В остарбайтера «вкрали» час перебування у двох концтаборах і роботи на заводі BMW

У неділю в’язнів шикували на плацу і... виплачували гроші: по одній марці отримували всі, крім росіян. Росіянам давали половину — 50 пфенігів. Процес затягувався на весь день. Під вечір ноги дерев’яніли від стояння на одному місці. Спочатку зачитували повністю прізвище й ім’я в’язня, а також його національність. Після цього треба було підійти до столу, карбуючи крок. Далі виструнчитися, отримати зароблене, а наостанок низько вклонитися і дуже чітко вимовити два слова — «данке шьон», що означає «дякую».

Ось тільки гроші ті були липові, точніше з олова. За такі монети із зображенням навхрест лопати, кирки і кайданів з ланцюгами, зрозуміло, нічого не можна було купити. «Над нами просто насміхалися і водночас змушували з ранку до вечора стояти».

У концтаборі поблизу Мюнхена, в якому влітку 1942-го опинився 15-річний Олексій Мазур, перебували здебільшого втікачі-остарбайтери, люди різних національностей, навіть німці. Фашисти «перевиховували» своїх співвітчизників, які за релігійними переконаннями відмовлялися брати до рук зброю. «Такого інтернаціоналу я ніколи не бачив, — згадує Олексій Мазур. — Нас усіх змішали і в строю, і в бараці, щоб не могли говорити між собою. Мови не знаєш, та й німий». Величезний плац на території табору був розлінований на невеликі квадрати. На кожному — номер. Саме за цим номером полонені обирали місце для шикування. Цифра на одязі (в кількох місцях) мала збігатися з цифрою квадрата. Але вже в бараку сусіди були зовсім інші.

Олексій був наймолодший серед в’язнів. Можна лише уявити, як хлопець переносив тортури. А їх застосовували навіть у лазні. Душ спеціально робили такий контрастний, що шкіра злазила на спині. Банщик над тим реготав до сліз. Що казати, коли в туалет не завжди відпускали. Щоб відпроситися, треба було виконати встановлену для цього процедуру, а потім ще й пояснити, як саме тобі припекло. Якщо жандарму не сподобався твій підхід (порушено якийсь з елементів або чіткість його виконання), він нервово вигукував «Найн!» (ні) і єхидно усміхався, дивлячись на тебе. Повторити спробу можна було лише після того, коли ще хтось звернеться з таким само проханням. «Дикунство, але нам це довелося пережити». Олексій Антипович каже, що одного разу спробував слізно ублагати жандарма, думав, змилується. Натомість одразу отримав палицею по спині. Охоронниками у таборі служили колишні молоді есесовці, які отримали незначне поранення на фронті і вирізнялися особливою жорстокістю. Палиці в них були спеціальні, виготовлені із... статевих органів коней і биків. Боляче ранили свинцеві кульки на кінці палиць. Побиття тривали щодня. До того ж показові. На території табору повсюдно стояли «козли» — дерев’яні пристрої, на яких чинили екзекуцію. Міру покарання визначали «судді». Після роботи охоронники передавали їм свої записи, зроблені упродовж дня. Достатньо було бодай на хвилину спертися на кирку, щоб дух перевести від роботи, як фашист уже вписував твій номер у записник.

Курити в’язням заборонялося. Бувало, хтось знаходив недопалок. Олексій не курив. Незважаючи на це, його двічі карали за цигарки. Одного разу охоронник угледів дим у туалеті. Справжнього винуватця там уже не було. Перепало тому, на кого натрапили. Вдруге, каже, сам винен. Якось жандарми виставили у їдальні величезну кількість цигарок. Дозволили брати тим, кому 17 років і більше. «Сусід мене підштовхує, — згадує співрозмовник, — благає, Альошо, візьми для мене, хто там буде знати, дивись, як нас багато. Я і взяв, адже не знав, що в них все пораховано...» На столі залишилася лише одна цигарка. А мало бути дві. «Я й признався, все одно знайшли б».

Через 30 днів каторги Олексія разом з односельчанином Сергієм Швецем привели до якогось німецького чина і через перекладача запитали: «Будете ще тікати?» Хлопці стояли, як тіні, тільки шкіра й кістки. Ледве сил знайшлося, щоб відповісти «ні».

«Альошо, давай утечемо»

Олексій Мазур до війни був пастушком у селі Копіївка тодішнього Дашівського, а нині Іллінецького району. Спочатку пас свиней, потім корів. Батько, голова сільради, не раз відмовляв його від такої роботи, мовляв, малий ще і роками, і зростом. Коли фашисти захопили село, а після того почали набирати людей на роботу до Німеччини, його однолітків не чіпали. «Це поліцай помстився батькові, — каже Олексій Антипович. — Прийшов і сказав, що наказано забирати дітей активістів». Хоч як молила, як благала мама, нічого не допомогло. Ось так у червні 1942-го, у неповних 15 років, Олексій опинився в Мюнхені на заводі БМВ. І в перший же день разом із своїм другом і односельчанином, старшим трохи за віком Сергієм Швецем зуміли втекти. «Знали б ми, що після того на нас чекає концтабір, не втікали б...»

У дорозі пробули ніч і півдня. Далі поїзд зупинився. «Либонь, це було на кордоні, — каже Олексій Антипович. — Бо почали перевіряти всі вагони». Якби не винюхала вівчарка, нас не знайшли б».

