Як нам врятувати Батьківщину

За західних неоліберальних підходів життя людини перетворюється на погоню за матеріальними благами, де моральні ідеали автоматично відмирають або просто знищуються. Не таємниця, що саме тут криється один з коренів відомого в історії протиборства між західняками і слов’янофілами, одне з головних розходжень між євроатлантичною і християнсько-православною цивілізаціями. Не випадково сьогодні, за насильницького наступу на нашу свідомість ідей західного вектора, спостерігається розквіт насаджуваних іззовні інститутів, фондів, ЗМІ, використовуваних як підручні засоби для розтління і зомбування мізків. Як наслідок, що відзначається експертами, спостерігачами, у слов’янських країнах колишнього СРСР своєрідною візитною карткою суспільства стає загальне падіння моралі. На наших народах, що колись жили в єдиній державі, здійснюються дивовижні експерименти з впровадження злочинних методів змін психіки, моральності, фізіології людини, мутації духу. Досить згадати масштабність розвитку наркоманії, торгівлі зброєю, дітьми, жінками, внутрішніми органами людей, насадження примітивістської зомбі-мас-культури. Епоха розбрату повсюди дає про себе знати. Окультизм, церковний розкол, секти — усе спрямовано на деструктивну трансформацію особистості. От який коментар впливу руйнівних процесів на суспільство дав Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ: «Населення цілеспрямовано організується на сатанинських принципах неправди, підробки, брехні, поклоніння зовнішній грубій силі. Насаджують як засади «нормального» життя жадібність, егоїзм, амбіції, розпусту, наркоманію, любов до задоволень і розваг за будь-яку ціну». (З виступу на щорічних Єпархіальних зборах Москви 23 грудня 1998 р.)

По суті, сучасні реалії породжують формулу пропорційної залежності зростання рівня глобалізації свідомості і секуляризації суспільства від масштабів і швидкості будівництва нової всесвітньої наддержави. А ми, сучасники рубежу ХХ—ХХІ століть, є не просто учасниками задуманого, а й водночас його жертвами. І мова передусім стосується тих, чиї корені йдуть у східно-православний світ. Глибинний аналіз політико-суспільних процесів давно утвердив православних богословів, істориків, учених, публіцистів у думці, що оголошена християнам з перших століть після Різдва Христового війна не припинялася ні на один день протягом двох тисячоріч, у тому числі можна згадати війни Османської імперії в Європі, російсько-турецькі війни, Кримську війну, Велику Вітчизняну, бомбардування Югославії, передання Православної Сербії (Косово) албанцям-мусульманам.

Глобалізація свідомості як авангардний тип структуризації світового співтовариства ґрунтується передусім для слов’янських держав на запереченні (а надалі — знищенні) канонічних підвалин християнської моралі, національній ідентичності, економічній самостійності. Диктат з боку світових правлячих эліт, насамперед США, спрямований на формування в сучасному світі моделі принципово інших взаємин, в ієрархії якої для кожного із суб’єктів відведено своє місце.

Тепер, коли, на думку Заходу, через низку політичних, економічних, правових та інших необоротних трансформацій, які відбулися, країни СНД уже не можуть бути суб’єктами єдиного національного відродження, змінюються пріоритети в чужорідному процесі перепрограмування наших народів. Чільними стають цілі із зміни в наших народів ціннісно-світоглядних принципів і приведення їх у відповідність із західними стандартами. Для їхнього успішного виконання потрібні такі умови: неблагополуччя внутрішньої ситуації в країні, домінування кризи в усіх галузях — економічних, політичних, соціальних, культурних, духовних. Духовному за своєю природою нашому співвітчизникові мають стати дорогими, близькими, зрозумілими якісно нові економічні ідеали, запропоновані Заходом. Це цінності далекої нам цивілізації євро-атлантичного вектора, згідно з яким у суспільстві стає найголовнішою цінністю матеріальне благополуччя. Громадянам колишнього Радянського Союзу, як державоутворюючим спадкоємцям російського народу, що споконвіку був носієм Православ’я, сьогодні зусиллями ідеологів Заходу намагаються прищепити сприйняття і, в підсумку, взяття за зразок замість людини духовної «людини економічної» — як якісно новий прогресивний тип. Це прообраз майбутнього ідеалу людини — носія ідей глобалізму в умовах нового світового порядку.

