Люди йдуть хто за чим. Дівчата — купити гарні рушники на весілля, гердани чи вишиті сорочки, газди — за бочками та цебрами для господарства, діти — за сопілками і дримбами, гості — за знаменитими гуцульськими сувенірами. Врешті, тут можна купити все — коня, корову, яблука, горіхи, порося, миску, олію, гриби, одяг, бринзу, бо косівський базар — універсальний. Але славу на всі гори йому принесли вироби народних майстрів. Адже на Косівщині що не хата — то майстерня. В одних найкраще виходять писанки, в других — ліжники, в третіх — різьба, в четвертих — вишивки, в п’ятих — кераміка. Але таких, що нічого б не вміли, — тут нема. Лише на виробничо-художньому комбінаті «Гуцульщина» колись працювало сім тисяч народних майстрів. Тепер підприємства немає, а майстри залишилися. Де збувати свою продукцію? Виручає базар.

Можна сказати, що він невмирущий. За радянської влади базар не раз розганяла міліція, але знищити його не вдавалося. Підприємців тоді називали спекулянтами, а базар — їх збіговиськом. «Ганебне явище» намагалися стерти з лиця землі різними способами. Гуцули й досі пам’ятають, як на базар налітали вертольоти, наганяючи жах на людей. Але навіть залучення авіації не могло зламати в гуцула жагу до творення і комерції. Недарма тут ходить поговірка: «Коли гуцул народився, жид заплакав». Мовляв, відчув, що з’явився конкурент. Та й треба було щось їсти. От і ніс гуцул свої вироби на базар, а звідти повертався з борошном, цукром, олією.

Відтоді багато води збігло річкою Рибницею, а базар, кажуть, мало змінився. І нині з високих гір та з далеких присілків сюди, як на прощу, сходяться майстри народних промислів. І нині тут збереглася традиція починати торги глибоко вночі, ніби криючись від міліції. Та й своїм облаштуванням базар не надто просунувся вперед: грунтові доріжки, що в дощ перетворюються на глиняне місиво, вицвілі дерев’яні ряди, під дахами яких можна натрапити на справжні шедеври мистецтва. Хіба що обріс ятками та збільшив свій асортимент, додавши закордонного ширвжитку. Правда, офіційно базар змінив свою назву. З центру Косова, де був раніше, у 90-х роках перемістився на територію села Смодна, що біля райцентру, і тепер де-юре називається смоднянським. Так гласить і вивіска над входом. Але хто чув про смоднянський базар? Він так і залишився косівським. А серцевиною його, захованою за всім цим шматтям та городиною, і далі є знамениті вироби місцевих умільців.

Продавці прибувають сюди ще о другій-третій годині ночі з п’ятниці на суботу. У темряві світять ліхтариками, розшукуючи номери своїх місць. Не встигнуть розпакувати товар, як на них налітають перші покупці — гуртовики. Вони скуповують у майстрів гуцульські сувеніри оптом, а потім перепродують їх на інших сувенірних ринках за дорожчими цінами. Звичайним покупцям дістається те, що залишається після цієї хвилі перекупників. Втім, зазвичай оптовики більше налягають на ширпотреб, бо він дешевий, і його легше продати. Високохудожні роботи коштують дорого і торгувати ними — чималий ризик. Може пройти не один місяць, поки вони знайдуть свого поціновувача.

Але краму тут стільки, що вистачає всім. Ліжники, різьблені та інкрустовані шкатулки, тарелі, вишиванки, рушники, фігурки з сиру, прикраси з бісеру і металу, кептарі, запаски, череси, кераміка — чого тут тільки нема! «Тут і дідька купиш», — жартують гуцули. Особливість косівського базару — всі ці речі здебільшого продають їх автори. Приміром, ми зустріли славетного різьбяра Василя Тонюка. Живе він у віддаленому гірському селі Річка. З діда-прадіда займається різьбярством, а тепер цю справу продовжують його син і внуки. Пан Василь каже, що зі збутом своїх виробів проблем не має. Його роботи забирають ще з дому. Вони зберігаються у багатьох музеях. Найкраще в нього виходять церковні хрести, а тепер будується багато церков, тож пан Василь без роботи не сидить. Запрошує подивитися на капличку в Річці, яку вирізьбив власноруч. Називає інші речі, які стали окрасою багатьох церков. На життя не нарікає. Каже, аби було здоров’я, бо у 80 прожитих літ попит на здоров’я зростає. А попит на його роботи завжди є.

У знаменитої косівської керамістки Уляни Шкром’юк теж усе гаразд. Ще вдосвіта, похвалилася жінка, гуртовики забрали в неї оптом всю продукцію. Залишився дріб’язок — декоративні тарілки, плитки для камінів, дзвіночки, «ведмедики». Однак і ці «дрібнички» коштують чимало. Маленька мисочка з намальованим півником — 8 гривень, більша — 15—30, а великий таріль — 500 гривень. Майстриня пояснює, що газ подорожчав, а вироби треба обпалювати в печі. Тож мусить піднімати ціну, щоб окупилася її праця.

Ще одна колоритна особистість базару — Володимир Гіндей. Чоловік виставив на прилавку вирізьблені з дерева шахи. Усі фігури стилізовані під гуцулів, навіть король і королева. Робота така філігранна, що це відчуває навіть далека від мистецтва людина. Використовує майстер для чорних фігур горіх, а для білих — явір. Каже, над такими шахами треба сидіти щонайменше місяць. Відповідно й ціна чимала — більш як тисяча у. о. Зрозуміло, що такі шахи по кишені лише грошовитим людям. Ось їх терпляче й вичікує пан Гіндей. Каже, якщо треба, може на замовлення фігурки «переодягнути» в інший стрій. Приміром, робить комплект, який називається «Київська Русь». «Аби добре платили, — каже чоловік, — а ми виконаємо будь-яку забаганку». Чому віддає перевагу шахам, пояснює просто: це одночасно для нього і робота, і хобі. Хоч гроші можна заробити чимось простішим і легшим, чоловік не збирається поступатися славою найкращого майстра різьблення шахів.

Ідемо рядами далі. Від вишитих сорочок рябіє в очах. Вибрати серед них одну — велика проблема: не знаєш, яка краща. Помічаєш, що вишивальниці тримають ніс за вітром моди: є тут вишиті на білій тканині, є на чорній, є на сірій під старовину. На базарі продається й чимало справдешніх старовинних сорочок, як тут кажуть, «зрібних». Не один десяток років вони пролежали в куфрах, поки дочекалися свого часу. Нині на них справжній бум. Тут таки до сорочок можна допасувати прикраси — гердани чи коралі. А ще ж ми не заходили в ряди ліжників, не тринькали на дримбах, не смакували сирними «кониками»! І де то встигнеш все роздивитися, коли 11-та година, а базар вже згортається? «Брятчьику срібненький, як сі маєш?» — чуємо, як гуцули вітаються один з одним. Адже базар — це ще й свого роду «тусовка» майстрів, пошук нових каналів реалізації продукції, творче змагання, вернісаж свіжих робіт.

Як почувалися б гуцули у вилизаних акваріумах супермаркетів — важко сказати. А на косівському базарі вони — як риба у воді. Тішаться, що останнім часом попит на національне, українське зріс. Ось і наш фотокор не втримався — повіз додому ткану верету і вишитий рушник. Бо з косівського базару вертатися з пустими руками мало кому вдається.

Івано-Франківська область.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.