Маршал і співачка: у хаосі війн і інтриг

Я ще служив, коли знімали з посад Георгія Костянтиновича. Поруч, за два кілометри від казарм, — афганський кордон (потім він поливався кров’ю співвітчизників). Тоді, у той час, було оголошено суворий наказ: з казарм не виходити, усім мати зброю, готову до бою, всім не спати в цю ніч (ми не знали, що наказ віддав Сталін «по Жукову» — він страшенно, з’ясовується, його боявся).

Ми всі, хто перебував у казармі окремого винищувально-протитанкового дивізіону, нюхнули пороху. Ми думали: знову починається війна!

У нас у дивізіоні служив син командира дивізії, його відрахували з військового училища. Своїм товаришем він чомусь вибрав мене. Мені по секрету розповідав: його батько іноді безпробудно п’є, тихо грає ночами сам із собою в шахи. Його заслали в тьмутаракань тому, уявляєш, що... добре воював. До речі, воював він під командуванням Жукова: а всіх таких — на замочок і на гачечок. Це роблять, на думку батька, вигляд, що тут будуть головні удари — мріють йти пісками у бік... туди, туди, на південь і далі. Я негативу в батька навчився. Коли вигнали мене відтіля, з училища, а він почав мене лаяти, я йому в очі сказав усе. Тому тепер у вашому дивізіоні на правах «вольношатающегося». Командир дивізіону підлабузнюється часом. Знаю їх! А на все це — тривогу, зброю напоготові — плюнь! Це далеко від нас. Ідуть розбірки — хто вищий, хто спритніший, хто був першим, а хто останнім...

... Усе, дійсно, минуло. Життя покотилося колесом: підйом, відбій, тривога. П’ять кілометрів пісками — вперед! З повним навантаженням! Не відставати!..

Одного разу, після обіду, мене викликали до командира дивізіону.

— Телефонував твій дружок, просив прийти сьогодні провести його.

Я збентежився:

— А що, він у нас більше не служить?

— Знайшов служаку! Татусь — його ангел-хранитель! А то б я його — щодня лайно витягав би з туалету... Їде генерал. Рахуються, виходить, з ним! Іншим немає потурання, а він їде аташе в Польщу. Знаєш хоч, що таке аташе? Поляків наставляти буде. Як діяти, якщо нова почнеться...

Тепер я тільки побачив: командир мій був п’яний як чіп.

Я вже був тоді секретарем комсомольської організації дивізіону. Прощався з другом на вокзалі кушкінському — п’ять лавок, п’ять стільців. Якщо ти не питимеш — ти не збожеволієш! — сказав сумно мій друг. — Візьми ось пляшку, із хлопцями відзначите що-небуть. Батько все вип’є по дорозі...

Уже біля казарми розгорнув з газети пляшку. Вона була чорна, за формою — як статуетка, з написом старим шрифтом: «Державні запаси Росії 1914 року». Добре, що раніше пояснював мій друг, колишній курсант Ташкентського піхотного училища: ми — не злодюги, батько з фронту нічого не захопив, він лише конфіскував у фашистів наше, вивезене ними. У Берліні завантажив вагон горілкою, вони в нас украли...

ІІ.

Незабаром наприкінці сорок восьмого я отримав короткотермінову відпустку на батьківщину. Перша відпустка за чотири роки строкової служби. Радість моя була дитячою, я мало не закричав, коли побачив маму, братиків і сестер — Асю і Шуру. Ася приїхала з Москви, провоювала вона від першого до останнього дня. Колись її брали в артистки, тепер прокурений голос хрипів. Оглядаючись, вона розповіла жах: заарештували Лідію Русланову. Ася зустрічалася з нею на фронті — тоді я співала теж, як пташка, ми розливалися солов’ями...

Друга сестра, Шура, котра провоювала чотири роки, тепер обрана народним засідателем у суді, запитала:

— За якою статтею?

— А ти сама з’їдь і дізнайся. Як мій «папашка» сказав (чоловік у неї був усього на п’ять років старшим за неї, полковник, в органах), — йде за всіма статтями. Прихильників Жукова «підмітають».

Вони вже «конфіскували» на той час орден. Жуков підписав наказ 109 (№) 24 серпня 1945 року: «За успішне виконання завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і виявлену мужність, за активну особисту допомогу у справі озброєння Червоної Армії новітніми технічними засобами нагородити орденом Вітчизняної війни І ступеня Русланову Лідію Андріївну»...

