29—30 вересня 1941 року в Бабиному Яру згідно зі звітом, надісланим з Києва Генріхові Мюллеру, були знищені 31 771 людина, переважно євреї. А за два роки окупації міста — більш як 220 тисяч людей. Тут розпрощалися з життям хворі психіатричної лікарні імені Павлова, військовополонені, моряки Дніпровської військової флотилії, в’язні Сирецього табору... У Яру — українська поетеса Олена Теліга, її чоловік інженер Михайло Теліга, поет Іван Ірлявський... На цьому місці в небо йшли циганські табори. Тут циган розстрілювали за те, що вони цигани, а євреїв — за те, що вони євреї. Сьогодні важко уявити, що в часи боротьби з космополітизмом, до Бабиного Яру пом’янути рідних пробиралися таємно. І ніякого пам’ятника, хоча ще були живі свідки тієї трагедії. Тепер пам’ятників декілька. А от людей, які могли б розповісти, що насправді діялося в Бабиному Яру, майже не залишилося... Але «Голосу України» вдалося розшукати двох сестер Людмилу Гнатівну ЗАВОРОТНЮ та Інну Михайлівну ЄВГЕНЬЄВУ, які мешкали по сусідству з пеклом. Це здається неймовірним, але, живучи на вулиці Бабин Яр, у дні наймасовіших розстрілів вони ховали у своєму будинку... євреїв!

Наш будинок стояв на самому початку вулиці

— Батька я майже не знала, — згадує Людмила Гнатівна. — Він був із Брусилова, у 1920 році потрапив під потяг. Його батько працював на млині, тому родина не бідувала. І коли мама вирішила повернутися до своїх у Київ, свекри привезли декілька мішків борошна і купили за них на вулиці Бабин Яр землю з будинком. Там ми і жили. Мама знову вийшла заміж: народилися брат Толя і сестра Інна. Наш будинок № 1 стояв на самому початку вулиці. Яр починався метрів за 200 від нас. До війни там був кар’єр, брали пісок, будували Дарницю. І ось почалася війна...

— Скільки вам було років?

— Мені 22 роки, сестрі — 13, братові — 16 (він був інвалідом). Перед самою війною заарештували маму. Вона працювала у військовій їдальні, де обідало все начальство. Навіть Ворошилова бачила. Тоді багатьох військових заарештовували, в тому числі й Якіра.

— А вашу маму за що?

— Сказали, що за довгий язик. Вона працювала кондитером. Була малограмотною, навіть прізвище їй було важко написати. Ми найняли адвоката. Він пообіцяв, що маму незабаром випустять, мовляв, справа шита білими нитками. Але почалася війна, їй дали п’ять років і відправили на Херсон. А батька (вітчима) забрали на фронт. У 43-му він загинув на Курській дузі... Дотепер пам’ятаю, як він просив мене: «Залишайтеся у цьому будинку. Мало що в дорозі може статися». А в мене тоді вже синок був. От і залишилися на моїх руках син, брат, сестра і бабуся Зіновія Григорівна (вона перебралася до нас у перші дні війни).

— 29—30 вересня по вашій вулиці на розстріл вели колони євреїв...

— Не лише вели. Хто не міг йти, несли, на підводах везли. У нас у дворі росла висока груша, то я на верхівку вилазила і спостерігала. А бувало, і до яру добиралася. Там у високі бур’яни лягала і дивилася. Молода, дурна була. Цікавість брала. Нині й хотіла б забути те, що побачила, та не можу. Ось він — яр. Від його стінки відкопали щось на кшталт сходинки. Людей роздягали, лічили по 30—40 осіб і на ту сходинку. А потім розстрілювали. Хто мертвий у яр падав, а хто живий... Моя сестра більше, ніж я бачила. Вони з дівчатами прокрадалися в ту їдальню, де мама працювала. Адже всі ходи знала.

Дітей витрушували з пелюшок і кидали в яр

— Їдальня командирського складу була через дорогу від Бабиного Яру, — згадує Інна Михайлівна. — Ми вилізли на горище. Там — слухове віконечко: чотири шибочки. Пам’ятаю, що нас було п’ятеро, тому що четверо дивилися, а один відштовхував. Це було 29 вересня. Під охороною вели, везли тисячі людей. Підводили до яру. Людей роздягали. Одяг складали в штабелі: комірець до комірця... Дівчата роздягатися не хотіли. Вони билися з німцями, плювали в них. Їх одразу на місці й розстрілювали. Але одяг усе одно знімали. Потім голих клали на землю рядами і били. Здається, батогами. Точно не можу сказати, тому що ми були метрів за 70. Не все могли розгледіти... Потім людей ставили над яром і розстрілювали. А малюків кидали просто так. Дітей з пелюшок витрушували — й у яр. До того ж пелюшки також складали в штабеля. Більш старших дітей заганяли в намет. Закривали його і морили їх газом. Трупи теж скидали в яр...

