Наприкінці серпня в будинку Косачів, що в Луцьку по вулиці Драгоманова, 23, більш як через тридцять років відновлено музей Лесі Українки.

Коли на душі робиться особливо тоскно, а з роками так стає дедалі частіше, йду в старе місто до будинку на розі вулиць Драгоманова і Кафедральної. В Луцьку його називають будинком Косачів. У цій кам’яниці в 1890—1891 роках мешкала сім’я Косачів. І хоч відтоді старою бруківкою стекло чимало води, та все-таки здається, що ні буревії, ні зливи не змили з неї Лесиних слідів, а в давніх мурах ще й досі живе її непереможний дух.

Звели цю кам’яницю понад двісті років тому на колишньому рові, яким був обкопаний Окольний замок —перша лінія оборони старого Луцька. І досі весняної пори підвалом, ложем колишнього рову, жебонить струмок. Давні будівничі врахували примхи природи, і з обох боків будинку облаштували дві арки, якими талі води входили в підземні склепіння дому і виходили звідти. Теперішні зодчі вимурували з каменю для їх збору спеціальну криницю.

За більш як два століття у домі було багато господарів, мав він різне призначення. Та нас найбільше цікавить період, коли в 1890—1891 роках у західному крилі цього П-подібного будинку, на другому поверсі, була канцелярія повітового мирового посередника Петра Косача (батька Лесі Українки), а навпроти — його службова квартира.

Вікна квартири виходили на костел святих Петра і Павла та внутрішній дворик будинку. Леся Українка мешкала в них з жовтня 1890-го по 17 січня 1891 року. Почувалась тут недобре. Давалася взнаки давня хвороба. З цього дому на колишній Домініканській вулиці її проводжали на лікування до Відня. За ці кілька місяців, незважаючи на біль в нозі, встигла відвідати замок Любарта — на згадку про своє «отрочество», кілька разів сходити в костел послухати гру органа. Одна з найяскравіших згадок тієї пори — відвідання відправи римо-католицького різдвяного святвечора в ніч з 24 на 25 грудня, коли грають і співають колядки.

З будинком на вулиці Драгоманова пов’язана подія, яка лягла в основу оповідання Лесі Українки «Одиник». У ті роки на першому поверсі кам’яниці на час осіннього призову розміщувалося «воєнное присутствие». Тож не раз поетеса спостерігала з вікна, як побиваються перед довгою розлукою з синами матері рекрутів. Тут вона також написала два сонети: «Натура гине — вся в оздобах, в злоті...» та «Дивлюсь я на смерть натури...».

До Луцька з Відня Леся повернулася вже в березні 1891 року. В середині квітня гостювала в своєї давньої приятельки Марії Биковської, яка вчителювала біля Луцька в селі Піддубці. Ці відвідини описала в документальному образку «Школа», який вважають одним з найкращих творів про тогочасну початкову освіту в Україні. Через кілька тижнів Леся Українка виїхала з батьками в село Колодяжне і більше ніколи до Луцька не поверталася.

З тих часів минуло вже 116 років. І щораз, заходячи в мури цього будинку, у ньому тепер розміщена дирекція Луцького історико-культурного заповідника, відчуваю в них ніби присутність поетеси. І не лише я. Тож не дивно, що в 1964—1965 роках тут діяла кімната-музей Лесі Українки. Опікувалася нею вчителька української мови та літератури Луцької середньої школи №3 Віра Лукашівна Іващенко — дружина відомого дисидента-шістдесятника Дмитра Полікарповича Іващенка, екскурсоводами були її учні. Владі не подобався цей прояв дитячого патріотизму. Надто тоді, коли Дмитро Іващенко потрапив за грати. Віру Лукашівну звільнили з роботи, музей закрили, а його експонати поділися невідомо куди.

