«І ти хочеш спокусити мене своїм комісарським автомобілем?»

(чудацькі думки про «депутатські привілеї»)

«Чудацькі думки» — це слова Михайла Драгоманова, які він використав у назві однієї зі своїх праць. На мій погляд, вони досить точно відповідають тому, як варто було б обговорити проблему, що нині вийшла на перший план і стала предметом широкого обговорення. Здається, зараз немає жодної політичної сили, телеканала чи газети, які б не зачепили теми депутатського імунітету, зарплатні і взагалі парламентського способу життя...

Якщо шукати коріння цієї проблеми, то воно заглиблюється в нашу давню козацьку історію, якою ми сьогодні так милуємося. Незабаром ми відзначатимемо 300-річчя Конституції Пилипа Орлика. І коли подивитися на неї без настійливого прагнення обов’язково знайти в ній пріоритет української демократії для всього світу, то виявиться, що саме цей документ можна вважати чи не першим актом, який закріпив привілеї однієї з верств тодішнього українського суспільства — козацької старшини. В одному з розділів цього документа сказано, зокрема, що «ясновельможний гетьман не може карати своєю приватною помстою та владою» козацьку старшину, а повинен такі справи «здати на військовий генеральний суд». За умов тодішньої сваволі, коли людське життя не варте було нічого, це, справді, можна вважати привілеєм, якого не мала решта українського суспільства.

У цій само Конституції містилася ще одна норма, цілком придатна для нинішніх відносин між гілками влади. «Генеральні особи, полковники, генеральні радники, значне товариство та інші військові урядники» мусили «шанувати ясновельможного гетьмана», так і самому гетьману належало «взаємно шанувати їх та утримувати за товариство, а не слуг та робітних підлеглих».

Один з перших натяків на «депутатські привілеї» з’являється у проекті Конституції УНР від 10 грудня 1917 року, за яким депутат «не міг бути потягнений до одповідальності» за свою політичну діяльність. Потім це питання відійшло на другий план і розглядалося в міру того, як інституціоналізувалися парламентські ознаки самої Центральної Ради. Невідомо, якими темпами йшов би цей процес, якби не вплив деяких подій, насамперед січневого повстання в Києві.

16 січня 1918 року до Педагогічного музею, де працювала Центральна Рада, ввійшов військовий загін і заарештував кількох депутатів—представників фракції соціалістів-революціонерів. Акцією керував щойно призначений військовий комендант Києва, голова «Вільного козацтва» М. Ковенко. Цікаво й повчально читати рядки з інформацією газети «Народна воля»: «Присутні члени Центральної Ради розступились, щоб дати дорогу заарештованим, і вражено дивились, як ті, разом з вартою, проходили поміж них на сходи. Всі були дуже схвильовані. Інші похапцем записували на папірцях, кого саме заарештовано. Кожен хотів довідатись, за що і по чиєму приказові зроблено арешт».1

Пленарне засідання відновилося лише наступного дня, коли з великою промовою виступив М. Грушевський, який зауважив, що «в статуті Центральної Ради немає такого розділу, який би забезпечував недоторканність особи в помешканні парламенту», і запропонував внести до нього відповідні доповнення. Після того, говорячи сучасною мовою, з депутатським запитом до міністрів судових і військових справ виступив представник фракції соціалістів-революціонерів. Спеціально наголосивши на тому, що його колег заарештували, незважаючи на рішучий протест Голови Центральної Ради (наочний приклад політичної ваги цієї посади), він звернувся до цих міністрів з вимогою дати відповідні пояснення, запропонувавши одночасно створити парламентську комісію для розслідування цієї справи.

Відповіді міністрів — військового М. Порша та судових справ М. Ткаченка — були не менш показовими. Військовий міністр заявив, що він рішуче протестував проти арештів у парламенті, проте комендант відповів йому, що в нього є документи, які доводили: заарештовані «мали зносини з петербурзьким більшовицьким правительством та харківською так званою «Центральною радою». Так само й міністр судових справ заявив, що військові власті не мали права здійснювати арешти в стінах парламенту, проте повинні були вжити відповідних заходів.