Створені після розвали Радянської держави умови хаосу штучно ззовні підтримуються всередині кожної з республік за допомогою розробленої ще наприкінці 40-х років ХХ сторіччя системи впливу, так званого «плану Даллеса». Його суть полягала у впровадженні на території СРСР комплексної системи заходів, спрямованих на «необоротне згасання самосвідомості» народу. Відповідно до американської доктрини було поставлено завдання «непомітно підмінити» наші цінності фальшивими.

З давніх-давен у наших далеких предків — слов’ян — вважалося, що доля рідної землі цілком залежить від згуртованості народу. З покоління в покоління протягом багатьох століть передавалися слов’янами традиції зберігати вірність Батьківщині, яка виростила й вигодувала, нести святий обов’язок захисту рубежів Батьківщини. Мабуть, головною слов’янською рисою, властивою ментальності наших предків, були почуття братерства, солідарності, патріотизму, самопожертви. «Звідки є пішла Руська земля? Хто в Києві почав перший княжити? І з яких часів Російська земля існує?» — з цих питань починається найдавніший твір про історію Русі, що дійшов до нас, — «Повість минулих літ» Х—ХІІІ ст. Його вважають відправною точкою всіх наявних оповідань про народження давньоруської держави.

Русь, що славилася різноманітними багатствами, зосереджувала в собі безліч торговельних шляхів, завдяки чому була сполучною ланкою між християнським Заходом і мусульманським Сходом. І, разом з тим, через своє багатство була зоною підвищеного ризику. Вже в ті далекі часи численні вороги намагалися Русь грабувати, розчленовувати. Саме з «Повісті минулих літ» ми знаємо, що зберегти досягнуту міць не вдалося через міжусобиці: «І воювати почали самі на ся». Звертає на себе увагу факт наступництва передання тисячолітньої естафети православної віри від однієї імперії іншій, цієї своєрідної, як пише історик В. Ніколаєв («Русский дом», 2002, 9 с.), наскрізної лінії християнської історії, що розвивалася від дніпровської торговельної Русі, заснованої Рюриковичами, з центром у Києві, через питомо-князівську верхньо-волзьку Русь, на якій почергово виростали такі міста, як Владимир, Ростов і Суздаль, далі — через Московське царсько-боярське велике князівств, у Російській імперії зі столицею в Санкт-Петербурзі.

В епоху князя Володимира (кінець X ст.) православна віра було єдиною силою, здатною згуртувати роздроблену державу, вдихнути нове життя, дати велике майбутнє. Православ’я стало головною державотворчою віссю Росії. За словами відомого богослова — Митрополита Санкт-Петербурзького і Ладозького Іоанна (Сничева), до кінця ХІІ століття, коли Київ втратив значення загальноросійського центру, князювання стало розглядатися завдяки працям благочестивих володарів Володимира Мономаха, святого Андрія Боголюбського, святого Олександра Невського, як релігійний обов’язок. Під ярмом монголів князі усвідомили «свій зв’язок з народом і відповідальність за нього». Саме Православна Церква стала тією силою, яка зуміла об’єднати князів.

Згадаємо, за яких обставин у ХVІІ сторіччі легендарний гетьман Богдан Хмельницький зумів об’єднати народи Росії й України, чому саме вдалося домогтися цього торжества справедливості, що розтяглося на кілька сторіч? «Пани полковники, осавули, усе Військо Запорозьке і всі православні християни! Відомо вам усім, як Бог звільнив нас з рук ворогів, що женуть Церкву Божу й озлоблюють усе християнство нашого східного Православ’я. От уже шість років живемо ми без государя, у невпинних суперечках і кровопролиттях з гонителями і ворогами нашими, котрі хочуть викорінити Церкву Божу, щоб ім’я руське не згадувалось у землі нашій...», — з такими словами звернувся, зібравши Раду, великий гетьман до народу в Переяславі 8 січня 1654 року, щоб обрати государя з чотирьох кандидатур. Богдан Хмельницький запропонував народу визнати своїм государем або «турецького царя», що багато разів закликав українців під свою владу, або кримського хана, або польського короля, або «Православного Великої Росії государя, царя і великого князя Олексія Михайловича, всія Русі самодержця східного». От що сказав народу гетьман («Богдан Хмельницький, М. Костомаров, Матеріали дослідження». З видання СПБ 1884 року, серія «Актуальная литература России», 1994 рік, 768 с.): «Отут якого хочете — вибирайте! Цар турецький — бусурман, усім вам відомо, як брати наші православні християни, греки, лихо терплять від безбожних утисків; кримський хан — теж бусурман, якого ми, з нестатків у дружбу прийнявши, яких нестерпних лих зазнали! Про утиски від польських панів годі й казати: самі знаєте, що краще жида і пса, ніж християнина, брата нашого, поважали. А православний християнин великий государ — цар східного єдиного з нами благочестя, грецького закону, єдиного сповідання, єдине ми тіло Церковне з Православ’ям великої Росії, главу маючи Ісуса Христа... Якщо ми його (царя християнського) з ретельністю возлюбим, то, крім його царської великої руки, благотишайшого пристановища не матимемо». Чим відповів Богдану Хмельницькому простий народ? «Воліємо під царя східного православного! Краще у своїй благочестивій вірі вмерти, ніж ненависникові Христову, поганину дістатися», «Боже, утверди! Боже, зміцни! Щоб ми навік усі єдині були!», — такою була одностайна відповідь, що поклала початок історичному переломові у взаєминах двох братерських народів.

