Але на заваді такому природному бажанню стають гроші

А точніше — їх нестача. У критичний момент. Коли врятувати не просто здоров’я, а життя можуть лише дорога операція, лікування у закордонній клініці, допомога висококласних спеціалістів.

Для кожного пацієнта, його родини ця сума —індивідуальна. Інколи доводиться чути просто смішні цифри, від яких залежить доля людини. Не кажу про мільйонні витрати. Двадцять, тридцять, п’ятдесят тисяч гривень можуть повернути людині все, а можуть відібрати життя. Але така сума виявляється непідйомною для родини. Як бути в такій ситуації? Чи можна вижити?

Подякою в касі не заплатиш

Для родини Третьяків, що із Хмельницького, тема ця набула особливої актуальності. Доля дванадцятилітнього Іллі залежить від... 400 тисяч гривень. На щастя, ідеться не про питання життя і смерті. У хлопчика залишився останній шанс побороти глухоту.

Ще в дитинстві він перехворів на грип, який дав серйозне ускладнення — запалення кори головного мозку. Внаслідок цього дитина оглухла і отримала хронічний неврит.

Іллі пощастило: він росте в люблячій родині, котра не дозволила йому перетворитись на інваліда. Хлопчик пішов до звичайної школи, однокласники і вчителі всіляко намагаються допомогти йому бути таким, як усі. Він і справді хоче не відставати від своїх ровесників. Ловить кожне мовлене слово по губах, прислуховується до свого слухового апарату, щоб розпізнати звуки навколишнього світу. Але глухота не дозволила йому навчитись говорити.

Здавалось, хвороба назавжди відібрала у хлопця шанс бути таким, як усі. Та зовсім недавно батьки дізнались, що сучасні медтехнології можуть докорінно змінити ситуацію. У Київському НДІ отоларингології, в Республіканському дитячому сурдологічному центрі пацієнту можуть вживити спеціальний імплантат. Він поверне слух і, можливо, допоможе навчитись говорити. Що й казати, така операція круто змінить життя хлопчика: він зможе вчитись, працювати, мати сім’ю і дітей...

Єдине, чого не вистачає для того, щоб скористатися цим унікальним шансом, — часу і грошей. Вікові зміни в організмі можуть назавжди поставити глуху стіну між Іллею та навколишнім світом. Отож гроші потрібні негайно. Але хіба може пересічна родина, котра живе на середньостатистичну зарплату, хоч колись накопичити їх?

Так сталося, що батько Геннадій Третьяк багато років віддав тому, що рятував чужі життя і долі, очолюючи Християнський благодійний центр адаптації для наркозалежних «Нове життя». Допомагаючи іншим, він виявився безсилим перед власним проблемами: душевними і моральними багатствами в лікарняній касі не розрахуєшся.

Вилікуватися можна. Але не бідному

Хоч би як ретельно родина хворого перераховувала свої заощадження, їх ніколи не вистачить для того, щоб справитися з бідою. Особливо коли потрібне лікування у столичних і закордонних клініках. У таких випадках йдеться не про вибагливість пацієнтів, не про прагнення комфорту і високих стандартів обслуговування, а насамперед про можливість вижити. Місцеві лікарі, котрі все-таки здебільшого надають безплатне лікування (плата за ліки і матеріальна винагорода лікарям — тема зовсім іншої розмови), залишаються безсилими перед тяжкими хворобами. Найважче усвідомлювати те, що подолати страшний діагноз все-таки можна. Але не бідному. Нужда вбиває швидше, ніж найважча хвороба.

У критичних ситуаціях кожен починає рятуватись, як може. Всі місцеві газети часто рясніють оголошеннями з проханням допомогти, переказати кошти на банківські рахунки. Тепер є ще й інтернетні сторінки. Для родини хворого це чи не єдина можливість зібрати кошти. Але надії на те, що знайдуться необхідні мільйони, залишаються примарними. Трагічних історій, життєвих випадків, фотографій, з яких дивляться сумні очі з останньою надією, так багато, що гострота сприймання чужої біди в суспільстві просто притуплюється. А охочих переказати свої гроші стає дедалі менше.

До того ж явище набуло такого масового характеру, що вже з’явилась індустрія шахрайства на чужому горі. На липові рахунки навчились збирати кошти для підставних хворих. Більше блюзнірство важко придумати. Але хіба не цинічнішим і водночас трагічним є те, що суспільство навчилося швидше наживатись на чужій біді, ніж допомагати їй?

Мені пригадалася розповідь батьків, котрі шукали гроші для операції своїх дітей. Наївно вірячи в гасла політиків, вони вирушили до столиці в пошуках благодійних фондів, котрі обіцяли допомогу і підтримку нужденним. Обійшовши всі, зокрема й ті, що були засновані найвищими особами нашої держави, вони не знайшли не те що допомоги, а дуже часто навіть просто людського розуміння і співчуття.

