Солдати-ліквідатори

...Плутонієвий хімкомбінат (нині — ВО «Маяк») — частина радянського «Уранового проекту», розпочатого в 40-х роках ХХ століття для створення ядерної зброї. Розташували виробництво в краю озер і лісів — поблизу селищ Киштим і Каслі на Уралі. Будувати завод почали в 1943 році, а першу продукцію одержали в 1949-му. 29 серпня того само року випробувано першу радянську атомну бомбу, створену на основі плутонію.

29 вересня 1957 року о 16 годині 22 хвилини за місцевим часом на хімзаводі вибухнула ємкість для зберігання ядерних відходів. Радіоактивна хмара накрила приблизно 20 тисяч квадратних кілометрів. Незвичну жовту хмару того дня бачили чимало людей, однак місцева газета писала, що то — рідкісне явище природи. Насправді в забрудненій смузі опинилися понад 200 населених пунктів і 270 тисяч мешканців.

Від магазину до цвинтаря

Юрій Антонюк потрапив до Челябінська-40 (так тоді звалося закрите місто, де виробляли збройовий плутоній) в 1960-му, теж за призовом. За його словами, того року із Донеччини до Киштима вирушив ешелон новобранців — майже 2 тисячі душ. Всього в полку, який працював на «зоні» і продовжував ліквідовувати наслідки аварії, було 10 тисяч душ. В самому містечку мешкали майже 30 тисяч, багато жінок і дітей.

У закритому місті було все: школи, дитсадки, лікарні, театр, парк культури, філіал Московського інженерно-фізичного інституту. Чи не найбільше вразив новобранця місцевий магазин із кількома сортами імпортного пива, «скороходівським» взуттям, шикарними шубами та безліччю іншого дефіциту. І це — на фоні бідних сіл навколо! Цвинтар теж був у місті. Якщо солдат помирав, його ховали в Челябінську-40. Батьки загиблого не могли відвідати могилу. «До смерті намагалися не доводити, — каже Антонюк. — Зовсім кволих відпускали помирати додому».

— Місто обнесли 25 рядами колючого дроту, — пригадує Юрій Гаврилович. — На зовнішніх постах стояли хлопці з Середньої Азії, «моя твоя не понімай». У самому місті всі об’єкти — теж за колючим дротом. П’ять реакторів — на глибині 100-150 метрів під землею. Там не служив жоден рядовий, лише сержанти й старшини.

Ці хлопці всі були жовто-зеленого кольору, — продовжує ветеран. — Їх привозили на об’єкт на добу. Чотири години солдат стоїть, в одноразовому захисному костюмі і респіраторі-«пелюстці». Потім його видають на поверхню, чотири години він відпочиває в освинцьованій будці. Знову на чотири години на варту. Потім знову відпочиває. І так до кінця доби.

Ще були зеки-смертники. Їх нагору не пускали, та вони більше двох тижнів і не витримували.

Челябінськ-40 охороняли п’ять зон протиповітряної оборони. Поруч — авіачастина із найновішими машинами. В небі не мав права літати ніхто, крім «кукурузника»-дозиметриста. Юрій Антонюк пригадує, який переполох зчинився на «зоні» 1 травня 1960-го, коли американський розвідник Пауерс перетнув південний радянський кордон і полетів у бік Уралу.

— Пауерс пролітав над нашим містечком. У небо піднялися два літаки — МІГ і Су. Льотчики забули поставити чеку «я свій». І ракетники збили один наш літак. Пауерса збили вже згодом.

Під холодною водою

Юрій Антонюк прийшов до армії, маючи десять класів освіти і фах майстра з ремонту музичних інструментів. В армії ремонтував будівельну техніку. Пригадує, солдати бульдозерами згрібали і вантажили так звану «блесну» — відходи хіміко-металургійного заводу. Робота тривала з ранку до вечора, але інтервал перебування встановлював дозиметрист: 15-30-40 хвилин...