Протягом багатьох століть на Заході зусиллями антиправославних сил вели боротьбу за завоювання людської душі, звільнення її від слухняності до православних заповідей і вірності чистоті православної віри. І коли ці процеси були успішно завершені, як ніколи гостро перед західними богоборцями постало питання Росії. Величезна, сильна Росія, що зміцнюється зсередини її патріархальними поглядами, святою державністю, духовною згуртованістю, лякала іноземців. «Міцна віра Русі і її могутня православна державність служили гарантіями того, що руйнівні соціальні і релігійні рухи не зможуть досягти своїх страшних цілей», — зазначає митрополит Іоанн. Тому на Росію були спрямовані небувалі за силою духовні атаки. «До XІX століття вплив таємних міжнародних богоборчих сил досяг такої величини, що на порядок денний було поставлене питання про знищення Росії».

Страшним потрясінням і найнегативнішим за своїми наслідками для всього християнства і для Росії зокрема, і для всього подальшого розвитку світової історії був на початку XX сторіччя перший розкол всесвітньої Православної Церкви. Відхід католицького Заходу від Православ’я остаточно розділив народи Росії і західних країн. З цього періоду, на що вказують дослідники православної історії, слід шукати нову точку відліку зовнішніх загроз, агресій, «холодних воєн», націлених на знищення самосвідомості народів Російської імперії, а потім СРСР.

Не можна разом з водою вихлюпувати дитину: не можна заперечувати і применшувати історичного значення соціальної, науково-культурної прогресивності радянського ладу, досягнень, що мали величезний вплив на розвиток усього світового співтовариства. Також як не можна не пам’ятати, що Компартією згодом були переосмислені допущені стосовно Церкви трагічні кроки і помилки.

Розпад радянської країни став тільки початком, ланкою в ланцюгу руйнувань економічних, міжетнічних, міжконфесійних, політичних, державних зв’язків між народами-братами. Не менш важливою ланкою в процесі розпаду мають стати, за задумом господарів світу, знищення духу колись єдиного, а тепер розрізненого народу, розкол усередині Православної Церкви — останнього оплоту духовного єднання слов’янських народів колишнього СРСР, підміна структур УПЦ МП релігійними сурогатами.

Духовність — це саме та наша сила, якої бояться вороги східно-слов’янської православної цивілізації. За нашим народом, і цим ми можемо пишатися, закріпилася слава патріота, але не грабіжника, не хижака. Це не властиво нашому духові. І першим наш народ воєн ніколи не розв’язував. Чи не тому на російські землі нападали, що бачили нашу доброту, щедрість і широту, чи не тому, що боялися нашого розмаху і широти просторів, чи не тому, що заздрили нашим природним багатствам, прагнучи поглинути, розтоптати, знищити? Це відбувається і нині. Зверніть увагу. СРСР зруйновано. Але кроки з подальшого знищення народу тривають. Наростає загроза «холодної війни» між США і Росією, країнами СНД котиться епідемія імпортованих іноземцями кольорових революцій з наступним зведенням на «престоли» нових Лжедмитріїв. Нам хочуть прищепити інше сприйняття світу. Нас хочуть навчити жити за їх зразком, міряючи усе в грошах, а не через призму совісті, милосердя, до чого кожного з нас привчили з дитинства, що передавалося з покоління в покоління. Те, що для нас неприйнятне, у них звичайна річ.

Митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило на семінарі «Діалог культур і цивілізацій: міст між правами людини і моральними цінностями» (Париж, 13 — 14 березня 2007 року) запропонував «повернутися до розуміння ролі прав людини в суспільному житті, що закладалося в 1948 році». Можна висловити безперечну згоду з тим, що моральні норми мають стати «реальним обмежувачем для реалізації прав людини в публічній сфері». Це стає вкрай важливим, тим паче що сучасна українська ситуація дедалі більше характеризується тенденціями до вседозволеності у всіх сферах. В умовах загрози відходу суспільства від традиційних установок християнських твердинь, що в усі століття є основними засадами моральної міцності народу, дружній союз держави і Церкви може стати початком шляху до виправлення ситуації. І якщо моральні норми справді стануть обмеженням для реалізації прав людини, це стане кроком на шляху до прогресивних трансформацій у багатьох сферах суспільного, державного життя. Тут потрібен серйозний державний підхід в ім’я порятунку нації, а не сліпого копіювання євроатлантичних установок.

Захоплення ліберальними реформами, ця своєрідна хвороба, яку переживає сучасне пострадянське суспільство, крім своїх безпосередніх негативних наслідків, виявило головне для нашого сучасника: жодна економічна чи політична, нехай навіть супер-«просунута» доктрина не здатна перебудувати суспільство, змінити світ, якщо спочатку не змінити саме ставлення до цього світу — тобто його духовний стан. Інакше кажучи, поки людина не побажає змінити сама себе, не захоче позбутися звички до гріха (неправди, гордості, ледарства, розпусти, користолюбства, марнославства, ненависті, заздрості, залежності від матеріальних благ тощо), поки сама людина не зміниться — не зміниться і суспільство. Поки не буде зупинено тенденцію до загальної моральної деградації — не досягнуть жодного іншого державно-політичного і економічного балансу. І тут, мабуть, ми підходимо до головного в розв’язанні цього, на мій погляд, найважливішого завдання. Хто може допомогти суспільству?

Не будемо лукавити і намагатися згадати ту чи іншу політичну партію. Політика ніколи не була й не буде інструментом у дії зі зцілення душ. У нашій християнській державі я знаю тільки одну таку позитивну для людського духу силу — Православ’я. А от уже від того, чи підтримає Православ’я влада, державні інституції, — залежатиме успіх здоров’я нації.

Але про яке духовне здоров’я нації, про які збереження і наступність історичної пам’яті ми можемо говорити, якщо, починаючи з часів руйнування СРСР, на території України йдуть процеси знищення, фальсифікації усього, що пов’язане з нашим загальним історичним спадком? З особливо руйнівною силою ці процеси розвиваються тепер, за «помаранчевого» Президента В. Ющенка. Політична ситуація в Україні характеризується посиленням русофобства, практично зведеного в ранг державної політики. Керовані Держдепартаментом США проамериканські ставленики не намагаються приховати своєї залежності від заокеанських установок, у тому числі спрямованих на загострення україно-російських відносин. Брат Президента Петро Ющенко стає на чолі створеної в березні 2007 року громадської організації «За помісну Україну». Усупереч позиції Священного Синоду канонічної Української Православної Церкви державні чиновники, зловживаючи своїм службовим становищем, із залученням адміністративного ресурсу намагаються затвердити «єдину помісну церкву» — на базі розкольницької структури самозванця лжепатріарха Філарета (Денисенка), відлученого від церкви. Заява розкольника самозванця Філарета Денисенка про «початок наступу на Московський Патріархат» йде в одному руслі з антиросійською політикою українських націонал-патріотів. І сам президент укупі зі своїм «помаранчевим» оточенням, і псевдоцерковна політична організація так званого «Київського Патріархату» однаково завзято працюють на посилення внутріукраїнського розколу. Сьогодні в Україні помітна могутня тенденція до об’єднання всіх антиросійських сил, включно і УПЦ Київського Патріархату, що треба назвати «антимосковською». Державну кризу, що сталася вперше з такою силою за ці 16 років, розкольницька церква використовує як зручний момент для завдавання ще одного, за їхнім задумом, вирішального удару по Москві. Звернення в червні цього року лжецеркви (УПЦ Київського Патріархату) до Віктора Ющенка з проханням про втручання в церковну ситуацію і про вияв волі для створення незалежної від Москви Церкви — це груба антиправославна, антидержавна провокація, спрямована на розкол країни, роз’єднання народу, загострення всіх негативних процесів. Погрозою, шантажем, ненавистю до всього російського дихає буквально кожне слово Філарета, що погрожує Росії, яку він називає «Московією», «осліпленою церковним імперіалізмом». За визнанням Філарета, розкольники мають намір тепер нести і на Схід України, і в саму Росію «правду на їхній рідній мові» — такою правдою має стати так звана «історико-канонічна декларація», яка буде на свій лад обґрунтовувати право на існування незалежної від Московського Патріархату Української Церкви. Насправді це — ще один варіант антиросійської пропаганди, покликаної цього разу через церковну сферу завершити процес розділення братерських слов’янських народів, об’єднаних історичними, культурологічними, православними узами. Цей процес почався 16 років тому. Як це було багато століть тому, так і тепер, вороги чистоти канонічного Православ’я, єдності народу, могутності нації, вороги зміцнення основ державності, є за всіх часів. Тож філаретівщина в Україні сьогодні — це відкрита, задекларована загроза існуванню державного ладу, східнослов’янській православній єдності. Філаретівська ідея про створення так званої єдиної загальної церкви під патронатом «помаранчевої» проамериканської влади — це початок розпаду країни, загибелі єдності, загроза війни. Безневинна на перший погляд тема релігійності, воцерковленості народу стає страшною зброєю в руках націонал-патріотів.

