От чим насправді багата Україна — так це жінками. І поки там різні фахівці й «фахівці» сперечаються про те, що врятує світ — «мистецтво врятує світ», «краса врятує світ», «любов врятує світ» чи «трудящі руки з добрим серцем врятують світ», — скажу чітко й однозначно: жінка врятує! І якщо не світ, то Україну — точно!

Бо жінка несе в собі все: красу, мистецтво давати лад кожній справі, любов і трудящі руки з добрим серцем. Однією з таких прекрасних жінок є голова Новгород-Сіверської державної адміністрації Валентина Миколаївна Черник, з якою ми ведемо цю розмову.

— Валентино Миколаївно, ви єдина жінка серед двадцяти двох голів районних адміністрацій на Чернігівщині. Чи відчуваєте дискомфорт або конкуренцію в такому оточенні?

— Бувають різні ситуації, але загалом я не відчуваю жодних незручностей, навіть тоді, коли доводиться переконувати надто самовпевнених і непоступливих чоловіків. Тут головне — все розглянути чесно, логічно, без емоцій, по правді. А проти правди — які можуть бути заперечення? Тим більше, що треба вміти бачити наслідки кожного твого кроку...

— ...тобто яку кістку доміно треба штовхнути, щоб зрушити весь ланцюг?

— «Принцип доміно» тут не зовсім підходить. Знаєте, як воно — одне чіпляється за друге, а часом і п’яте за перше; проблеми мають різні причини і їх не завжди можна уявити навіть як такий собі ланцюг...

— І все-таки, як вважаєте, за яку перспективну ланку цього ланцюга проблем слід взятися, щоб витягнути на європейський рівень весь ланцюг, себто район?

— Без сумніву, найперспективнішою ланкою в нашому Новгород-Сіверському районі вважаю будівництво і введення в експлуатацію найсучаснішого і екологічно чистого цементного заводу. Його проект вже розробляється, завод ми зареєструємо на території Придесення Команської сільської ради. Але не все так просто...

— Так, розмови про будівництво цього заводу ведуться з 70-х років, коли й мені особисто прийшлося «пробивати» його будівництво. Тоді над нами ще панувала Москва і гальмування цього проекту було зрозумілим... Але який сенс ставити перешкоди на шляху його реалізації зараз?

— Ви знаєте, отих «фахівців», що вміють гальмувати, вистачає й нині. Ще ніхто толком не бачив робочих креслень, а вже екологи (чи «екологи») від «зелених» пишуть листи-протести. Причому поводять себе як аноніми. Ось написав один від імені якоїсь організації — ані я його в обличчя не знаю, ані він мене не бачив... А я у будь-якій справі хочу подивитися людині в очі. А коли цей чоловік — ким би він не був — на День святого Миколая навіть пакуночком цукерок не привітав дітей у нашому районі, а вже пише на нас скарги до екологічних служб з висновком, що «будувати завод недоцільно», то, мабуть, у нього не дуже добрі наміри.

Ми тут давно проаналізували і врахували все, а тому не маємо жодних сумнівів: буде завод — тоді рівень нашого життя тут буде на порядок вище. І не лише в нашому районі. Скажу більше: це наша найбільш серйозна — навіть стратегічна — мета.

— Ви кажете: ми. Отже, хоча б те є добрим, що маєте поряд себе однодумців, які вас підтримують у цій стратегії...

— Різне буває. Вчора так «навоювалася», що й додому йти боялася, бо поверталася з роботи вже після 22-ї години. Думаю: все може бути — й на тому скінчиться вся моя стратегія...

— Валентино Миколаївно, ми з вами однодумці. І про те, як я завжди ставлюся до вирішення проблем Чернігівщини, ви добре знаєте. Але ось ще хочу подарувати вам мою книжку «Мій головний привілей», де я висловив моє ставлення до різних кольорів...

— До речі, щодо кольорів. Якось до району звернулися письмово з Партії зелених, виділити ділянку під офіс. Я їм запропонувала варіанти вибору. Але їм би хотілося «де чисті джерела й недоторкана природа». Є такі людці, які хочуть все купувати й звикли, що їх всі бояться. А я не боюся, мені нема чого втрачати. Корупціонерів і хабарників я бачу здалека...

— Для них це велика проблема, що ви нічого не боїтеся і вас не можна купити... За це вас шанують свої, підтримують і... поза очі називають Наполеоном...

— «Свої» також бувають різні... Мою доповідь на останній сесії райради я готувала сама. Виступила. Бачу: всі мовчать. Не розберу — в чому справа? Потім виходить на сцену один розумник і починає з претензій та коментарів, що в доповіді немає того, немає сього, немає аналітики...

Неначе ми тут великі вчені, сидимо в Академії наук і знічев’я дискутуємо навколо якоїсь гіпотези глобальної... Я тоді ледве стрималася... Адже ситуація конкретна: відповідальний працівник абсолютно безвідповідально арештував рахунки школи-інтернату напередодні першого вересня. Якби я про це не знала, то зірвався б початок навчального процесу... Зрештою, питання владнали.