— Найгірше — миття в лазні після зміни, — каже Антонюк. — На виході — прилад, який вимірює рівень радіації на тілі. Помиєшся, виходиш — дзвенить: якась часточка радіаційного пилу залишилася на тілі, у вухах чи волоссі. Знову під душ. А вода холодна! Гарячою митися не можна — пори розширюються, і радіаційний пил в’їдається. Знову через прилад ідеш —дзвенить! Там солдат-чекіст стоїть, не прослизнеш. І отак по три-чотири години...

— Ми молоді були, про наслідки не думали, а розмовляти між собою про аварію нам суворо заборонялося. З нас брали підписку про нерозголошення таємниці. На першому році нам щодня видавали таблетки від білокрів’я, по шість штук. Але в місті ці таблетки можна було виміняти на дві пляшки горілки. Передавали через дірку в паркані. Горілкою «виводили» радіацію. Коли командир дізнався, таблетки перестали давати.

— Страшнішими за радіацію здавалися комарі! Кругом ліси, болота. Комах мільйони. Солдати були геть покусані. А взагалі все це сприймалося тоді весело. Один хлопець поголив голову, щоб волосся краще росло, а воно зовсім перестало рости! Ну що, кажуть, Васю, поголився? У мене теж після армії зуби почали випадати і волосся сивіти. Пам’ятаю, прибуло поповнення — хлопці із Ростовської області і Краснодарського краю, всі козаки, як на підбір: високі, міцні, кулаки — як моя голова. Дівчат від них відірвати було неможливо! Там же місцеве чоловіче населення атрофоване... А на третій рік служби й ці козаки ледь ноги пересували.

Перед звільненням у запас із солдата взяли підписку про нерозголошення на 25 років. І заборонили одружуватися протягом п’яти років. «Мій однополчанин, із Луганщини, завів сім’ю, а діти почали народжуватися каліками. Його викликали до військкомату і дали прочухана: тобі ж казали зачекати! А ще в пам’ятці, яку нам видавали, було сказано: як відчув себе погано, іди до військкомату, отримай проїзні документи і їдь у Челябінськ-40. Тоді там був інститут променевих хвороб».

Бульдозер і «дембель»

Коли доповіли Сталіну, він наказав розстріляти «ворогів народу» і запустити хімкомбінат через 3-4 місяці.

— Розстріляли і винних, і невинних, — продовжує співрозмовник. — І комбінат запрацював. А куди подіти відходи? Вирішили зливати до так званих банок вічного зберігання. Кожна банка — 300 кубометрів — обладнана приладами стеження, теплообмінником, щось на кшталт міні-реактора. До 1957 року заповнених банок було вже 14, вони стояли віддалік комбінату. Уявляєте обсяги виробництва? І ось в 1957-му в одній банці зіпсувався теплообмінник. Ємкість вибухнула, здійнялася метрів на двісті і розірвалася на друзки. Їх розкидало в радіусі більш як півкілометра. А від банки воронка метрів 50-70 у діаметрі й глибиною 20 метрів залишилася. Наступного дня випав сніг. І все, що було в повітрі, осипалося на землю.

За словами Юрія Антонюка, для знезараження грунту по обидва боки річки Течі його зняли на глибину 40 сантиметрів на відстані 40 кілометрів! Це робили солдати, без індивідуальних дозиметрів та з символічними засобами захисту. А як засипати воронку, яка страшенно «фонила» і до якої неможливо наблизитися?

— Бульдозери обшивали свинцем, спереду лише щілину залишали. Солдат-водій бере грунт і штовхає до воронки. Не доїжджаючи до котлована метрів 10-15, вистрибує. А грунт звалюється донизу разом із бульдозером. Після цього солдатові одразу давали «дембель». Але він, звісно, був уже не жилець. Скільки таких «дембелів» заробили на цьому котловані, невідомо.