Хто може повстати проти цієї навали далекої цивілізації на нашу православну віру, як не сама церква, і разом з нею ті, хто її щиро підтримує? У даному разі я кажу не тільки про православних християн, про парафіян церков, про усіх віруючих. Кажу про таку політичну силу як комуністи. Я щиро вважаю і переконаний, що в наш час, так само, як і на майбутнє, Православна Церква і Комуністична партія є партнерами. Мало того, Компартія України, як позитивна, не пов’язана з олігархічними кланами сила соціально-прогресивного спрямування є охоронницею і захисницею історичної пам’яті, радянської спадщини, що стоїть на позиціях цілісності держави і зміцнення зв’язків із братерськими слов’янськими країнами, на мій погляд, вона є найпослідовнішою і надійною політичною силою з усіх. Ми так само, як і Православна Церква, не кон’юнктурно, а з внутрішнього переконання стоїмо на патріотичній позиції порятунку своєї Батьківщини. Ми і православні однаково бачимо лихо, що насувається з боку НАТО, блюзнірство, що нав’язується нам через нехтування історичної пам’яті, підміну історичних реалій, закріплення за такими зрадниками, як вояки з ОУН—УПА, статусу героїв. Патріотизм, прагнення до очищення суспільства, підняття рівня його моральності, моральні принципи — багато чого нас зближає. І чому про це не говорити? І чому нам не бути разом з Російською Православною Церквою, з Української Православною Церквою?

Пригадую, як непросто мені було наприкінці 90-х, на посаді Голови Верховної Ради Криму, стати на захист ідеї відродження Храму Олександра Невського, кафедрального собору Сімферополя, висадженого у 1930 р. Тоді я був між двох вогнів —віруючими і ветеранами Великої Вітчизняної війни. Потрібно було переконати ветеранів у необхідності перенесення пам’ятника-танка на кілька десятків метрів, щоб звільнити територію для будівництва храму. Я витримав тоді чимало докорів з боку ветеранів, а також і безліч нападок, інформаційного гоніння з боку різних політичних сил. Але громадянська позиція, обрана мною, була правильна, і тому вона перемогла. І я завжди пишатимусь тим, що у великій історії Православного Криму є і моя часточка, вона відображена, зокрема, у підписі, у пам’ятному тексті, вкладеному у фундамент храму Олександра Невського, що його тоді будували.

З особливою силою підкреслюю, що не було для мене більшої честі, ніж та, яку мені зробив Патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ, котрий дав особисту аудієнцію. Як можна було дійти висновку зі слів Митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила, московські ієрархи РПЦ позитивно оцінили ті мої кроки, що були спрямовані наприкінці 90-х на співробітництво з Православною канонічною церквою.

Леонід ГРАЧ, народний депутат України 5-го скликання, голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншостей і міжнаціональних відносин, доктор історичних наук, професор.