«
Гран-прі де гарсон»Ці слова означають
«Великий приз офіціантів». Змагання за професіями приваблюють, буває, не менше глядачів, ніж спортивні змагання, проходять так само азартно й плюс до всього піднімають престиж тієї чи іншої професії. Наприклад, у Цюріху власники ресторанів систематично організовують біг з бар’єрами для офіціантів. Дистанція чимала — півтора кілометра. Спортсмени, тобто гарсони, повинні донести до фінішу тацю, на якій стоять пляшка лікеру, пляшка вина, пляшка мінеральної води й келих із коктейлем. І при цьому подолати бар’єри. Та ще й не пролити жодної краплі!Вічна професія
Про сумну долю афінського Парфенона відомо всьому світові. Безсмертний храм... не безсмертний: мільйони туристів, які приїздять поглянути на Акрополь, прагнуть прихопити з собою хоча б крихітний шматочок Парфенона (а дехто прихоплює як сувенір і досить чималі шматки) і тим самим безжально розносять безцінне творіння. Багаторічна практика продемонструвала, що поліція тут безсила, і міська влада давно вже вдається до такого засобу: ночами спеціальні робітники розкидають навколо Парфенона шматки мармуру, що
«відпали». Адже турист неперебірливий, та й підняти камінь із землі йому простіше, ніж відбити від колони, а в храму все-таки лишається надія вижити. Цікаво тут от що. Свіжий «стародавній» мармур привозять з кар’єру, де працює родина Скарісів. Сини, батьки, діди, прадіди, прапрадіди, прапрапра... Словом, ця родина робить в каменоломнях свою справу, котра переходить у спадок, ось уже сотні років. Туристів же з кожним роком стає дедалі більше. Підраховано, що запасів мармуру вистачить ще на кілька сотень років. А що далі?Суперники, що
«падають»Італійське місто Піза відоме в усьому світі своєю баштою, що
«падає». Визначна пам’ятка, звичайно, рідкісна, але... не унікальна, і в багатьох країнах світу є міста, готові кинути виклик Пізі.Наприклад, старовинна нахилена башта в чеському місті Домажліце. Башта ця неодноразово горіла, але незмінно відновлювалася і разом із колишнім виглядом набувала й колишнього
«падаючого» нахилу. А збудована вона була в XІІІ столітті, тобто пізніше Пізанської менш як на сто років.Лічба на вузликах
Імперія інків, котра загинула під ударами конкістадорів на початку XVІ століття, забрала з собою таємницю вузликового письма. Іспанці Пісарро, а слідом за ними єзуїти постаралися знищити будь-які сліди тубільної культури в Південній Америці. Відомо тільки, що індіанці ще багато сторіч тому передавали вісті за допомогою вузликів на мотузковій в’язці, так званій кіпу. Гінці з посланнями Великого Інки направлялися в усі кінці стародавньої імперії, яка розміщувалася на території нинішніх Еквадору, Перу, Болівії й Чилі. Сьогодні таємниця письма втрачена, вочевидь, безповоротно. Однак і досі неписьменні селяни в горах Перу й Болівії ведуть лік на вузликах кіпу. Рахують лише до тисячі. Втім, для підрахунку врожаю чи поголів’я лам більшого й не треба.
Стародавнє колесо
Виявляється, радіально-кільцеве планування не обов’язково властиве лише великим містам. Для маленьких селищ, на думку бразильських індіанців крао, які живуть у низів’ях ріки Токантінс, воно навіть зручніше. З дуже давніх часів будують індіанці такі собі
«велосипедні колеса». Вигоди тут дві: по-перше, сувора геометрія приємна навіть найвимогливішому погляду, а по-друге, ніхто не відчуває себе ображеним — усі хатини однаково віддалені від центральної площі, всі родини в рівних умовах (зрозуміло, з погляду місця розташування). Таке планування настільки припало до вподоби крао, що навіть перебравшись на нові місця (а зміна району перебування відбувається кожні двадцять років), вони одразу розбивають нове селище-колесо: хатини — обід, а доріжки — спиці.