Я про це розповідала московським журналістам, то вони не вірили: не може бути! А як не може, якщо ми це бачили. Намет стояв, там, де всіх роздягали. Зараз на тому місці дерева виросли, а тоді було голе поле. З ним і межував наш город. Коли ми йшли на Лук’янівський базар, то завжди проходили повз яр. Тіла були ледь присипані піском. А посередині піску стояло буре озеро: чи то кров, чи то жир. Бачили мертву жінку. Вона, мабуть, змогла відкопатися і виповзти. Гадаю, це була циганка: чорноволоса в червоній або жовтогарячій майці. Кажу так, тому що мені запам’яталося, що в жовтогарячій, а сестрі — що в червоній.

29 вересня ми дивилися до темряви. Дорослі, звичайно, так не змогли б. А нам було по 11—13 років... Коли стемніло, кинулися бігти додому. А тут ціла німецька дивізія: їхали танки, машини. Ми не могли перебігти через дорогу і засіли в канаві. Додому повернулися, коли зовсім стемніло. Ох і дісталося мені тоді від сестри і бабусі. Вони думали, що мене теж розстріляли...

...Після цього я занедужала. Коли до мене дійшов весь жах того, що я побачила, то від стресу випало все волосся на голові. Я спати не могла. Намучилася зі мною моя бідна бабуся...

— Коли кажуть про розстріли в Бабиному Яру, то згадують 29 і 30 вересня...

— Насправді розстріли тривали два тижні, — згадує Людмила Гнатівна. — Якщо до темноти не встигали розстріляти, то залишали людей ночувати під яром, чекати своєї черги. Багато хто збожеволів... Пам’ятаю, через декілька тижнів, коли в яру затихло, привезли на підводі бабу, а може, хвору жінку. Вона лежала на білому матраці в білому підодіяльнику. А поруч сидів чоловік: літній, згорблений. Біля краю яру підводу перекинули і викинули туди і чоловіка, і жінку.

...У ті дні такий запах пішов по нашій вулиці, що не знали, куди подітися. Ранком прокидатися не хотілося. А потім німці привезли 10 або 15 великих білих бочок і залили яр хлоркою. Стіни його підривали, щоб трупи піском засипало. Раніше яр глибокий був, а після вибухів став широкий. І все одно кров пробивалася крізь пісок.

А в нас гість!

— Й у ці дні ми побачили на своїй вулиці Юру Городецького. Я його побіжно знала: він з чоловіком моєї тітки працював на 43-му військовому авіаційному заводі. Юра потрапив у полон, але якось вибрався... Ходить по дорозі, а до будинку зайти боїться. Він перед цим зустрів дівчину, з якою до війни зустрічався, то та втекла від нього, як від чуми. А мамина сестра Наталя вийшла і покликала його. Ледь він дійшов, так ноги спухли. Коли бабуся налила Юрі тарілку супу, він навіть ложку не взяв. Так і випив одним махом. Ледве тарілку не проковтнув. На супах бабуся його і виходила.

— Довго він у вас пробув?

— Днів двадцять. Коли вже трохи «відпух», став просити: «Проведіть мене. Піду шукати армію. Не можу піддавати вас небезпеці». Він уже знав, що нас можуть розстріляти за приховування єврея. На Нивках у ті часи ще нічого не було. Одне поле. От мій братик тим полем його й вивів.

— Не знаєте, як далі склалася його доля?

— Знаю. Армію він наздогнав. Прослужив усю війну, возив якогось генерала. А якось, коли війна закінчилася, відкриваються двері, і ми бачимо нашу бабусю в повітрі. А це — Юра прийшов. Схопив її і вніс у будинок на руках. Потім він працював у тролейбусному парку. Моя тітка часто його бачила. Розповідала: «Їде, вискочить, обійме, покрутить і поставить». А в 1949 році він приходив до мене на Комінтерна (чоловік там кімнату одержав). У мене саме другий син народився. Прийшов і каже: «Людочка, мене тягає КДБ і без кінця запитує, як я живий залишився. Якщо тебе запитають, то ти скажи, що я все-таки був у вас». Звичайно, я йому пообіцяла.

