На Чернігівщину ми виїхали з Києва о сьомій годині ранку. А вже об 11-й у повній відповідності із попередньою домовленістю мобільна команда у складі моїх помічників-консультантів: Валентини Сенько — депутата Семенівської райради, Ніни Слєдовської — депутата Чернігівської райради, журналіста Євгена Ґолибарда і мене прибула на сесійне засідання ради Семенівського району.

Згідно із попередньою домовленістю.

Порядок денний сесії передбачав розгляд питань екології, ходу виконання і доповнень до бюджету.

Коли ми зайшли до зали, присутні якраз терпляче слухали виступ голови Орликівської сільради Ганни Козиної. Пані голова скаржилась на безнадійність ситуації у прикордонній місцевості, де між населеними пунктами немає нормальних доріг, люди значну частину року відокремлені від цивілізації.

Зачепила й інші болючі теми: три ФАПи не мають чим відвезти хворих до районної лікарні, село руйнується, майже кинуте напризволяще, процвітає самогоноваріння, народ спивається.

Ситуація зовсім не виняткова для північно-східних районів Чернігівщини. Щойно закінчила свій виступ Ганна Трохимівна, як серед зали встав чоловік і, звертаючись до президії сесії, зокрема до голови райради Сергія Євменова, запитав: «На якій підставі тут присутні оці люди, котрі щойно прийшли на наше засідання і сидять серед нас?»

Відповідаючи на це запитання, голова райради представив мене присутнім і пояснив ситуацію з правової точки зору. Проте той чоловік (ним виявився депутат-комуніст Іван Коваленко, колишній начальник Пенсійного фонду в районі) не задовольнився відповіддю і розгорнув дискусію: «Але ж це депутат від БЮТ, а вони тепер не депутати, бо здали свої мандати», — вивіршував адепт диктатури пролетаріату.

Знову голова зборів почав пояснювати, що депутат Верховної Ради України відповідного скликання — це титул довічний, так само, як титул Президент України. Але комуніст із цим не погоджувався і правив своєї...

Попросив слова і я. Роз’яснив, як трактує цю ситуацію законодавство, представив кожного із моєї команди, що мали посвідчення помічників-консультантів і відповідні повноваження. Пояснив, що ми приїхали за попередньою домовленістю для надання інформаційної підтримки і допомоги саме з питань порядку денного сесії.

Не допомогло. Тим більше, що комуніста Івана Коваленка підтримала колишня голова райради Раїса Бондаренко — депутат від Партії регіонів.

У підсумку дебатів було дозволено залишитися на засіданні лише мені й Валентині Сенько, а мою помічницю з правових питань, юристку Ніну Слєдовську і помічника з питань промисловості, журналіста Євгена Ґолибарда попросили вийти із зали.

Випадок безпрецедентний. Він свідчить про те, що у свідомості деяких осіб, які отримали повноваження від народу, досі сидить совєцька звичка бути над народом і ділити громадян на тих, кому можна знати, чим вони займаються у службовий час, оплачений з податків громадян, а кому знати не можна.

На мою думку, цей прикрий випадок свідчить про те, що комуністи і регіонали краще почуваються в умовах, коли можна щось приховати від пересічних громадян, коли можна тримати громадян на певній дистанції.

Отже, на переконання комуністів і регіоналів, тут вже й мови не може бути про якусь прозорість у діяльності обранців народу. А це ж тільки рівень району, — а вже така пихатість. Бо вони тепер начальники і, очевидно, вважають, що найперше їх право — забороняти. Як відомо, совєцька бюрократія — це клан фахівців із мистецтва заборони. У даному разі — заборони із порушенням кількох статей одразу трьох законів «Про статус народного депутата України», «Про інформацію» і «Про засоби масової інформації (пресу) в Україні».

Я вже не кажу про елементарну порядність і про етичний бік справи: по-перше, про нашу присутність було домовлено; по-друге, чим мої колеги завинили перед депутатами Семенівської районної ради?

Я вважав і надалі вважаю, що ми — моя команда і депутатський корпус Семенівського району (так само, як інших районів закріпленого за мною округу) — партнери у спільному інтересі. Ми спільно працюємо на побудову кращого життя для людей, які нам довірили управляти цією побудовою.

Більше того, саме у нас, у нашої команди, є додаткові підстави і можливості допомогти мешканцям району. Ми цілком реально допомагаємо, не лише використовуючи контакти в столиці, а й завдяки нашій повній незалежності від кон’юнктурних чинників та хибних уподобань адміністративної піраміди, що часом «зв’язують руки» функціонерам місцевого рівня.

Постійно тримаючи руку на пульсі життя, відвідуючи глухі закутки Чернігівщини, зустрічаючись з робітниками і керівниками підприємств, головами сільрад, представниками сільської інтелігенції і простими селянами, ми документуємо і аналізуємо факти, намагаємось знайти відповіді на запитання, що їх ставлять громадяни, реально допомагаємо школам, Будинкам культури, бібліотекам, ФАПам, надаємо правову, а нерідко й матеріальну допомогу.

Це робота не однієї якоїсь кампанії, не одного року і не однієї каденції мого обрання народним депутатом України. Це робота, яку я розумію як мій обов’язок, спрямований на те, щоб допомогти людям підвестися з колін і стати на повний зріст своєї людської, а не совєцько-комуністичної гідності.

Про конкретні кроки і практичні результати цієї роботи я лише впродовж цього року опублікував в центральних і районних газетах близько 70 матеріалів. Прозорість діяльності моєї команди є очевидною, а наші наміри і вчинки — відвертими і благодійними.

Зрештою, це у своїй більшості розуміють й депутати Семенівської райради, на засіданні якої я почув: «Користуючись нагодою перебування серед нас Віталія Терентійовича, хочу звернутися з проханням розробити і прийняти Закон «Про заборону самогоноваріння». Сьогодні боротьба із цим злом, яке набрало катастрофічних масштабів, не має законодавчого врегулювання. Розмови про виховання високої Божої духовності треба підкріпити накладенням обмежень на любителів «зеленого змія».

Ці слова — це слова не просто відповідальної посадової особи, що має обов’язок підтримувати правопорядок в районі; це слова громадянина, який сприймає ділове партнерство як одну з важливих умов успіху в спільній справі.

Саме про партнерство, про спільну роботу в розв’язанні проблем району і області я розповів зацікавленим депутатам у перерві між засіданнями. Розповів їм про роботу, яку ми проводимо з метою збереження існування і діяльності Ірванцівського торфобрикетного заводу, навколо якого хитромудрі бюрократи вже снують павутиння прихватизації. Розповів про те, як ми всебічно вивчали ситуацію на кордоні, про земельне питання, про наші підходи до піднесення села і удосконалення сільського життя.

Слухали мовчки, уважно, обступили мене звідусіль. Бачу в їх очах справжню зацікавленість, підтримку і просту людську доброту.

Формується нове, молоде покоління менеджерів в системі державного управління на найважливішому рівні життя — на рівні місцевого самоврядування; покоління партнерів, відповідальних і патріотичних.

Завідувачка районного відділу освіти Тетяна Федюк, вийшовши із зали до моїх товаришів по команді, знайшла прості слова і добру усмішку, щоб якось пом’якшити неприємне враження від інциденту: «Будь ласка, не ображайтесь! Це наші люди, треба розуміти...»

Ми розуміємо. Розуміємо, що працювати нам треба багато, спільно і самовіддано. Україна потребує чесного партнерства і взаємної довіри громадян.

Віталій КОРЖ, народний депутат України ІV і V скликань (фракція БЮТ).

Фото Сергія МАРТИНЕНКА.