Читаючи різні міфи про українських письменників, зокрема, таких відкритих для публіки, як Шевченко чи Франко, не думали, що можна створити стільки міфів про Коцюбинського, творчість якого цікавить більше елітарну публіку!

Михайло Коцюбинський був доволі закритою особою. В душу свою майже нікого не впускав. Була у нього родина, яку він дуже любив. Доля цієї родини склалася так, як доля багатьох інтелігентних родин у зіткненні з більшовизмом: вони були знищені. Тому нема потреби творити міфи про якийсь «чорний рок» — він висів над усім українським народом.

Міфотворенням зайнявся й письменник Володимир Югов, хоч про такого письменника ми чуємо вперше. Його стаття («Чорне століття роду Коцюбинських», «Голос України», 15 червня 2007 р.) сповнена неточностями — про дружину письменника Віру Устимівну, про кохання Коцюбинського, про його дітей, особливо Ірину. Під цими міфами — жодного документа: спогадів сучасників, листів тощо.

Тому вважаємо за потрібне подати наукову точку зору на порушені у статті В. Югова (Володимира Трохимовича Остолопова) питання.

«...На моє велике щастя, я маю саме таку дружину». Так говорив Михайло Коцюбинський, за спогадами Ольги Дорошенко, про свою дружину Віру. Це сказано 1904 року, в їхній родині вже було четверо дітей. Напевне, здійснилося бажання Коцюбинського, про яке він писав до нареченої Віри: «Побажаю я нам долі тихої, погожої та роботящої, обопільного зрозуміння, поважання та пошанування, єдиної стежки й мети». Цією стежкою йшло подружжя лиш 17 літ, так мало віку було відміряно Михайлові Михайловичу.

...Віра народилася 1863 р. у Тверській губернії. Звідти разом з матір’ю переїхала до Чернігова. Навчалася на Бестужевських курсах у Петербурзі, прилучилася до розвитку рідної культури (входила до української «Громади» і товариства «Просвіта»).

Власне, з Коцюбинським вона познайомилася на з’їзді «Громади» у Києві. Відтоді долі їх були визначені. Ось як про це писав Михайло: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще — так поріднився з тобою, що ти мені потрібна, як повітря, як вода».

24 січня 1896 р. у Преображенському соборі Вінниці М. Коцюбинський взяв шлюб з В. Дейшою. З Вінниці, на початку березня, виїхали у Крим на філоксерні роботи. У вересні Віра змушена повернутися додому — вона чекала дитину.

Розлука була тяжкою для чоловіка. Щоденні листи засвідчують це. Ці листи датуються своєрідно: перший день без Віри, другий день без Віри, і так до повернення з Криму. М. М. пише: «Тепер би я кожному порадив: не женись, коли хочеш бути егоїстом, коли не хочеш зазнати великого й солодкого щастя — жити щастям і горем другого, мати приятеля — жінку...».

Коли вони придбали власний дім у Чернігові, сюди Коцюбинський забирає маму Гликерію Максимівну (вже сліпу) і сестру Лідію. Тут у подружжя народжується ще троє дітей: Оксана, Ірина і Роман (Юрій народився ще у Вінниці). Нелегко було Вірі Устимівні управлятися з такою строкатою родиною: примхи літньої хворої жінки, сестри, що не мала своєї сім’ї, хвороби дітей, а найбільше — турбота про чоловіка. Ціну його як письменника Віра Устимівна добре розуміла, оберігала його від буденності, створювала умови для роботи.

Це бачили близькі до родини люди. Згадував Микола Чернявський: «Коцюбинський... був центром своєї сім’ї, її душею. Багато він давав сім’ї, але й багато мав од неї. Все було пристосоване для того, щоб «таткові»... було гарно жити, щоб не заважати йому, не турбувати дрібницями, коли він сам не захоче того.

...Треба дати йому спокій, — подбають, щоб спокій був. Треба щось купити йому — буде куплене. Треба придбати гарну елегантну одіж, взуття, білизну — буде придбано. Утомився «татко» буденщиною життя чернігівського, хоче поїхати кудись з Чернігова, — поїде. Чи до С.-Петербурга чи до Флоренції... Знайдуться й кошти, й безліч делікатного чуття, й чиїсь саможертви, може...»