...Отже, відправили ми Юру. А життя продовжується. Стали разом з маминою сестрою Поліною ходити по селах, міняти речі на продукти. І десь у листопаді (а може, і в грудні, уже холодно було) повертаємося із села, а бабуся з порога: «А в нас гість». Я одразу вирішила, що мама повернулася. Вриваюся до кімнати, а там чоловік: страшний, брудний. Обличчя чорне, тільки смуги від сліз. Стоїть, мовчить і ми мовчимо... І раптом впізнали — Ісаак Бродський! Його в нас усі знали. Він до війни біля консервного заводу ларьок тримав. Там можна було й олію купити, й висівки для корови. Одне слово, все... Він плаче і ми плачемо — не знаємо, що робити. Дотепер не можу пробачити одну дурість. Бродський простягнув мені золотий гріш. На ньому було написано 25 доларів. А я доларів ніколи не бачила. Запитую, що це? «Мій дядько в Америці живе. Він до війни надсилав нам гроші». Напевно, заплатити хотів, щоб ми його прихистили. А я потримала монету в руках і віддала йому назад. От треба було взяти її і зберегти на пам’ять. Мені потім американські журналісти говорили, що такі монети тепер лише в музеях є.

— А що з Бродським?

— Залишили його. Нагріла на вулиці казан. Попросила брата, щоб викупав його. А одяг одразу в багаття кинула. Там стільки гнид було, що я в житті не бачила. Дала йому батьківський одяг. І пробув він у нас до лютого 1942 року. Навчив нас цукерки робити...

— Цукерки?

— Мені теж смішно було. Каже: «Купи три кілограми цукру, такий-то папір на Подолі. Будемо цукерки робити». Господи, які цукерки? А потім ці цукерки дуже багатьох людей виручили. Він і тіток моїх навчив, й інших знайомих жінок. Багато хто вижив у війну завдяки тим цукеркам. Ходили продавати їх на Євбаз. Євбаз був не базар, а диво.

...Бродського сховали в найдальшій кімнаті за шафою. Навіть сусіди не здогадувалися, що він у нас. Потім одна дивувалася: «А я не знала, що ти жида ховала?». А я їй: «Якщо б знала, то не було б ні жида, ні мене»... Знайшли його випадково. Ми саме на Євбазі були, а до мого брата прийшов товариш Коля Лисенко. І він якось на Бродського натрапив. Злякався страшенно. Вискочив, біжить по вулиці і кричать: «Там Бродський!». Його ж усі знали. А в нас на вулиці жив такий Яшка. Він був з Лохвиці, будинок у Києві купив перед самою війною. Коли прийшли німці, повернувся. Сидить, нога за ногу: «Ми всіх командирів німцям здали. От я і дома». Коли цей Яшка почув Колю, то пішов до поліції. Але й Бродський зрозумів, що його будуть шукати. Схопив піджак і по снігу через кар’єр дістався до єврейського цвинтаря і сховався в одному із склепів. Не знаю, скільки часу він там провів, але якось він опинився в моєї тітки Поліни (вона з чоловіком жила біля «Більшовика»). Може, де зустрів її, може, додому прийшов. У неї й залишився. Все хотів на Поділ потрапити, у свою квартиру (у нього там гроші були заховані). З часом осмілів і вирішив, що може вже виходити, хоча його видавали... ніс і повний рот золотих зубів. Потім їх витягнули разом з яснами... А в той день узяв він мою куму Галю, ще одну жінку, пішов на Поділ і зустрів знайому двірничку в його... кожусі і валянках. Вона Бродського одразу й видала поліції.

— Його розстріляли?

— Ні, відправили в концтабір на Сирці відкопувати трупи в Бабиному Яру (їх вирішили спалити). Й, уявляєте, він зміг звідти втекти! В’язні жили в сараї. І вони змогли підібрати ключ до замка: трупи перебирали і, якщо ті були в одязі, шукали в кишенях ключі. Й один ключ підійшов! Допомогли мертві! Тож восени 43-го (29 вересня. — Авт.) о 4-й ранку хлопці втекли. Щоправда, врятуватися змогли лише декілька людей. У тому числі і Бродський, адже він усі ходи-виходи знав. Знову пішов на цвинтар, а звідти на вулицю Сирецьку, де жили його знайомі Яковенки. У них до приходу наших і переховувався на горищі. Бродському з місцевих ніхто жодного разу не відмовив у допомозі. Тільки той Яшка з Лохвиці і двірничка. Може, тому що приїжджі були?