Про відновлення музею вперше заговорили 1985 року після створення Луцького історико-культурного заповідника. Чи не кожен екскурсант, оглядаючи територію старого міста, запитував: «А де ж музей Лесі Українки?». Перший крок до його відновлення було зроблено 1990 року на сесії обласної ради. Саме тоді йшла підготовка до проведення в Луцьку міжнародного симпозіуму, присвяченого 120-річчю з дня народження Лесі Українки. Один з доповідачів з цього питання директор заповідника Тарас Рабан із самого початку своєї промови зауважив: «Якщо вже немає грошей на створення музею, то хоч виділіть кошти на ремонт будинку Косачів».

— Скільки потрібно? — миттєво зреагував тодішній голова облради Володимир Блаженчук.

— Сімсот тисяч карбованців, — відповів Тарас Веніамінович.

— Добре, так і запишемо в рішенні, — підсумував голова.

На той час це була значна сума. Її вистачило, щоб поміняти дах на будинку, зробити нову столярку, зміцнити фундамент, відремонтувати фасад... Ще через три роки своє плече підставило обласне відділення Українського фонду культури, виділивши кошти на реставрацію старих меблів, які заповідник викупив у лучан. Потім були довгі роки безрезультатних спроб привернути увагу влади до цієї проблеми. Лише 2006 року справа зрушила з мертвої точки. Уряд виділив чотири мільйони гривень на реставрацію історичних пам’яток Луцька. З цієї суми 150 тисяч використали на ремонтно-реставраційні роботи в приміщенні.

І ось нарешті музей Лесі Українки знову відкрито. Сталося це спекотного 22 серпня 2007 року після полудня. Вислухавши біля вхідних дверей цікаві і не дуже промови про Косачів, дочекавшись жаданої миті, разом з іншими відвідувачами з хвилюванням піднімаюсь дерев’яними сходами на другий поверх, до кімнат, в яких в 1890—1891 роках жили Косачі. На стінах висять фотографії Луцька, яким його пам’ятала поетеса. В кімнатах старі меблі, якими вона могла користуватися, столітнє піаніно, на одному столі — порцеляновий посуд тієї доби, на іншому — стара гасова лампа, чорнильна ручка, майстерно виконані копії Лесиних автографів, на полицях — книжки, які любила читати. Ніби відчуваю на собі чийсь уважний погляд. Це із сімейних світлин на мене дивляться Косачі. Хто ти? Навіщо сюди прийшов?

Стіни обох кімнат обклеєні шпалерами, схожими на ті, що були в косачівській квартирі. Згадалося, як Тарас Рабан показував знайдені в 1990 році під старою штукатуркою газети, на які сто років до того наклеювали шпалери Косачі. На них добре збереглися тексти. Чом не матеріал для майбутніх історичних досліджень?

Довгі роки вікна косачівської квартири лякали порожнечею і темнотою. Тепер на них висять фіранки, а вечорами спалахує світло. Життя ніби повернулося в оці вікові стіни. Варто лише зголоситися, і працівники історико-культурного заповідника відчинять вам двері й запросять у «Лесину вітальню» (саме так називається новий музей). Можливо, з часом з’являться у ньому й меморіальні експонати. Хіба погано було б, якби музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному поділився зі своїм молодим побратимом кількома скалками із знайденого минулої осені під час газифікації садиби цілого скарбу битого косачівського посуду. Раді тут будуть і речам, які відображають епоху, коли Косачі проживали в Луцьку.

Повертаючись з музею, заходжу в розташовану поруч з будинком Косачів аптеку-музей. Вона теж пов’язана з іменем Лесі Українки. Ще кілька споруд у старому місті нагадують про перебування в ньому нашої славетної землячки. Серед них — будинок колишнього єзуїтського колегіуму на вулиці Кафедральній. У ньому Косачі поселилися одразу після приїзду до Луцька. Є ще один будинок, який тривалий час пов’язували з іменем Лесі Українки. Сьогодні це сороміцько прикрита парканом руїна біля самих воріт замку. Доживає вона останні місяці, а може, й дні. Тож для належного вшанування пам’яті Лесі Українки в Луцьку належить ще багато зробити.

Волинська область.

На знімку: у залах музею.

Фото автора.