Ця драматична сторінка в історії українського парламентаризму, однак, надає нам і позитивний приклад. Так, до затриманих членів фракції соціалістів-революціонерів намагалися добровільно приєднатися декілька їх однопартійців, зокрема майбутній прем’єр УНР В. Голубович. А міністр єврейських справ Зільберфарб на знак протесту проти «порушення арештом депутатів прав парламенту» подав у відставку.

22 січня на засіданні Центральної Ради з доповіддю виступив голова слідчої комісії Б. Мартос (один із майбутніх прем’єрів уже часів Директорії). Він заявив: «Комісія прийшла до того переконання, що комендант Ковенко мав досить підстав заарештувати лівих есерів. Ці арешти зразу припинили агітацію «українських революціонерів» перед українським військом». Водночас голова комісії заспокоїв своїх колег, повідомивши, що заарештовані перебувають у цілком пристойних умовах і «мають дозвіл купувати все, що їм треба, а також одержувати книги й газети».

Зазначимо, що для того моменту це теж був своєрідний привілей, особливо, якщо навести рядки з депутатського запиту представника українських соціал-демократів до міністрів судових і внутрішніх справ від 9 квітня 1918 року з приводу тодішньої пенітенціарної практики. Ці рядки такі промовисті, особливо з огляду на наше сьогодення, що варто їх навести без купюр і коментарів. Вони говорять самі за себе: «Чи відомо народному міністру судових справ, що в Старокиївському участку держать заарештованих по доносу по три тижні, не пред’явивши їм ніякого обвинувачення, і що робиться міністром судових справ щодо якнайскоршого вияснення їх справ? Чи відомо міністру внутрішніх справ, що заарештовані, які сидять в Старокиївському участку, перебувають в протисанітарних умовах і служать розсадником епідемічних хвороб, що там, де може міститись саме більше 50 чоловік, міститься 200—300 чоловік, до того ще сидять у вогкому льоху і тут же знаходяться параші? Що робиться міністрами, щоб в демократичній Українській республіці був поліпшений стан в’язнів?».

Який же був фінал цієї історії? А, власне, ніякий. Проте «реальний сектор влади» й суспільство отримали, як модно зараз казати, відповідний «месидж». Уже 12 березня на пленарному засіданні М. Грушевський повідомляє, що напередодні був «самочинно задержаний і без суду убитий» член Центральної Ради бундовець Неях Лінтам. Він зажадав від Ради народних міністрів «ужити найрішучих заходів проти такого ганебного беззаконства». Та не минуло трохи більше двох тижнів, як Центральна Рада знову обговорювала факт незаконного розстрілу військовою владою УНР свого депутата Є. Нероновича.

Цього разу дискусія у стінах Центральної Ради набула конкретних і, додамо, цілком сучасних контурів (навіть прізвища ті самі). Так, на пропозицію утворити чергову слідчу комісію «самостійник доктор Луценко висловив думку, що парламентська комісія повинна не тільки розслідувати справу убивства Нероновича, а також учинки самого забитого, про котрого говорять, що він був зрадник Української республіки». Йому заперечували інші депутати, зокрема «добродій Корчинський, «який підкреслював, що в даному разі не так важно, кого саме убито: чи зрадника, чи ні, чи члена Центральної Ради, чи приватну людину, а важний самий той факт, що незаконно, без суду забито людину, і винні в цьому повинні бути покарані». На цьому ж засіданні нарешті вноситься конкретна пропозиція стосовно необхідності прийняття закону про недоторканність членів Центральної Ради.

Сам закон Центральна Рада ухвалила 16 квітня. Він складався лише з кількох, але дуже важливих статей. Зокрема, члени Центральної Ради не підлягали переслідуванню за свою депутатську діяльність «як у самому парламенті, так і поза ним». Вони притягалися «до слідства і карного суду» тільки з дозволу Центральної Ради. Нарешті, без такого ж дозволу тодішніх депутатів не можна було заарештувати чи в інший спосіб позбавити волі, «за винятком затримання на гарячому вчинку».

