Удень мешканка хутора Могиляни Зарічненського району Ольга Михайлівна Потапчук у клопотах: треба корівку Галку та коника Орлика доглянути, пса Рекса нагодувати, на обійсті дати лад, бо на городі вже зібрала врожай. А як настане вечір і сутінки оповиють довкола, заходить в оселю, де мешкає тепер одна, підіпре мозолястою долонею лице, помережане зморшками, та й поринає у спогади.

Є про що розповісти 71-річній Ользі Михайлівні Потапчук.

— Сорок літ горбилася у колишньому колгоспі «Зоря комунізму», — згадує старенька. — Половину з них була дояркою на тваринницькій фермі, кілька літ — у рільничій ланці, решта — на різних роботах.

Ми розмовляли надворі, тож ненароком звернув увагу на обійстя: дровітню, що підпирає хлів, хату, дах якої вкритий звичайним очеретом. Оселя, правду кажучи, аж ніяк не «хороми», але є чотири кімнатки, підлоги у яких заслані звичайними витканими власноруч килимками.

Жінка каже, що почувається самотньою, але за роботою швидко збігають дні. Родом з Волині, а на Полісся потрапила в роки війни, утікаючи з тоді ще живою мамою від фашистів. Батька не пам’ятає, бо була ще дитиною, а зі слів неньки довідалася, що тато загинув за нез’ясованих обставин — навіть похоронки чи повідомлення про те, що зник безвісти, не отримали.

— Уже працюючи в колгоспі, — веде далі бабця Оля, — познайомилася з трактористом Василем. За нього вийшла заміж. Народила четверо дітей — три сини і доньку. Та невдовзі Василь помер. Зосталася сама двадцять років поспіль виводити дітей у люди. А коли вони стали дорослими, один за одним залишили рідну домівку. Отак опинилися в сусідній Білорусі, а один син — в Одесі.

Перед нашою зустріччю голова Сенчицької сільради Анатолій Заулочний зауважив:

— Прикладники — найвіддаленіше село Зарічненського району, розташоване за кілометр від Білорусі. А на хуторі Могиляни, названому в народі через близькість до кладовища, мешкає лише десяток сімей. Із дванадцяти хат чотири давно спорожніли. Старі люди помирають, а молодь шукає кращої долі в інших краях. І це біда не лише цього села.

— На пенсії я уже шістнадцять років, — розповідає Ольга Михайлівна. — Отримую 432 гривні пенсії та ще 2 гривні 10 копійок «гробових». Діти приїздять рідко, хіба що навесні, коли допомагають посадити картоплю, посіяти пшеницю, овес, жито, та восени, як час збирати врожай. Внуків бачу раз на рік, коли шкільні канікули. Та й маю клопіт, щоб за ними доглянути, нагодувати їх треба.

— Чи допомагає сільрада? — запитую.

— Я ж не одинока. Ото компенсацію отримую на придбання палива, бо дровами топлю груби.

— А як з продуктами?

— Щочетверга, доки маю сили, ходжу на базар, що в центрі Прикладників, де купую найнеобхідніше. Молоко від Галки маю, з нього і сир, і сметану, і масло роблю. А коли скисне, то згодовую єдиній свинці. Отак і живу. Не голодую та й не розкошую.

— А як здоров’ячко?

— Літа даються взнаки. Часто болять ноги, голова, горло, руки. Коли застуджусь, то йду до аптеки по ліки. Слава Богу, ходжу ще без окулярів, але читати чи писати без них не можу.

Ми прощалися біля хлівчика, куди бабця заганяла корівку. Зауважила: «Оце хліву стільки років, як мені».

Рівненська область.

На знімку: мешканка Могилян Ольга Михайлівна Потапчук зі своєю годувальницею — корівкою Галкою.

Фото автора.