Зазвичай «саможертвувала» Віра Устимівна. Ось як про маму пише Ірина Коцюбинська: «Весь тягар побутових прикростей падав на її плечі. Працювала зверх своїх сил не тільки на службі, а й вдома. Уміла сполучати літературну працю як секретар, коректор і критик творів чоловіка з самою буденною чорною роботою в господарстві. Михайлу Михайловичу було прикро... Розумів, що завдяки її турботам, які оберігали його від буденщини, він міг творити, тому відчував до неї невимовну вдячність. Знав, що вона розуміє його і ніколи не осудить».

Віра Устимівна рано, до роботи, поралася в саду та городі, закладала парники, вирощувала розсаду, тримала корову, купувала сіно на базарі. До того ж вникала в усі дитячі турботи. Щасливою матір’ю називали її друзі і знайомі.

Важко читати листи М. Коцюбинського з лікарні — з київської клініки професора Володимира Образцова. Він пише про біль, який часом триває по 40 годин, він відчуває свою приреченість. А лейтмотив усіх цих листів — напиши, приїдь, приголуб.

Овдовівши, Віра Устимівна продовжує кермувати домом, звертається до різних установ, щоб переоформити будинок, щоб не виселяли з нього осиротілу родину. Розуміючи цінність архіву М. Коцюбинського, передає його до музею В. Тарновського з умовою, щоб нічого і ніколи не вивозилось з Чернігова.

1919 року вона виїжджає з рідного дому. Іде війна, спровокована більшовиками. Віра Устимівна захворіла на тиф, запалення легенів. 30 грудня 1921 року Віру Устимівну поховали поруч з чоловіком на Болдиній горі в Чернігові.

***

«Не варто нічому дивуватися, адже він був живою людиною і нічого людське не було йому чуже...», — так говорив про Коцюбинського його лікар Аркадій Утєвський. Тому й не треба пафосно вигукувати про те, що серце Коцюбинського «розлетілося» від нерозділеного (воно ж було розділене!) кохання, а жінка, яка любила М. Коцюбинського, «свята» і втратила очі, виплакавши їх через забране богами кохання. Все простіше і прозаїчніше.

1902 року на одній з вечірок М. Коцюбинському представили майбутню його співробітницю Олександру Аплаксіну. Через два роки вони стали працювати в одному відділі і дівчина навіть образилась, що М. М. її не запам’ятав, а знайомився вдруге.

М. Коцюбинський закохався у молодшу і необтяжену родинними клопотами жінку. За словами Аплаксіної, вона ще рік не відповідала на почуття, хоч і відчувала потяг до цього чоловіка. Закохані обмінювалися записками-листами на роботі, зустрічалися на околицях міста, листувалися, коли хтось з них був у від’їзді. Ніколи Олександра Іванівна не приходила до будинку Коцюбинських. Все було потайки від Віри Устимівни. Михайло і Олександра навіть вирішили виїхати з Чернігова на Кубань, але на заваді стала доля: знайомий, який мав допомогти їм у пошуках роботи, несподівано помер.

Таємний роман став явним ось як: сторож статистичного бюро, коли М. М. не було на роботі, приніс лист від Аплаксіної додому і вручив дружині. Так відкрилася таємниця. В листі до Аплаксіної Михайло Михайлович писав, що він чекав докорів, скандалу, але Віра Устимівна тихо плакала, говорила, що кохає його, просила не сиротити родину. Почуття обов’язку в М. Коцюбинського перемогло. Він пообіцяв, що зустрічі припиняться, а Віра Устимівна вдала, що в це щиро повірила.

Цю тяжку «партію» Віра Устимівна вела до кінця, роблячи все, щоб чоловікові писалося, щоб родина існувала. Такого морально тяжкого життя було відміряно ще п’ять років, які з гідністю прожила дружина, а чоловік був за це їй безмірно вдячний.

