Олешня оточена з усіх боків лісами. Саме вони стали головною причиною того, що за радянських часів тут не створили колгоспу. Адже в лісі не посієш пшеницю і не посадиш картоплю!

Зате Олешня — єдине на Чернігівщині село, де виробляють з діда-прадіда з глини горщики, макітерки, глечики, горнята. Це ремесло ще донедавна знала мало не кожна родина. Нині таких приблизно 25. Більшість дітей гончарів виїхали до Чернігова, Ріпок, Гомеля. Отож батькам-пенсіонерам уже нікому передавати свої секрети. Молодих гончарів в Олешні — одиниці.

На перший погляд, ну що там за проблема — накопав глини, розмішав її з водою і ліпи горщики, як вареники. Але ж ні. Не все так просто!

Мені пощастило. Тільки-но постукав у першу-ліпшу хвіртку, щоб підказали родину гончарів, як почув у відповідь:

— Та мій дід саме горщики робить...

Ось так і познайомився з Нечипоренками, Михайлом Демидовичем та Антоніною Миколаївною. Діду вже 74 роки, а його дружині — 70. У них дві хати. Одна — для проживання. А друга — за сотню метрів від двору, «для роботи». В останній чого тільки немає! У «кухні» стоїть круг, на якому «виростають» глечики. А у «світлиці» — полиці з виробами, які сохнуть. У господарів на подвір’ї дві печі. Одна велика — аж на 450 — 500 горщиків. Інша розрахована на «випікання» меншої партії виробів.

— У мене і прадіди, і дід, і батько були гончарами, — каже Михайло Демидович. — І я гончарюю з дитинства.

Далі чоловік розповів, як шукає глину «свого» кольору. Як правило, він змішує її трьох сортів — тоді горщики виходять міцні. Один з найвідповідальніших моментів роботи — загартування виробів. Їх родина закладає у спеціальну піч. Під нею ж у землі ніби «погрібець», де горять дрова. Тепло йде вгору і нагріває глиняні горщики. Процес їх загартування триває 14—15 годин. Спочатку підтримують невелику температуру. А потім доводять її аж до 1000 градусів. Горщики розпікаються до червоного кольору.

— Це ж, мабуть, багато дров треба? — запитую.

— Звичайно! За раз спалюю десь два складометри, — відповідає гончар. — До того ж це повинні бути тільки соснові дрова.

Ще один важливий етап роботи — збут продукції. На щастя, поблизу Олешні є залізнична станція. Тож у вихідні Антоніна Миколаївна бере кільканадцять горщиків, горнят і везе їх на базар у Чернігів. Поїздом повертається й назад. Ось так і мають в місяць прибавку до пенсії в 300—400 гривень. Заробіток цей нелегкий.

— І дров треба дістати, привезти, — кажуть. — І глину гарну в кар’єрі щораз важче відшукати.

А втім, поки є здоров’я, Нечипоренки не зраджують гончарному ремеслу. Адже попит на вироби гончарів є. У глиняному горщику можна чудово зтушити картоплю з м’ясом, овочі. Молоко, сметана найкраще зберігається у глечиках. Багато господинь надають перевагу саме такому екологічному посуду.

Олешня.

Чернігівської області.

На знімку: Михайло Нечипоренко: «Я гончарюю з дитинства.

Фото автора.