Отакий вам «Наполеон»! І така практична «аналітика» кожного дня. А життя моє після таких випробувань не стає довшим. Тож такі вони бувають «свої», котрі за себе бояться більше, ніж за справу, яку їм довірено...

— Я оце вас слухаю, Валентино Миколаївно, і отримую справжнє задоволення. Якби ж то у нас було більше таких особистостей, як ви!

— Ой, що вам сказати! Оце днями, в суботу, хотіла трохи відпочити — куди там! Сталася трагедія — одразу шість трупів, уявляєте?! Дві людини потонули, троє приїжджих росіян загинуло в автокатастрофі через перевищення швидкості і одна наклала на себе руки... То я мала такий день до глибокої ночі, що вже заснула лише перед ранком в неділю. А вже невдовзі прокинулася, обнімаю подушку й думаю: треба вставати, але якби ще хоча б дві-три години поспати!

— Можна позаздрити тій подушці...

— Ні, знаєте, справді — стомлююсь, дуже стомлююсь... Збирання врожаю в районі далося важко. Довелося підштовхувати керівників і актив на місцях. Колись проводились селекторні наради, а тепер апаратури немає, то я оце, знаєте, що їм роблю, — щоб застати всіх керівників господарств на місцях — о шостій ранку телефоную кожному на стаціонарний телефон, а не мобільний.

А особистий прийом голів товариств веду від вісімнадцятої вечора аж до ранку, за встановленим графіком. Їздять, — а що робити? І тепер нема претензій, що мене не можна застати в кабінеті... Отаким чином і вбрали... Врожай на наших землях — самі розумієте який, бо дуже низька бальність родючості, а тут ще посуха... Врешті, вже практично закінчили сіяти озимину, а думаючи на перспективу, посіяли їх майже в два рази більше, ніж у попередньому році...

Але дуже важко. Оці тендери — це просто жах — це взагалі щось найбезглуздіше. І хто таке придумав?!

— Система тендерів — у наших умовах — це один із прямих каналів корупції. Там обертаються десятки й сотні мільйонів гривень «откату»...

— Ой, не кажіть! Оце як мусимо їхати до Києва, де зосереджені тендерні установи — і сміх і гріх, бо й насправді, я ж нічого не боюся. Вже що буде, то й буде — ріжу їм прямо в очі, як воно є... Бо гіршої кари, ніж оці тендери, для нас вже ніхто не придумає...

— Слухати вас, Валентино Миколаївно, справді дуже цікаво і корисно. Кожне слово — як наше, як від нас — по справедливості. Вмієте добре сказати, вмієте й добре зробити...

— Красиво говорити навчилися всі, а от робити... Дуже важко пробиватися крізь стіну людської хитрості й облуди. У нашому бідному районі є дуже багаті люди, їх одиниці, але це занадто...

— Чи пані Засуху в цій групі враховуєте?

— Про неї нічого не скажу, бо ми надто різні люди. А от Леоніда Даниловича я поважаю, як екс-президента. Були в нього і негативи, і всяке інше... Але ось нещодавно він приїхав, зустріли ми його на його малій батьківщині цілком рівно й спокійно, без помпи. Він мені нічого не зробив — ні хорошого, ні поганого. Тож у нас цілковита незалежність і рівні відносини. Єдине, що ми з ним разом зробили, — добудували сучасний басейн у селі Чайкине, в школі, вже після його президентства.

А тепер він мені говорить: «Ти — помаранчева. Але за те, що добиваєшся не для себе, а для людей, — за це тебе поважаю». А я йому відповідаю: «Якщо тоді, як були президентом, мене не помічали, то хоч тепер знатимете, що я помаранчева!» Зараз він ні в що не втручається, тримає нейтралітет.

— А чи ваші розмови з ним також настільки нейтральні?

— Коли оце нещодавно приїздив, я запитала: «Леоніде Даниловичу, що це за партію створили — Партію Кучми? Бо я хоч і сільська людина, але ж розумію, що без вашої згоди створити таку нісенітницю й маячню неможливо». А він мені: «Ні, це не моя партія!»

— Цікаво, що ви винесли з цих поїздок? Розкажіть про якийсь епізод.

— Дуже вдячна Віктору Пинзенику. Розумний чоловік. Поважаю таких. Пам’ятаю, коли мене щойно призначили на посаду голови району, поїхала до Києва — гроші просити. Усі ж кажуть: «Гроші — у Києві». Поїхала я і отримала для себе відповідь. Бо коли зайшла до приймальної Віктора Михайловича, а у нього на дверях — оголошення: «Грошей немає і не буде». Я спочатку остовпіла й навіть обурилася. Постояла, подумала, а тоді зрозуміла. Перестала їздити, почала працювати. Гарна наука... На всьому треба вчитися. От я й вчуся. І дуже вдячна Віктору Пинзенику за науку.

— Я також вдячний вам, Валентино Миколаївно, за цікаву розмову.

Питання ставив і нотував відповіді Віталій КОРЖ, народний депутат України ІV і V скликань, (фракція БЮТ).