Аплаксіна ж на все життя залишилася сама. По смерті Коцюбинського виїхала до Москви, працювала там в бібліотеці, одержала тяжку травму, після якої осліпла (а не через «нерозділену любов»). Померла в грудні 1973 року в Чернігові. Довго зберігала таємницю кохання, поки настирливий Ілля Кацнельсон (літ. псевдонім Стебун) не оприлюднив її 1938 року в книзі «Листи М. Коцюбинського до О. Аплаксіної».

На час публікації листів з дітей Коцюбинських жива була лише Ірина Михайлівна. Для неї це був сильний моральний удар, адже її пам’ять зберегла ідилічне родинне життя, кохання між батьками. Тому вона вперто твердила, що батько любив лише маму.

На долю дітей Коцюбинського після батькової смерті випали жорстокий час і важкі випробування.

Найстарший, Юрій, захопився ідеями більшовизму. У січні 1918 р. Юрія призначають головнокомандуючим військами Української республіки і разом з військом Муравйова кидають на штурм Києва. Важко сказати, про що думав Юрій, воюючи з урядом України та її патріотами, дивлячись на безчинства муравйовців у Києві. Юрій не мав фактичної влади, його більшовики блюзнірськи використали як сина відомого українського письменника. Коли став непотрібен, його звинуватили у створенні військово-троцькістсько-контрреволюційної організації і розстріляли 8 березня 1937 року (за іншими даними, 27 лютого 1937 року).

Подібно склалася доля і в Романа Коцюбинського. Забрав його «чорний ворон» від дружини та дворічного сина. Де похований —досі не вдалося встановити. Старша дочка М. Коцюбинського, чорнява красуня Оксана, теж прожила недовго — у 1920 році під час пологів вона померла.

Лише Ірині Коцюбинській судилося прожити повний вік. Вийшла заміж у 1918 році за чернігівця А. Метрика-Данішевського. Після арешту братів були виклики на допити, кількарічне безробіття. Та вона вистояла, і їхню родину залишили у спокої.

1956 року Ірину Михайлівну призначено директором Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. М. Коцюбинського. Їй пропонують квартиру в престижному домі, але Ірина Михайлівна ставить інші умови: вона живе в квартирі директора (дві кімнати і кухня музейного будинку), а натомість нехай реабілітують швидше її братів Юрія та Романа і зятя Віталія Примакова. Ці умови були виконані: обидва Коцюбинські і Примаков реабілітовані в 1956 році. Такою настирливою була Ірина Михайлівна завжди.

Це була середнього зросту жінка, підтягнута, завжди акуратно і зі смаком одягнута, з гарним сивим волоссям, з гордою поставою голови. Вона трималася незалежно, не допускала ніякої фамільярності, ніяких запобігань перед сильними світу цього, ніколи не користувалася навіть послугами співробітників. Ірина Михайлівна пишалася тим, що її брати і зять — учасники Жовтневої революції, що Ленін слав радіограми Юрію Коцюбинському. Вона могла зателефонувати або написати лист і секретареві обкому партії, і Голові Ради Міністрів УРСР. І не було, щоб не одержала відповіді. Цьому свідками є листи, які зберігаються у фонді Ірини Михайлівни.

Музей стає центром українства у зрусифікованому Чернігові. Стараннями Ірини Михайлівни збудовано нове триповерхове приміщення для літературної експозиції. Вона опублікувала понад 60 статей та дві книги про батька, оточення, родину.

Померла Ірина Михайлівна 8 листопада 1977 року на 79-му році життя. Місто прощалося з нею 10 листопада, а до музею ще довго йшли листи на ім’я Ірини Михайлівни Коцюбинської.

У музеї завжди працює хтось із родини Коцюбинських. У 1988—2000 роках директором музею був Юлій Романович Коцюбинський, який залишився без батька у два роки. По його смерті директором призначено правнука М. Коцюбинського — Ігоря Юлійовича.

У домі зберігається родинна аура, часто приїжджала, а зараз телефонує Михайлина Хомівна Коцюбинська, дочка першого директора музею і брата письменника Хоми Коцюбинського.

Квітує і плодоносить сад, виплеканий руками Віри Устимівни.

Наталія КОЦЮБИНСЬКА, заступник директора Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника з наукової роботи.

Ольга ЄРМОЛЕНКО, вчений секретар музею.