Мудре ім’я Донецької муздрами

Дев’ять днів тому не стало Геннадія Горшкова, народного артиста України, актора Донецького академічного муздрамтеатру

Геннадій Васильович — ціла епоха в житті Донецької муздрами. Він вийшов на сцену юним хлопчиськом. І наступні 47 років життя провів тут. А пішов так, як ідуть тільки великі артисти. Він помер на гастролях у Маріуполі. Не дочекався останнього гастрольного виходу на сцену в спектаклі «У неділю рано зілля копала», де грав цигана Андронаті. До речі, саме в цьому спектаклі він вийшов на сцену 1960 року.

Він прожив і пережив на сцені близько 150 ролей. Широта творчого діапазону дозволяла акторові справитися з найскладнішими образами. Особливою стала роль Тев’є-молочаря в «Поминальній молитві». Спектакль ішов 15 сезонів поспіль і перевернув свідомість тисяч глядачів, адже, подивившись його, неодмінно хотілося жити! Важко уявити донецьку сцену без цього артиста. У жовтні йому мало виповнитися 68 років...

Геннадій Горшков: «Граю, щоб відпочити від себе»

Два роки тому ми розмовляли з ним у його гримувальній. Він зрідка посміхався, перебував у якомусь тужливо-замисленому настрої і, здавалося, наче не на запитання відповідає, а просто міркує вголос. Інтерв’ю тоді не було опубліковано

— Геннадію Васильовичу, що таке акторський талант?

— Це божий дар, його потрібно берегти, не розплескати, щоб не богохулити. Хоча й сама ця професія богохульна.

— У чому її богохульство?

— Зображувати з себе інших людей — принаймні некоректно.

— Але ж глядач іде на цей обман свідомо! А коли востаннє ви самі були глядачем?

— На жаль, я ходжу в театр дуже рідко. Знаєте, від театру артист дуже стомлюється. Це світ великих напружень. Акторство стомлює дух і душу. Часом просто хочеться посидіти вдома.

— Геть на самоті?

— Самітність для мене нормальна і природна. Легко знаходжу спільну мову з людьми, але не люблю велике товариство. Я скритний, але не потайливий. Боротися з цим, думаю, нерозумно, бо це я сам.

— А що ви відчуваєте — ізсередини, граючи на сцені іншу людину?

— Більш як на п’ятдесят відсотків я завжди граю себе. Як не крути, а це ж мої голос, борода, руки, почуття. Тому, навіть коли плачеш на сцені, для тебе це дуже природно і зрозуміло — це вже твій особистий біль. Бувало, що, граючи велику роль, відходиш від неї не раніше ніж до ранку наступного дня.

— Хто ваш головний критик?

— Глядач. І я сам. Самоконтроль тримає артиста в гарній формі. Часом мені і сумно за себе, і соромно, і боляче. Взагалі я пред’являю до себе безліч претензій. Але ніколи не ставлю умов: цього не можна, того не можна. Завжди роблю так, як вирішив і як хочу. Може, через те в мене багато гріхів і пороків.

— Ви песиміст?

— Я реалістичний песиміст. Реально дивлюся на життя. Усвідомлюю всю його недосконалість і думаю, а чому в ньому радіти?

— Кому б ви хотіли сказати за себе «спасибі»?

Насамперед мамі і дружині. Ми з дружиною вже 45 років разом і ніколи серйозно не сварилися. Вона мене все життя терпить.

— Що найчастіше згадуєте з дитинства?

— Бабусю, котра мене виховала. Батька і маму заарештували, і років до 11 я жив у бабусі по батьківській лінії. Вона була неписьменною, але дуже доброю і віруючою. Батько просидів 8 років за невчасно висловлену думку. А мама 4 роки була на лісоповалі. Повернулася звідти без ноги. Це були важкі часи для всіх нас.

— На кого з них ви схожі?

— На батька. Він теж був дуже замкнений. Не пив, не курив, не лаявся матом. Був людиною цільною і визначеною — справжній чоловік. Цих якостей я в собі не виробив.

— Якби можна було прожити життя заново, щось у собі змінили б?

— Так. Гадаю, я вже не став би актором.

— А хіба ви про це не мріяли?

— У мене не було мрії. Я вірю в долю. Призначення кожної людини народжуватися для якогось діяння. Я виконую своє.

— А зараз якісь мрії є?

— Чого може хотіти ломовий кінь у моєму віці? Я дуже багато працював. Занадто багато зіграв. Стомився від такого способу життя. Тепер граю скоріше для того, щоб відпочити від самого себе. Це своєрідний компроміс. На жаль, я йду на них часто, щоб нічого не змінювати. Давно вже прагну спокою.

Донецьк.

Фото В’ячеслава ПАЩУКА.