Я знайшов потім в архівних документах: Русланова, велика співачка, великий громадянин воюючої проти фашистів країни, і словом, і грішми допомагала нашій перемозі. Наприкінці сорок третього вона на передньому, по суті, рубежі, дає кілька концертів у Другому гвардійському кавалерійському корпусі під командуванням Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта Крючкова (майбутнього чоловіка Русланової). Водночас в одному з полків проходять збори, на яких зачитують лист колгоспниці, яка передала свої заощадження державі на купівлю гармат сину-артилеристу. Лідія Андріївна підняла руку (вона була почесним гостем тут) і їй дали слово. Вона сказала, що віддає свої заощадження на купівлю двох батарей «катюш».

У цьому і потім у моєму, прославленому дивізіоні, який пройшов шлях фронтовими дорогами Росії, України, Білорусії, Польщі, Чехословаччини, Німеччини, улюбленою піснею була русланівська — «Степь широкая». З’ясовується, Русланова співала її в Берліні і перед дивізіоном. Неправда, що після війни всіх одразу відпустили. Зі мною служив командир гармати старший сержант Валерій Бубнов. Із гармати 76 калібру, жартували, він міг поцілити в копієчку. Чутки ходили: ми підемо туди, на південь... Бубнов там, нарешті, отримає Героя: на фронті його за щось, якусь провину, обійшли, хоча всі груди були в орденах і медалях. Казали, що Бубнов, єдиний з усіх у дивізіоні, у Берліні не розгубився. У цих вузьких вулицях, де звідусіль стріляли в наших, він влаштував їм «віденський вальс». Це, по-солдатськи, — влаштувати розгром цілей.

Бубнова потім судили за самоволку: він ходив у селище Моргуновка, що поруч з Кушкою. Там жили вислані царем українці. Патрулі і схопили його, начебто пручався. Як плакав перед дивізіоном, коли оголосили вирок — п’ять років штрафної! Судили привселюдно, показово.

— Адже маршал Жуков його обіймав і орден йому чіпляв! — сказав потім, вже в казармі, Коля Рябов, сержант із особливою долею.

Він війну закінчував у роті розвідки, що охороняла маршала Жукова, як і другий мій товариш по службі — Володя Калинкін. Обидва вони були сиротами. Після нашої Перемоги їх поспіхом — Калинкіна і Рябова — відправили в якесь таємне відрядження. Я їх не знав до цього — нас, молодих, середньоазіатських, привезли в дивізіон пізніше. Ми займалися вогневою підготовкою. І раптом йдуть у напрямку дивізіону двоє в киргизьких чапанах.

Потім усі вони обіймалися, кричали, танцювали. Калинкін і Рябов, з’ясовується, воювали в Китаї за Мао. Тепер вони потрібні тут. Ось походимо по пісках: туди-туди! Дамо цим усім!

З Рябовим я подружився. Боже, він читав Єсеніна, Блока напам’ять. Ми з ним співали дуетом у самодіяльності. Коли я приїхав з відпустки, він запитав:

— А що там на гражданці говорять про Жукова?

Я почав розповідати.

— Не слухай поганого! — Він, по-моєму, навіть розгнівався.

— Людина — істинно світового значення! — Рябов уже говорив тихо, оглядаючись. — Подивися на тих німецьких великих вояків! Нічого не скажеш, гарні! Але проти Костянтиновича — кишка тонка виявилася. І серед янків знайти такого важко. Дехто хоче міцно втиснутися в історію Другої світової. Жукова все одно не зітреш, не знищиш будь-якою неправдою.

Мені і тепер здається — бути б Рябову у великих начальниках. Та доля, вона не завжди лягає козирями для таких. Я вже був у дивізіонній газеті, славний окремий двісті дев’ятнадцятий перевели в Чарджуй. Поїхали купатися. «Студебеккер» потрапив у вир великої азіатської річки. Всі і потонули, не дочекавшись дембеля. Я слізно випросив відрядження на похорон. Подивитися на мертвих не дали, закрили всіх польовими, кольору хакі плащами, дали прощальний салютний постріл.

Уже перед від’їздом у Ленінград на курси, прийшов з СМЕРШа мій товариш по волейбольній команді і сказав, що в листах Рябова, які залишилися, я згадуюся як людина, що згодом може використовувати його записи про маршала Жукова. Виявляється, Рябов у останні два роки війни дійсно був у розвідроті, що супроводжувала Георгія Жукова в небезпечних ситуаціях. А завжди вони були несподівані і часом трагічні.

ІII.

