Психолог Дмитро ОЛЬХОВСЬКИЙ: «Малюнки пацієнтів найкраще відображають їх внутрішній світ»

«Усі ми в цьому житті трохи божевільні. Тільки одних уже обстежили, а до інших черга не дійшла...» (З розмови у психіатричній лікарні.)

— Надання психіатричної допомоги і лікування психічно хворих потребують кардинальних змін. Для початку варто хоча б відновити фінансування виробничих майстерень при цих закладах. Без трудової терапії такі хворі не стануть нормальними людьми, — переконаний головлікар Вінницької психіатричної лікарні №2 Михайло Сокур.

У лікарню — за рішенням суду

Якщо вбивця скоїв злочин у стані несамовитості, його, за рішенням суду, доправляють не у в’язницю, а в «психушку». В Україні дев’ять таких закладів. Одне з них — Вінницька обласна психіатрична лікарня №2, де є відділення посиленого режиму на 50 місць.

Біля входу до відділення чергує міліціонер. Металеві двері з віконцем тут такі, як у в’язниці. Вартовий дістає в’язку ключів... Нещодавно в цій лікарні, а також у психоневрологічній — імені Ющенка, з ініціативи Мінохорони здоров’я побувала група фахівців-практиків. Разом з представниками МОЗ вони знайомилися з організацією надання психіатричної допомоги. Після чого на адресу голови Вінницької облдержадміністрації Олександра Домбровського з міністерства надійшов лист, в якому є схвальні відгуки про те, як в області опікуються психічно хворими.

Така оцінка, звичайно, не може не імпонувати. Однак головлікар психіатрички №2 Михайло Сокур вважає, що настав час кардинальної реорганізації надання психіатричної допомоги хворим. Для початку варто відновити фінансування виробничих майстерень, на них давно вже почепили замки. Без трудової терапії психічно хворі не стануть нормальними людьми. Та й взагалі, на думку головлікаря з багаторічним стажем, маємо йти тим шляхом, який уже апробували в розвинених країнах Європи. А це значить, треба відмовитися від монстрів-«психушок», які «з’їдають» великі суми бюджетних коштів (один хворий у Вінницькій психіатричній лікарні №2 обходиться в день у 60—70 гривень, нині тут на стаціонарі — 500 пацієнтів). Насправді опікуватися ними, так само, як і немічними людьми, мала б територіальна громада, зокрема, соціальні працівники, дільничні міліціонери, медпрацівники за місцем проживання хворого. З такими людьми треба постійно спілкуватися, застерігати їх, нагадувати про відповідальність. А лікувати у стаціонарі лише тих, у кого хвороба загострюється. Втім, співрозмовник визнає, що наше суспільство ще не готове до такого варіанта співіснування з психічно хворими.

Медсестра на ім’я... Сергій

Медперсонал відділення посиленого режиму здебільшого складається з чоловіків.

— Зупиняє мене якось даішник, щось я там трохи порушив. Складає протокол. Записав місце роботи, а тоді запитує посаду. Кажу: «Медсестра». Він сердито дивиться на мене: «Зараз відвезу у відділення, там будеш байки розказувати».

Сергій Новіцький, богатирської статури чоловік, ростом під два метри, справді працює на посаді медсестри. Обов’язки старшої медсестри виконує ще один чоловік — Анатолій Маринчук. Під час спілкування з пацієнтами, кажуть вони, треба завжди бути напоготові. Без проявів агресії не обходиться. Особливо весняної та осінньої пори, коли вона загострюється. «Знаєте, хто одного разу накинувся на нашого Сергія? — посміхається А. Маринчук. — Не повірите — худорлявий чоловічок, зростом, як то кажуть, метр у кепці. Але ж накинувся!»

18 років у божевільні

Щоб «розгледіти» внутрішній світ психічно хворого, йому дають у руки олівець або фарби і аркуш паперу. У коридорах можна побачити багато малюнків.

— Зверніть увагу на кольори, — каже психолог-реабілітолог Дмитро Ольховий. — Сірий і чорний. Про сюжети я вже мовчу.

