Географічна карта Землі досить одноманітна. Широти, на яких розміщена Україна, мають однаковий ландшафт на обох півкулях. Назви природних зон різні, але означають одне й те саме: в Україні — степ, в Північній Америці — прерії, в Південній — пампаси, в Африці — савана. Скрізь ці слова означають, практично, велику безлісу рівнину, де
«трави такі високі, що в них може сховатися вершник разом з конем». Наразі цитата взята з безсмертного «Тараса Бульби» нашого земляка Миколи Гоголя, але під нею, певно, міг би підписатися і Майн Рід, і Жюль Верн, і Фенімор Купер.Про письменників у цьому контексті згадка не випадкова. Немає в світі людини, певно, яку б залишили байдужою пригодницькі чи ковбойські фільми, книги, сюжети. Прерії, пампаси, савана — місце захоплюючих пригод у світовій літературі та кінематографі. В цьому переліку бракує степів.
«Тарас Бульба», мабуть, є одиноким шедевром, що змальовує драматичні події у наших краях, але повість — зразок скоріше патріотичної прози, ніж пригодницької. А між тим для допитливого письменника не бракувало матеріалу, що його можна було б використати у пригодницькій літературі.Хіба не так? Можливо, комусь порівняння здасться некоректним, але українські козаки-запорожці й американські ковбої — брати по духу. Обидва племені походили з мужніх і завзятих, сміливих і відважних людей, які шукали вільного життя, виробили власні кодекси честі. В обох ознакою доблесті була зброя, що служила для захисту знедолених. Козаки і ковбої вирушали на відкриття невідомих земель, освоювали нові простори, боролися з суворою дикою природою. Романтика такого життя дає гідні приклади для наслідування.
Американці, треба сказати, сповна використали останній фактор для широкої пропаганди й утвердження у масовій свідомості позитивного образу героя вестернів. Чого не скажеш про нас, українців. Якби Ілля Рєпін не змалював нам запорожців (у доволі гротескному вигляді), то ми й досі не мали б пристойного зображення своїх національних героїв. Ні книжок, ні фільмів, ні стилізованої козацької атрибутики у вигляді сувенірів ми не дочекалися у часи суверенної України, не кажучи вже про радянський період історії. Мало того, дожилися до такої національної ганьби, що, починаючи екранізацію
«Тараса Бульби», хотіли запросити на головну роль французького актора Жерара Депардьє, схожого на полтавського козака, як круассан на вареника.Освоєння українського степу, що зробило б честь будь-якій нації, залишилося терра інкогніта для нашої історії та літератури. А між тим від початку походів князів Святослава Ігоревича (котрий першим увів моду на запорозький оселедець) та Ігоря Святославича і аж до Байди, Самійла Кішки, Сагайдачного, інших напівлегендарних лицарів скільки зосталося переказів, дум, легенд! Одне лиш
«Слово о полку Ігоревім» чого варте! Американці та європейці називали б іменами Ігоря та Ярославни, Олегового коня кемпінги, готелі, шинки, парфуми, колготи, жуйку. Ми не вміємо цінувати свого багатства. У греків був лише один сліпий співець Гомер, і вони на його спадщині побудували цілу античну літературу. У нас сліпі кобзарі чотири століття ходили Україною у незліченній кількості, і що? Своє нас не цікавить, своє нам не потрібне...Ми звинувачуємо у своїй вторинності кого завгодно, але не самих себе. Мені смішно, коли я чую, що росіяни вкрали у нас історію і навіть назву своєї держави. По-перше, як не взяти безгоспну і вочевидь нікому не потрібну, але цінну річ? По-друге, поживилися не лише росіяни, а й Литва, Білорусь, поляки, валахи (тобто молдовани) й усі близькі й дальні сусіди. Цікаво, що освоювати заокеанські прерії та пампаси (не здивуюсь, якщо й савани) вирушили не хто інші, як наші нащадки лицарів-запорожців, славні українці. В Аргентині й Канаді вони створили економіку і сільське господарство. Їхні працьовиті руки і розум заклали підвалини економічної могутності світових держав.
А визнання? Воно дісталося іншим. Найцікавіше, що ми, схоже, навіть не комплексуємо з цього приводу і не задумуємося над ситуацією з належною адекватністю.
«Са ва», як говорив Жерар Депардье, щоправда, з іншого приводу.Херсонська область.
