Прийом у посольстві

Євген Онопрієнко, відомий український радянський кінодраматург, автор сценарію страшенно популярного фільму Леоніда Бикова «В бій ідуть тільки «старики», був людиною не лише з чудовим почуттям гумору та компанійською, але й умілим оповідачем, знав, здавалося, сотні різних веселих і комічних історій, як тих, що відбулися з ним чи за його участю, так і тих, які трапилися з його колегами — кінематографістами. Відомими і ще не дуже. Деякі з них він розповів під час своїх чергових відвідин редакції нашого незалежного щотижневика, де я тоді працював. Особливо мені сподобалася одна.

Потрібно сказати, що того разу Євген Федорович потрапив на маленьке редакційне свято. І треба ж такому трапитися, що наповнювати чарки виноградним нектаром взявся чоловік з тремтячими руками. Він і наливав, і розливав одночасно. Онопрієнко оцінив ситуацію й розрядив обстановку історією, яка відбулася з одним із метрів радянської кінодраматургії Валентином Івановичем Єжовим, лауреатом Ленінської премії, автором десятків дуже хороших фільмів, серед яких «Балада про солдата», «Це солодке слово — свобода!», «Біле сонце пустелі».

— Людина надзвичайно добра, — почав розповідь про свого приятеля Євген Федорович, — говорити може, не зупиняючись, по-моєму, й уві сні. Як багато хто, мав пристрасть до зеленого змія. Та й приватні зустрічі, банкети, прийоми підштовхували до цього. Словом, одного разу в Швеції, де він був у складі невеликої групи діячів кіно, засидівся із друзями, та так, що й не пам’ятав, як у готель до себе потрапив. Ранком його піднімають — час іти на прийом до посольства. Не йти не можна, він в іменному списку запрошених. А йти — ноги не несуть. Але пішов. І от прийом, руки так тремтять, що довелося зчепити їх за спиною. Він героїчно стоїть поруч із відомою радянською акторкою Людмилою Ч. А тут шанувальники! І офіціант із тацею, на якій чарки, фужери. Коньяк, шампанське — кому що до смаку. Він би й випив, душа горить і димиться! Та не може — руки надто тремтять, боїться, що розхлюпає. А шанувальники не відстають. От Валік і каже їм: «Я, звичайно, з величезним задоволенням вип’ю. Але оскільки я джентельмен, а поруч зі мною стоїть така чарівна дівчина й геніальна акторка, то я можу випити тільки за неї, а найголовніше — тільки з її рук!» Усі були в захваті від вишуканої галантності кавалера Валентина Єжова, а Люда Ч., сміючись і пошепки лаючи його, піднесла до губ сценариста чарку. Валік ковтнув вогняної води й відчув, як життя повертається до нього. Далі вже він діяв власноруч...

До слова, за цю історію ми випили другу чарку, а після третьої руки й у нашого «наливайка» тремтіти перестали.

В. Н.

Найрідкісніша «стара» у світі

Канадським ескімосам вона відома з давніх часів. Вони називають її «старою», припускають, що мозок її розташований у хвості, тому вважають хвіст найвразливішим місцем. За ескімоськими віруваннями, це дуже зла істота. Упіймавши її, жоден рибалка не стане пропонувати цю здобич собакам, а відкине подалі. І, між іншим, даремно. Тому що таке поводження з найрідкіснішою у світі рибою жоден зоолог схвалити не зможе.

Риба ця — родичка мурени — сягає в довжину одного метра, живе в підводних кавернах у затоці Батерст, за Північним полярним колом, і харчується мідіями. Ставлення ескімосів до цієї «старої» можна легко пояснити: в її пащі — гострющі зуби, очі обертаються у всіх напрямках, тож із наміченої жертви риба не спускає очей в буквальному розумінні. Крім усього іншого, від неї так гидко тхне, вона може шість годин жити без води і має надзвичайно погану вдачу: опинившись на суші, кидається на кожного, хто з’явиться поблизу. Вочевидь, її відлюдність та надто малий ареал є причинами того, що будь-який музей світу віддав би, образно кажучи, шалені гроші в обмін на її опудало. Але... ескімоси вперто відганяють думку про вигідну угоду. «Дуже погана риба», — кривляться вони, викидаючи в море злісну «стару» з мозком у хвості, що випадково потрапила до сітки...