На одному малюнку — авто із «зайвими» колесами, до того ж поламаними і перекошеними. На другому — якесь чудовисько з рисами людини. На фоні іншого малюнка вирізняється портрет з написом «Юлія Д’Арк». «О, цей пацієнт обожнює свою героїню!» Ще одна його робота з дуже спокійною, приємною для сприйняття гамою кольорів. «А тепер зверніть увагу на ці малюнки, — каже пан Анатолій. — На одному видно призахідне сонце. Але якого кольору! Криваво-червоного. Таке враження, що з нього зараз потечуть краплі крові. На іншому рідина у бокалі з тим самим відтінком. Усе це роботи одного «художника». На його совісті — три вбивства. Він у лікарні з часу її заснування, 18 років. «І не лише малює, а ще й роман написав, —додає головлікар. — Я в тому романі негативний персонаж. Зате всі благочестиві риси віддані іншому герою, в якому нескладно впізнати самого автора».

Поспілкуватися з «довгожителем» божевільні не вдалося — він відпочивав. Головлікар не дозволив порушувати розпорядок. Якраз був «тихий час». Однак не всі пацієнти бачили сон. «Хто не спить, з тими можете поговорити. Але тільки з їхнього дозволу». Двері в палати були відчинені. Палати — на два та шість ліжок. «Вася, будеш говорити з журналістом?» Вася, після короткої паузи, схвально кивнув головою. «Це — колишній офіцер армії».

Вася обережно притуляє вказівний палець однієї руки до такого ж на другій. Говорить про щось незрозуміле. «Це він показує вам місце, куди його вкололи шпичкою», — підказує психолог пан Ольховий. Вася каже, що не він перший починав. Йому треба було «боротися із злом». Тому він і взяв у руки ніж. Вася, збиваючись, пояснює, що не знав, що в ту мить навпроти був його рідний дядько. Усім своїм виглядом намагається переконати мене, що боровся із злом.

— Ви ніколи нічого не бійтеся, — радить він мені. На запитання, як цього можна домогтися, відповідає: «Треба багато їсти». А тоді уточнює, що саме, — капусту, лимони і олію. «Все разом?» — «Ні! Окремо. По черзі, але увесь місяць». Зате він чітко знає, де служив, у яких військах, яке в нього військове звання. Невдовзі після того, як Вася опинився у «психушці», до Вінниці перебралася його тітка, дружина чоловіка, якого... відправив на той світ Вася. Спершу вона оформила над ним опікунство (у Васі, крім старої мами, нема нікого). Потім придбала квартиру, яку оформила на хворого. «Дуже приємна жінка, дружина колишнього військового. Часто навідується, приносить передачі».

—?!

— Не дивуйтеся, вона розуміє, що її племінник — хворий.

Олександр Сергійович, так звати ще одного пацієнта, одинадцять років учителював після закінчення філфаку Вінницького педінституту. Утримувати сім’ю на зарплату було непросто. Знайти роботу в місті не вдавалося. Влаштовувався в школах у навколишніх селах. Додатково витрачав кошти на дорогу. А тут ще з тестем і ніяк не складалися стосунки. Одне слово, запив чоловік. Якось після чергового з’ясування стосунків зі злості вдарив старого праскою по голові і той замовк назавжди.

Сергійовича скоро випишуть. Спершу переведуть у загальне відділення. На виписку йдуть лише звідти. Рішення про це приймає лікарська комісія. Протягом року в середньому близько десяти колишніх убивць, гвалтівників виходять звідси на волю. «Виписуємо тоді, коли бачимо, що вони вже не становитимуть небезпеки для суспільства», — пояснює головлікар.

— Перед тим намагаємося адаптувати їх до умов нинішнього життя, — каже медсестра соціально-правової допомоги Любов Грабовська. — Коли пацієнт не виходить за межі лікарні 10 чи 15 років, то він не знає навіть, як у трамваї розраховуються за проїзд, які ціни у магазинах тощо.

Приміщення лікарні хворі залишають лише тоді, коли їх виводять на прогулянкове подвір’я. Його територія огороджена бетонними плитами, над ними — колючий дріт. Чи тікають? Раніше бувало. Тепер таких випадків не допускають. Зате побачення тут не заборонені. Хоч кожен день... Так само, як і листування. Ще їх виводять на роботи. Не більше п’яти осіб. Трудяться обов’язково під наглядом. Трудову терапію головлікар відновив з власної ініціативи. Лікарняний заклад має своє поле, підсобне господарство, великий сад на 500 дерев, навіть декілька вуликів. «На Спаса хворим давали мед», — каже Михайло Сокур. Він вважає роботу обов’язковою складовою у лікувальному процесі. «Уявіть ситуацію, що людина не працює рік, другий, третій... А далі — вона стає непридатною ні до чого».