Кілька десятків сіл і селищ Челябінської області, які зазнали радіоактивного зараження, були стерті з карти. Зоною екологічного лиха є озеро Карачай, де радіоактивних речовин — понад 120 мільйонів кюрі. «Від стронцію і плутонію ночами озеро відсвічувало малиновим», — пригадує горлівчанин.

Україна в «Урановому проекті»

Над «Урановим проектом» працював науковий цвіт нації. «Ми їх називали «шоколадниками», бо їм видавали шоколад, — каже Антонюк. — То були всуціль кандидати і доктори наук. Навіть директор, Александров, був двічі Герой Соцпраці і член-кореспондент Академії наук».

Тут варто уточнити. Анатолій Александров, тричі Герой Соцпраці, академік, президент АН СРСР, у ті роки не був директором хімкомбінату. Він разом з Ігорем Курчатовим керував «Атомним проектом» і, звісно, був одним із головних на об’єкті.

Чималу роль в «Урановому проекті» зіграли вихідці із України. Академік Александров, родом із Таращі на Київщині, був правою рукою Курчатова, а згодом — його наступником. Юхим Славський (родом з Макіївки на Донеччині) — головний інженер, згодом директор плутонієвого хімкомбінату. У 1957-1986 роках очолював Міністерство середнього машинобудування СРСР — так завуальовано іменували атомну галузь, якою Славський керував від Челябінська-40 до Чорнобиля.

Без ліфта, але з орденом

69-річний Юрій Антонюк мешкає на дев’ятому поверсі у під’їзді без ліфта. «Все обіцяють відремонтувати, але далі обіцянок нічого», — скаржиться ветеран. Щодня долають сходи й сусіди, серед них — дві родини з маленькими дітьми.

Той ліфт — лише одна з проблем мого співрозмовника. Він і його товариші по службі два роки тому зареєстрували в Горлівці громадську організацію —Спілку ветеранів-ліквідаторів ядерних аварій, ядерних випробувань і воїнських навчань із застосуванням ядерної зброї масового ураження.

— Досі у нашої організації немає приміщення, якщо пропонують, то воно підлягає ремонту, — каже колишній ліквідатор. — У нас коштів немає. «Чорнобильських» грошей отримуємо аж... 5 гривень 90 копійок на місяць — за втрату здоров’я. Плюс доплата за харчування 145 гривень. Ось і вся плата за те, що 50 років тому люди за солдатську пайку ліквідували найбільшу в світі ядерну катастрофу. Наші ветерани живуть дуже скрутно. Наприклад, Микола Цюпка: 74 роки, старий будинок, пічне опалення... Хоча б якесь житло йому надали. У Росії є спеціальний закон для таких «ліквідаторів» як ми. А наші чиновники мурижать. Хоч би перед смертю пожити як люди. Але ніхто не хоче визнати зв’язку між втратою здоров’я і нашою службою на хімкомбінаті.

Чи шкодує Юрій Гаврилович, що доля закинула його в ядерне пекло? Схоже, ні. В тоні співрозмовника мені почулася гордість за досягнення радянської атомної галузі, до яких він був причетний як солдат. «1961-й рік — це не лише рік польоту Гагаріна, — нагадує ветеран. — Це і перша радянська атомна субмарина, і перша міжконтинентальна балістична ракета, і випробування 50-тонної атомної бомби на Новій Землі. Все це заряджалося в Челябінську-40. Саме після цього Хрущов пообіцяв світові «показати кузькину мать».

Нещодавно на адресу Антонюка надійшла нагорода з Росії — орден Петра Великого ІІІ ступеня. Такі ордени отримали ще троє «ліквідаторів» до 50-річчя трагедії на ВО «Маяк». Горлівчанин каже, що хотів би відвідати місця, де служив, але така поїздка пенсіонеру не по кишені.

На знімку: Юрій Антонюк показує фото часів служби в армії.

Фото автора та з архіву.