На щастя, можливо, я ніколи не пишу про те, чого не відчув, як кажуть, на власній шкірі. Може, і знадобилися б тепер записи Колі Рябова. Шкода, північна частина мого життя внесла багато змін. Зміна з другим одруженням — не краща справа з якимись залишеними на першій квартирі і винесеними на балкон паперами. Усі вони опинилися потім на смітнику. Я місцями їх пам’ятаю: Жуков — не подарунок, строгий неймовірно, сам все, якщо щось має бути, носом пропахає, нікому не довірить, зіграє на гармошці так, що ці янки (у день підписання миру на Землі, після чарок) із здивуванням дивляться, як він танцює і співає...

Якою була моя радість, коли кілька років тому я одержав журнал «Итоги» з Москви, у якому було надруковано матеріал «Водій для маршала». Жукова вже давним-давно не було. Його водій Олександр Бучин зберігав свято кожну подію, яка хоч почасти стоїть у цій страшній війні поруч з маршалом. Жуков їздив у перші дні війни з іншим водієм. Бучина взяли через два тижні після початку бойових дій. Був він шофером-розвідником першої категорії. Жуковський ГАЗ-61 під Твер’ю потрапив у кювет. Водій, котрий був старшим за Бучина приблизно на п’ятнадцять років, нічого не міг зробити розумного під час ремонту авто. Бучин сів у чужу машину, включив передній міст, і виїхав. А вже в Єльні підполковник НКВС Микола Бедов підійшов до машини Бучина: «Виходь. Вона вже не твоя. Будеш возити Жукова». Ось так і накатав з майбутнім маршалом 170 тисяч кілометрів воєнних доріг.

Ось запитання до Бучина і його відповіді:

— Жукову мемуаристи дорікають у брутальності, навіть хамстві до нижчестоящих. Стосовно вас маршал хоч раз вів себе по-хамськи?

— Не було ніколи! Так, вимогливим він був, суворо карав за недбалість. Але крику і образи — цього не було. Він завжди тримав себе в руках, не опускаючись до лайки. Улітку сорок четвертого поїхали в Луцьк. Намагаємося обігнати «студебеккера», а важка вантажівка нас не пропускає: виляє, підрізає, загороджує дорогу. Жуков зупиняє машину. А за кермом п’яний молодий водій, на ногах майже не стоїть, Жуков підійшов до нього, без слів вдарив його у вухо і наказав мені їхати далі...

— Осінь 41-го, німці рвуться до Москви. Яким ви запам’ятали Жукова?

— Брудним. Під Єльнею з переднього краю він повертався забрудненим з голови до ніг глиною...

— Ви наїздили зі знаменитим пасажиром 170 тисяч кілометрів по дорогах війни. Яка запам’яталася найбільше?

— ...По Дорозі життя... воронки траплялися на кожному кроці... Назад їхали вночі, це взагалі описати неможливо.

— Який був Жуков як провідник свого шофера?

— Подивиться мигцем на карту і відразу каже, де ми... Під Москвою ми приїхали до Баграмяна... Його ад’ютант завіз нас майже до німців... Жуков вчасно мене зупинив... Ад’ютантові: «Передай Баграмяну, щоб він тебе вигнав»...

— ...Відомий штамп у «спогадах сучасників» — мовляв, Жуков не беріг солдатів.

— Заздрість усе це, чорна заздрість. Просто він був сильнішим за усіх, розумнішим за всіх, мужнішим. А солдатів він жалів, причому тим, хто ставився до них, як до гарматного м’яса, від нього діставалося. Ворошилову в тому числі — він своїм бездарним командуванням чимало життів занапастив і Ленінград мало не здав.

— А як у вашого шефа з партначальниками і з органами?

— Нормально він до них ставився, терпів... Та й з членами уряду він особливо не конфліктував. Приїхав Молотов, рознос влаштовувати, а наш маршал йому каже: «Давай, В’ячеславе Михайловичу, будеш тут замість мене»... Той і поїхав. Ворошилова, котрий лих накоїв, просто відсторонив від командування. З Хрущовим намагався не спілкуватися. Той відповідав тим само — відчував, що люди Жукова люблять і поважають, а його ні.

— Про Жукова дуже багато написано і знято. Багато набрехали?

— Чимало вигаданого... А образ у народі живе правильний: Жуков — справжній російський мужик, хоча про нього говорять чимало неправди і відверто злих і брехливих слів. Але ви нікому не вірте. Якби не Георгій Костянтинович, ми б з вами зараз не жили в Москві, у Росії...

IV.

... Я читав деякі протоколи допитів Лідії Андріївни Русланової. Велика російська співачка, велика жінка Росії, вона на найкаверзніші запитання слідчих відповідала: «Цього не було...». «Цього Жуков не казав...». «Це йому не приписуйте». Як і водій Жукова, вона їм двічі в очі казала: де б ви були, якби не Жуков!

