Малята із синдромом Дауна мають ходити у звичайний дитячий садок

Нещодавно у столиці на базі двох дитячих садків (№ 662 і № 291) відкрилися незвичайні групи. В них разом будуть виховуватись і навчатися здорові діти та «особливі» хлопчики й дівчатка — ті, що народилися із синдромом Дауна. Відкриття перших в Україні інтегрованих дитячих садочків — результат роботи ініціативної групи спеціалістів Центру дитячої та сімейної психології журналу «Мир семьи».

Спеціалісти дійшли висновку, що тривалий час справжні інтелектуальні здібності людей із синдромом Дауна недооцінювалися. Їм важче навчитися говорити, до того ж, перебуваючи в ізоляції від звичайних однолітків, вони позбавлені можливості набувати навичок спілкування. Емоційно ж діти із синдромом Дауна якщо і відрізняються від своїх ровесників, то в позитивний бік, а саме: вони добрі, ніжні і зовсім не вміють ображатися!

На щастя, у нашій країні ставлення до «особливих» дітей теж починає змінюватися на краще. У Центрі дитячої та сімейної психології на базі журналу «Мир семьи» вже кілька років працює програма ранньої педагогічної допомоги «Маленькі сходи» — з малятами займаються психологи, логопеди, дефектологи. Ця програма дає чудові результати. Далі такому малюкові життєво необхідне спілкування зі здоровими однолітками. Старший дошкільний вік — з 3 до 6 років — дуже важливий для формування правильної моделі поводження. Граючись разом зі звичайними дітьми, малюк не лише вчиться говорити й діяти як здорова дитина — він пристосовується до нормального життя.

Але такі групи — це ще не все. Для того щоб малюк із синдромом Дауна зміг надалі вести нормальне життя, йому було б дуже добре відвідувати звичайну школу. Тому в подальших планах — відкриття спеціальних інтегрованих класів у загальноосвітніх школах. Це не утопія й не фантастика: приблизно 75 відсотків дітей із синдромом Дауна в Європі й США вчаться у звичайних школах разом зі своїми здоровими однолітками.

«Плащ» турботи невиліковним

Паліативна допомога — це піклування про тяжко-хворих. Термін походить від латинського слова, що в перекладі означає «плащ». Тобто мета такої допомоги — пом’якшити прояви невиліковної недуги, огорнути людину турботою, зробити все можливе, щоб її відхід у Вічність був гідним...

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) у 1982 році визначила паліативну допомогу як окремий напрямок медицини (як догляд за людиною в останні дні її життя). З 2002 року до паліативної допомоги додається ще й тривале піклування про пацієнтів, яких сучасна медицина не може вилікувати. Отож хоспіси стали лише однією зі складових великої системи медичної, соціальної та духовної допомоги безнадійним хворим та їхнім родинам.

У нашій країні паліативна медицина лише зароджується. З ініціативи Всеукраїнської ради захисту прав та безпеки пацієнтів вперше озвучено нагальні проблеми в цьому напрямі та запропоновано шляхи їх розв’язання.