелів, щоб з їхньою допомогою дбати про своє особисте, хто на злиднях багатьох «пакує» своє багатство.

Таким способом поглиблюється прірва між збайдужілим народом і лукавою владою, а вона тим часом зміцнює свої форпости, щоб відбиватися згодом від одуреного люду. Як матеріал для форпостів ідуть просторікування про нову Конституцію, політичну підтримку дій Президента, європейський вибір, гарантії опозиції, про привілеї та недоторканність.

Більше року тому ця влада мала на меті те саме, тільки підсумки виборів-2006 не дозволяли розпочати її узурпацію. Кількамісячна вовтузня довкола формування коаліції лише маскувала справжні наміри сценаристів. Хотілося і перед Майданом залишитися з «чистими руками» та помислами, і липове побратимство двох помаранчевих сил продемонструвати, і поставити на місце ту, яка мітить на одноосібне лідерство, і «до ноги» взяти аж надто самостійних «донецьких». А коли соціалісти зупинили комедію, то їх охрестили зрадниками, продажними, бо ж, бачите, не дозволили довести задумане до кінця.

Коли й після судового вироку про наклеп на партію і на мене змушений був зробити те, що не годиться робити всує, — поклястися перед телеглядачами і радіослухачами усим, що є для мене найдорожчим, що ніхто із соціалістів не брав ні копійки за створення антикризової коаліції, допомогло на тиждень. Далі — знову, бо сатанинська порода може діяти лише способами брехні та облуди. Звертався згодом до її провідників, звертаюся і тепер: зробіть те саме, покляніться в чистоті своїх дій і намірів. Адже Бог, яким ви де слід і де не слід, прикриваєтесь, — один. Він усім воздасть. А вони не сміють, бо знають, що брешуть. І знають, що люди заковтнуть неправду. Бо їм так легше. Легше повірити, що весь світ лукавий, а в тому лукавстві і свої гріхи зручніше розчинити, виправдати.

Один із колишніх моїх однопартійців абсурдом називав мої аргументи щодо антиконституційних намірів В. Ющенка. Нехай тепер хоч собі відповість: чим упродовж року займається Президент як не спробами скасувати (ним же підтриману!) політреформу?

А чого варті висловлювання В. Ющенка щодо скасування закону про Кабінет Міністрів, прийнятого в абсолютній відповідності з Конституцією? Що значить забаганка стосовно підпорядкування «силовиків»? Чи хтось із тих, хто приплескує таким намірам, не бачить наслідків такої справжньої узурпації влади?

І люди те бачать. Не випадково політичний блок, очолюваний В. Ющенком, за нечуваного використання адмінресурсу, залучення до злочинних дій держадміністрацій та СБУ, трубадурства «самооборонців» не досяг навіть минулорічного результату. Тепер вони вдають, що так і планувалося, що не вони недавно були найлютішими «друзями» БЮТівців, що їхня коаліція нарешті забезпечить «прорив».

Гріх бажати, бо знаю — це лихо. Але хотів би, щоб коаліція БЮТ—«НУ—НС» таки створилася. І щоб попрацювала хоч би два роки чи скільки там люди витримають. Коли всі соціальні закони (відповідно до рішення Конституційного Суду за ініціативою БЮТ) будуть профінансовані. Коли за два роки будуть повернуті заощадження громадянам. Коли не зростатимуть комунальні платежі, а хлопці не йтимуть на армійську службу.

Коли... люди протверезіють і згадають пропозиції соціалістів —владу треба переводити туди, де живе народ: в села і міста. Тим передавати, хто народом обраний, а не призначений зверху. Так передавати, щоб у рад була змога (матеріальна, фінансова, кадрова...) йти назустріч потребам людини.

І що доки так не станеться, перемін на краще не буде.

А станеться! Бо можна довго водити людей лабіринтом, але вони, врешті, розберуться з усим.

І візьмуться за поводирів.