...Справу її вів якийсь Гришаєв — старший слідчий з особливо важливих справ КДБ СРСР. За чином він був майор, за відомством — держбезпека. Курирував його особисто міністр Держбезпеки Абакумов, та ще головний прокурор СРСР Афанасьєв. Перше запитання на допиті, мета всього цього спілкування з обвинувачуваною —Жуков.

— В яких стосунках ви були з маршалом? — Це запротокольовано. — Хто з присутніх на обідах у Жукова на дачі в Сосновці звеличував його роль у війні і применшував внесок Верховного головнокомандувача? Чи переслідував Жуков мету захопити керівництво в армії й у країні у свої руки?

Запротокольована відповідь: — Не знаю. У свої плани не посвячував. Розмови на цю тему не велися.

Саме після цього поновилося слідство за так званою справою 153 карати. З’ясовується, слідчі мали «великі» докази: у колишньої няньки Русланової знайшли 208 діамантів вагою в ті самі нещасні 153 карати.

Дозволю привести витяг із протоколу за цією справою:

Питання: — Чому дотепер ви приховували, що маєте такі цінності?

Відповідь: — Мені було шкода позбуватися діамантів, придбанню яких я віддала всі останні роки. Як тільки я лише краєм вуха чула, що де-небудь продається рідкісна каблучка, серги чи діамантовий кулон я, не задумуючись, купувала їх.

Питання: — Де ви брали гроші для цього?

Відповідь: — Виступаючи з виконанням російських пісень, я заробляла багато. Так, у 1946 році, у чотиримісячній поїздці містами Уралу і Сибіру заробила більш як 500 000 карбованців, а перед війною на Далекому Сході за півтора місяця зуміла одержати від концертів 100 тисяч карбованців. Улітку 1948 року я виїхала з концертами в Донбас, Ворошиловград, Макіївку, інші міста України, де також заробила 100 000 карбованців...

Читач зрозуміє мене: я йду за протоколом і після Донбасу ставлю кому: у протоколі, либонь, треба було писати слово «Сталіне». Але хочеться зазначити таке: у всіх республіках СРСР Русланова мала своїх шанувальників, у тому числі і на Україні, де в післявоєнні роки, особливо для Донбасу, потрібна була робоча сила. Тут Лідія Русланова дала кілька шефських, безплатних концертів.

Луб’янські слідчі в той час усе зробили, щоб про непокірну співачку пішли страшні чутки: вона і спекулянтка, вона остання сволота, народ живе в злиднях, бореться за виживання, на фронті праці віддає все й одержує іноді лише на кусень хліба... А тут — тисячі. І одній!

Дивно, у нашого народу — вже якщо «пропаганда», — то тримайся земля і все інше. Мені доводилося чути про Русланову всяке, один із записних блокнотів ряснів гидотами на адресу співачки.

V.

З листа, що його я отримав у Кушці на адресу редакції дивізіонної газети від сина нашого генерала, я дізнався, що його, генерала, немає в живих. Туманно писав мій друг, як усе сталося. Лист був прочитаний кимось. Ми були з заступником редактора майором Прудкоглядом на риболовлі. Ввечері випили по сто грамів. Прудкогляда обійшов 37-й, все якось минулося. І страшно було дивитися на майора, коли щось тривожне і не зовсім в ладах з законом говорили при ньому. Я сказав, що одержав листа від сестри Шури: вона пише, що Русланову притягнуто за 58 статтею і відправлено до випрано-трудових таборів на 10 років.

— Ти спалив листа?

Я сказав, що розірвав його разом з листом друга — сина генерала, коли зрозумів: генерал не доїхав до Польщі як військовий аташе, його, мабуть, розстріляли.

— Інакше і не могло бути. Ти не знаєш, що родом я з того самого села, що і тричі Герой Радянського Союзу Кожедуб. Знаєш і про те, що у відпустці був. Зараз дружину свою — хоч на віжках тримай. Бреше все, що почула. Давай за убитих стоячи і без крику особливого. Давай і за генерала нашого. Знаю я: зняли його з потяга — в Луб’янку. А там стіна, там страшні стрільці. Пук — і немає долі, і немає людини.

Слава Богу, що тоді я пив на рік раз, та й то неповну. Міг би ось від цієї голості життєвої, де стільки неправди, повзти потім рачки до роз’їзду, щоб бути на службі вчасно.

Усе минає. Крокував я з повним речовим мішком коропів і сомів, та ще в руках торби. Лист дружка я не розірвав. Йому теж приліпили погони молодшого лейтенанта. Як і мені. Я муркотів пісеньку: «Навіщо на світі є для воїна пекло, коли є Кушка і Кизил-Арват»...