Родина Третьяків вирішила боротися до кінця. На щастя, відгукнулося чимало доброчинних організацій. Вирішили допомогти колеги Геннадія із громадської організації «Центр стратегічних ініціатив», обласної асоціації сприяння вирішенню проблем наркоманії та СНІДу «Вікторія», благодійного фонду «Сіон» та вже згадуваного реабілітаційного центру «Нове життя». Волонтери вийшли на вулиці міста з гаслами: «Допомагаючи одній людині, ми допоможемо цілому поколінню». Благородне бажання допомогти хлопчику і разом із тим розбудити співчуття в душах хмельничан обернулось зібраними чотирнадцятьма тисячами гривень.

Багато це чи мало? Та як подивитися. Якщо зважити, що кожний перехожий щиро ділився із нужденним, — багато. Якщо зіставити з потрібною для операції сумою — мало. Якщо проаналізувати, чи може такий волонтерський рух справді вирішити проблему, — взагалі нічого.

Хоча Третьякам потрібно в десятки разів більше, вони окрилені першим успіхом. Переконані, за кілька місяців все-таки вдасться зібрати необхідну суму. Благодійники долучили до своєї акції співаків, готових дати концерти на користь Іллі, шукають інші шляхи... Але хто допоможе сотням і тисячам інших хлопчиків, дівчаток, дорослих і старих, котрим теж потрібні гроші на імплантати, операції, дороге лікування?

Лікарняна каса чи страхова медицина?

З цим запитанням я звернулася до головного лікаря Хмельницької міської лікарні, депутата міськради Володимира Розгонюка.

— Переконаний, кожний головний лікар має у своєму закладі «заначку» для нагальних операцій. До того ж міська рада закладає до бюджету частину коштів, котрі могли б іти на лікування дітей в неміських закладах, — розповів він.

Сьогодні для цього в обласному центрі виділяється близько 200 тисяч гривень. А ще внесено пропозицію створити спеціальний дитячий фонд, котрий мав би у своєму розпорядженні хоча б півмільйона гривень. Тепер депутати працюють над тим, щоб цю пропозицію втілити в життя.

Усе це похвально. Проте загальної проблеми жоден із цих пунктів не розв’язує. Для всіх нужденних згаданих коштів мало. А тому як вирішити, кому надати перевагу? Лікувати немовля чи підлітка? Хлопчика чи дівчинку? А як бути дорослим хворим, коли людина у розквіті сил змушена йти з життя все через те саме безгрошів’я? І чи можна сказати літній людині, що вона своє вже прожила, тому на лікування їй не варто розраховувати? Кому із них болить нестерпніше?

Звичайно, і такі фонди часто рятують життя. Але далеко не всім. Хто може дістатись до міської чи обласної лікарні, попросити допомоги у влади, випросити хоча б разову, в кілька сотень гривень, підтримку, вже щасливий. Але це зроблять не всі. Та й самі ці фонди не розраховані на загальну допомогу. До того ж навіть такого, доволі куцого, не має практично жодна сільська рада. І в районних бюджетах такі витрати не завжди закладено.

Пригадується, свого часу обласне управління охорони здоров’я дуже активно пропагувало таку форму, як каси взаємодопомоги. Це мало бути приблизно так: кожен із власної волі вносить певну суму до лікарняної каси. А в разі потреби він може розраховувати на матеріальну підтримку з боку лікувального закладу. Втім, каси так і не прижилися в щоденній практиці. Така собі доморосла страхова медицина не мала жодного законного підґрунтя. А отже, розраховувати на її дієвість було неможливо.

Можна пригадати кілька випадків, коли пацієнта рятувала вся область. Так було із двома малюками з Волочиська. Обом тяжка вроджена хвороба відвела п’ять-сім років життя. В запасі в батьків залишалося років два. А для того, щоб врятувати братиків і пересадити їм у Німеччині кістковий мозок, потрібні були мільйонні суми. Дізнавшися про цю історію, подоляни щиро відгукнулися на чужу біду. Багато благодійників, пересічних мешканців краю передавали дітям гроші. Однак цього було замало. Тоді на допомогу прийшла обласна рада, виділивши із свого резерву суму, котрої не вистачало.

Правда, наскільки резонансною була історія про згуртування мало не всієї області довкола біди двох маленьких подолян, настільки непримітно влада намагалась передати гроші. І не тому, що благодійність не потребує афішування. А насамперед тому, що другій такій родині вона навряд чи допомогла б. І як тоді пояснити іншій матері, що на життя її дитини вже немає грошей?

Шкода, але всю гостроту цієї проблеми починає розуміти лише той, хто з нею зіткнеться. Давно стало очевидно, що вона потребує не місцевого розв’язання. Як і те, що навіть за дуже щедрого бюджету коштів на кожний випадок не вистачить.

Висновок здається очевидним: незрозуміла поки що для нашого суспільства страхова медицина якраз і призначена для того, щоб дати шанс на життя у таких випадках. Однак ні у законотворців, ні в урядовців до цього руки не доходять. Та й для чого? Вся країна може переповісти історії про хвороби своїх високопосадовців і про те, як вони лікувались у найкращих закордонних клініках. Ні для кого не таїна, яких сум коштує їхнє лікування. Як і те, що ці суми не стають перешкодою на шляху до здорового й успішного життя все тих же посадовців та їхніх родин.

Шестикласник Ілля Третьяк про все це також знав би, якби міг почути теленовини. І сказав би свою думку. Якби міг говорити. І все це було б, якби у його батька були гроші...

Хмельницький.