Два роки тому автор цих рядків опублікувала у «Голосі України» розповідь про колишнього в’язня фашистських концтаборів Дмитра Єфремовича Юрченка з села Мартинівки Канівського району.

Історія поневірянь сільського хлопця, кинутого воєнним лихоліттям до Освенціма, схвилювала Президента України Віктора Ющенка: у таборі смерті 17-літнього канівського юнака врятував від загибелі військовополонений Андрій Ющенко...

У публікації «Андрій Ющенко врятував мені життя» 81-річний Дмитро Єфремович розповів, як навесні 1943 року мартинівську молодь товарняком везли без хліба і води кілька днів на шахти у Польщі. Через два тижні Дмитро з односельцями Миколою Полозом та Миколою Петренком втекли. Три доби йшли на схід. Були спіймані. Дмитра кинули у «пекло на землі» — Освенцім.

Там він зустрів земляка. Андрій був військовополоненим, до 1941-го учителював на Сумщині, знав німецьку мову. Хлопець попросив старшого за себе 24-літнього Андрія допомогти вирватися з команди смертників. Він потрапив у бригаду каторжан, які розвантажували цеглу. Носити цеглу треба було підтюпцем, без зупинки й передиху. Люди, замучені голодом, витримували не більше тижня-двох. В’язнів, що падали, конвоїри добивали палицями. Щодня на місце загиблих набирали «свіжих».

Андрій, виснажений, але не зломлений майже півторарічним перебуванням у концтаборах, врятував хлопця від неминучої смерті. За його планом, Дмитро перейшов зі свого барака до Андрійового. На перекличці Андрій заступився за земляка перед німцем-наглядачем. Дмитра залишили у новій бригаді, що працювала у піщаному кар’єрі. Там, поки змінювалися машини під завантаження, каторжани мали можливість перепочити.

Згодом Андрія відправили до іншого концтабору. До якого, Дмитро не знав. А сам опинився в Заксенхаузені — до квітня 45-го. Потім Юрченко втік, до кінця війни був кулеметником.

Демобілізувався Дмитро Юрченко у 1947 році. Повернувся у Мартинівку, шоферував. 52 роки працював в автопідприємстві цукрозаводу. Більше 40 років обирали його односельці депутатом, шість років виконував обов’язки голови виконкому сільради. Разом з дружиною, Ніною Іванівною, також ветераном війни, побудували дім, виховали сина і доньку. Мають тепер онуків, правнучку.

«Я часто згадував пекло концтабору, своїх загиблих ровесників-односельців, — казав у згаданій публікації Дмитро Єфремович. —І Андрія, сильну духом, мужню людину, яка врятувала мені життя. Після війни я хотів знайти його. Але виклики колишніх в’язнів концтаборів до КДБ, нагляд «компетентних органів» зупиняли ці пошуки. До того ж моя рідна сестра Ганна, котра також побувала на німецькій каторзі і після війни жила в Аргентині, посилювала інтерес «особистів» до мене».

Побачив Дмитро Юрченко свого побратима через 60 літ. «По телевізору, — розповідав, — показували рідне село Президента, Хоружівку. Показували й цвинтар, на якому поховано його батька. І раптом мене ніби струмом ударило: я побачив портрет Андрія! Того Андрія, котрий врятував мене в Освенцімі! Це був він, молодий, красивий, з уважним, зосередженим поглядом. Я його впізнав би серед тисячі...»

Дмитро Єфремович розповів про це другу, мартинівському краєзнавцю В’ячеславу Маршицькому. Вони хотіли поїхати до Хоружівки. А чим? Старенький «Запорожець» ветерана розвалився, та й «Москвич» В’ячеслава Григоровича дихає на ладан. І колишній фронтовик поставив собі за мету обов’язково зустрітися з Андрійовим сином, Президентом України Віктором Ющенком...

Перша зустріч відбулася цієї весни у Каневі під час вшанування пам’яті Шевченка на Чернечій горі. Віктор Андрійович потиснув руку батьковому побратимові, обняв його. Сказав, що знає про нього, про його перебування в Освенцімі разом з батьком — читав про це в «Голосі України». Запитав про здоров’я, родину, про сільських ветеранів (Дмитро Єфремович — незмінний голова ветеранської організації Мартинівки). І пообіцяв, що вони ще обов’язково зустрінуться.

Президент дотримав слова. Чудового вересневого дня до райцентру Шпола, де керівник держави зустрічався з жителями Черкащини, запросили й Дмитра Єфремовича. Він уже знав, що там на нього чекає подарунок від «Андрієвого сина». І втішався, й журився — бо не дожив до цього дня Андрій, його рятівник, смілива, благородна людина. Як хотілося б його запросити до себе в гості у Мартинівку...

Дмитро Єфремович розпитав у Президента про життя побратима після війни. Щиро дякував за подарунок — легковий автомобіль «Славута» — запросив президентську родину до себе на гостини. «Знаєте, — казав після тої зустрічі, — день народження у Віктора Андрійовича і у мене — 23 лютого. Хіба це випадково?»

Тепер ветеран може разом зі своїм сином, Юрієм, відвідати Хоружівку, дім, де жив незабутньої пам’яті Андрій Ющенко. Вони поїдуть на зустріч, до якої вела його доля шістдесят літ...

На знімку: ветеран війни Дмитро Юрченко біля автомобіля «Славута».

Фото автора та з родинного архіву Д. Юрченка.