Таку красиву бабу підстрелили

— Але коли прийшли шукати Бродського, заарештували мою тітку Наташу. Її будинок був напроти нашого. Тоді трусили всіх сусідів. Поряд жила білоруска, то Яшка до неї особисто прийшов єврея шукати. Його від переляку усього трясло, адже поліцію викликав, а Бродського немає. Та жінка йому й побажала: «Щоб тебе все життя так колотило». І що ви думаєте? Коли прийшли наші, він викрутився і пішов на фронт. А повернувся інвалідом і весь трусився. Свій будинок швидко продав, тому що в нього всі пальцем тикали, і повернувся назад у Лохвицю.

...Ну от, заарештували мою Наташу й відправили до концтабору на Сирці, в єврейську бригаду. Він був загороджений трьома стінами з дроту (по три метри кожна). І я якимсь чином примудрялася перекидати через них передачі. Не знаю, як я врятувалася. Один єдиний раз замість мене пішла моя тітка Поліна (це було вже в 43-му), і її підстрелили. Поліцай поранив. Може, й добив би, але Поліна впала в яму. Лежить, спливає кров’ю. А бабуся і сусіди стоять через дорогу і не можуть підійти, тому що поліцай не підпускає. А з того боку теж усе бачили. І пішла чутка: «Поліцай таку красиву бабу підстрелив!». Наташа як почула, як заплакала: це ж когось із моїх! І раптом сотник (його звали Антон, він був чехом) і ще двоє сіли на велосипеди й поїхали до тієї ями. Дістали Поліну (всю у крові), зупинили легкову машину, і цей Антон відвіз її спочатку в поліклініку, а потім у лікарню на Воровського. Я моталася по базарах ліки їй діставала... Так, забула сказати, що лікарі там були наші. І серед них я зустріла одну знайому. Й якось вона мені каже: «Якщо можете, постарайтеся Поліну звідси забрати. Хоч на руках». Потім ми довідалися, що всіх, хто залишився в лікарні, розстріляли.

Привезли ми її додому. Сховали за шафу. Перев’язки робили, як могли. І раптом — німці! Вриваються до будинку, всіх вигнали, свої карти розклали. А ми Поліну не встигли сховати. Один німець, красивий такий чоловік (дай, Боже, йому здоров’я, якщо ще живий), заглядає за шафу: «Що це?». Бабуся плаче, розповідає, мовляв, поліцай дочку підстрелив. Тоді цей німець оглянув рану, зробив перев’язку, дав нам літрову пляшку якогось розчину: будете промивати. Він усе на мигах пояснював, щоб ми зрозуміли. А коли німці всі вийшли, він раптом по-російськи: «До свиданья, завтра тут будут ваши». О!!! Бабуся молиться: «Боже, добре, що я на німців нічого поганого не сказала».

— А що з Наташею?

— Їхній концтабір вивезли, але вона і ще одна жінка Ліза Логинова у Польщі втекли. Добралися додому, коли німці вже відступали. Спали на підлозі. Вікна відкриті, щоб, якщо щось станеться, — вистрибнути. І ось якось ранком (ще темно було) чую: хтось по дорозі йде. Визираю: корови, за ними коні і — люди... Тихо так тьопають, як у тапочках. Я думаю: ні, німці як йдуть, то підкови стукають. Вийшла до воріт: наші! Я як закричу: «Люди, наші прийшли!». Дівчата повибігали, обіймають, цілують цих солдатів. А я в хустці старій, страшна. Солдат мені: «Ой, тьотю, не дуже душіть». А мені 24 роки було.

А мама повернулася лише через п’ять років після закінчення війни. У 41-му її з Херсона теж «евакуювали». У Сибір.

Замість епілогу

У 1979-му Юрій Городецький виїхав до США. Ісааку Бродському не призначено було загинути від німецької кулі. Він загинув від своєї. Після звільнення Києва, зайшовши до 14-го відділення міліції, він побачив міліціонера високого чину, котрий під час окупації співробітничав з німцями. Через три дні після розборок з міліціонером Бродського відправили на фронт. Кажуть, там йому у спину вистрелив хтось із своїх.