У концтаборі «лікували» хворих на туберкульоз

Після 30-денних тортур у концтаборі під Мюнхеном Олексія з другом привезли на той самий завод БМВ, звідки вони втекли. Там його навчили спеціальності токаря. Майже рік стояв за верстатом. Зміна тривала 12 годин. То нічна, то денна. А потім захворів. У хлопця виявили туберкульоз шийно-вушної залози. Пан Олексій каже, що такий діагноз йому поставили у центральному шпиталі Мюнхена. Після того його одразу ізолювали від інших робітників. Поселили в будці на території заводу. А через п’ять днів порадували. Сказали, що хазяїну хворий робітник не потрібен, тому він відпускає Олексія додому. «Мені дали проводира й повели на вокзал». Але радість була передчасною. Остарбайтера запроторили у концтабір Дахау. Там був збірний пункт туберкульозних хворих. Звозили їх з усієї Німеччини. «Таких жахів я ще не бачив, — згадує Олексій Антипович. — Ніхто нікого там не лікував. Туберкульозники помирали, як мухи. Їх вивозили кудись і привозили нових».

Одного разу в табір приїхали два спеціальні авто з флюорографами. У легенях хлопця не виявили захворювання. Таких, як він, було загалом лише 18 осіб: три жінки, решта чоловіки. «Нас сплавили хазяїну, який тримав пилораму, — продовжує співрозмовник.— Але коли я пояснив йому, де ми були до цього, той почав сердитися і бурчати, що його надурили». Краще б, каже Олексій, я не сунув свого носа. Бо німець домовився з біржею праці і передав нас туди, а там знайшли «підходящу» роботу — на цинковому заводі. Одного разу, надихавшись отруйних випарів, хлопчина знепритомнів і опинився у шпиталі міста Айзбург.

Щороку 24 лютого він запалює вдома свічку

— Хоч як просив лікарку, а потім медсестру, щоб хоч ще на день-два його залишили у шпиталі, йому категорично відмовили. Хлопець добре розмовляв по-німецьки, каже, достатньо раз було почути фразу, щоб запам’ятати її, тому на побутовому рівні міг спілкуватися. Казав, що йому нема куди йти, що пропаде з голоду... Не допомогло. Місць бракувало навіть для поранених німецьких солдатів, а тут росіянин.

24 лютого 1944 року, десь перед обідом, за ним зачинили двері шпиталю в Айзбурзі. Того само вечора американські літаки бомбили місто і від шпиталю не залишилося навіть стін. Ось чому саме цього вечора в його в домі постійно запалюють свічку.

А тоді йому таки вдалося влаштуватися робітником в таборі для полонених, що розташовувався за цим самим містом. Зробити це допоміг француз, який там куховарив. Олексій Антипович досі листується з його сином. Самого рятівника уже нема серед живих. Першими у місто прийшли американці. Вони й доправили Олексія в Лейпціг і передали російським солдатам.

«Ти був у Дахау? Опиши все, що бачив!»

— Енкавеесівці накинулися на мене, як на ворога народу, — каже пан Олексій, — називали власовцем, вони не церемонилися ні з ким. Добре, що мав на руках хоч якісь папери — документ з БМВ, в якому було сказано, що мене відправляють у Дахау.

А коли дізналися про це, довго розпитували про найменші деталі. Порівнювали з чимось почуте, щось зіставляли, кудись телефонували. А тоді сказали: опиши все-все, твої свідчення дуже потрібні, їх долучать до матеріалів, коли буде суд над фашистами. Після цих слів капітан НКВС попередив Олексія, що, можливо, його також викличуть на суд у ролі свідка. Але ця доля його минула.

Обманули і чужі, і свої

Коли Олексій Мазур оформляв документи на отримання грошей для остарбайтерів, був неабияк здивований, що всі його пояснення, а також копії німецьких паперів, виданих на БМВ, зберігаються в архіві. Незважаючи на це, у нього «вкрали» більше року німецької каторги. «В документах значиться, що я попав у Німеччину тільки у 1943 році. І ніхто мені не може пояснити, чому це так». Їздив він і у Фонд взаєморозуміння і примирення у Київ, там, каже, його поганяли з кабінету в кабінет, та даремно. А тепер уже й фонду того нема, то нема куди їхати.

Знаючі люди пояснили, що він мав би отримати кошти такі, як їх отримали ті, хто пережив Холокост. А це 10 тисяч євро. Чому? Бо його фактично відправили на смерть у концтабір Дахау. Принаймні чоловікові мали б сплатити п’ять тисяч євро, таку суму видали в’язням концтаборів. «Але чи то німці щось «замутили» з документами, чи наші пошили в дурні, не можу добитися толку». Одне слово, виплатили пану Мазуру мінімальну суму, таку, як усім остарбайтерам.

Одній з односельчанок, яка працювала в роки війни у німецькому шпиталі, Олексій Антипович допоміг написати листа у той лікарняний заклад. То німці не лише відповіли, а й прислали путівку на лікування. Щоправда, вона не поїхала, бо вже лежача хвора. «А я ж пам’ятаю на БМВ навіть прізвище свого майстра, знаю, де який цех розташований і що в ньому робили. Можу розповісти, як заходили на завод і виходили робітники. Їх навіть зважували... Вони вже тоді мали електронні картки. А мене переконують, що я не був там»...