Законодавче окреслення статусу членів Центральної Ради цим не обмежувалося. Декілька разів розглядалося питання депутатської зарплатні. Зокрема, 10 квітня обговорювався законопроект «про підвищення дієти членам Малої ради» до 25 карбованців на день. Причому до законопроекту надійшла поправка, за якою їм заборонялося обіймати «постійні державні платні посади». Однак не варто думати, що депутати дбали лише про свої доходи, адже того ж дня ухвалюється й законопроект «про надання бібліотеці Центральної Ради права одержувати книжки і разні видання з-за кордону без усякого мита».

У преамбулі Конституції сказано про тисячолітню традицію українського державотворення. Ми користуємося кожною щонайменшою нагодою, щоб згадати наших видатних попередників починаючи, як годиться, ще з «Руської правди» Ярослава Мудрого. І парадокс у тому, що зараз ми таки живемо за її принципами, оскільки рівень юридичної відповідальності особи визначається насамперед її майновим станом — за життя смерда одна ціна, за життя «княжого мужа» — зовсім інша. Якщо те, що пише наша преса про відому справу С. Калиновського (до речі, ані він, ані його родичі не мають жодного відношення до депутатського корпусу), відповідає дійсності, то тоді справді треба вносити зміни до Конституції і вилучати з неї все, що стосується ознак правової демократичної держави.

Братерство ситих з голодними, писав Іван Франко, — це гірка насмішка, та й годі. Зараз сформувалася ціла верства людей (з мандатом і без), які вже давно живуть у зовсім іншому вимірі. Для них анекдотичною видається пільгова путівка, коли до їхніх послуг увесь світ. І вже пізно дискутувати, добре це чи погано. Це просто треба визнати реальністю.

Звичайно, можна позбавити депутатів зарплатні, відпустки, кабінетів, поселити в студентських гуртожитках. Але це не встановить соціальної справедливості. Згадаймо хоча б відомий колись на весь Радянський Союз номенклатурний санаторій імені Чкалова в Одесі. Результатом його «розкуркулення» стали два дуже дорогі приватні ресторани, магазин садового приладдя і занедбана, розшматована між відомствами територія, яка колись була чудовим парком.

Прагнучи поставити народного депутата в умови біологічного виживання, в яких давно існує більшість громадян нашої країни, ми забуваємо, що й це вже було в нашій історії, коли прийшовши до влади, більшовики декларували тотальну рівність, а самі почали створювати ту систему номенклатурних привілеїв, яка в тій чи іншій формі дожила до наших днів. Наприкінці громадянської війни, коли Радянська Росія гинула в лещатах голоду, Ленін висловився з приводу відкриття «закритої їдальні» для партактиву: «Героїка особистої самопожертви... суто дрібнобуржуазна, вона бере початок від есерів. Робітничий клас не може йти в авангарді революції, не маючи свого активу, своїх організаторів. Актив потрібно берегти, і нині, в межах наявних можливостей, необхідно підтримати його фізично. Закриту столову потрібно організувати. Робітники зрозуміють необхідність цього».2

Таке фарисейство, народжене революцією, було нормою тодішнього життя, а тому хвилювало суспільство. Яскравим свідченням реакції на переродження партійної еліти став роман мого діда Олександра Копиленка «Визволення», виданий ще 1929 року і заборонений на багато десятиліть. Вчитаймося в слова одного з персонажів цього твору: «Раніше ви, більшовики, обіцяли широку демократію, а диктатуру пролетаріату висунули як тимчасовий засіб до того часу, доки переможете. Ця тимчасовість тягнеться ось уже понад вісім років, і не лише диктатура, а цілковитий терор. Партія, власне, ЦК партії робить, що воно захоче. Будь ласка, не переконуйте мене, що цього хочуть робітники. Вам же відомо, що я сам член ЦК колишньої робітничої партії меншовиків. І мене на таких демагогіях не переконаєте. Я птиця стріляна і бита. У мене таке вражіння, що колишня Росія найнещасніша в світі країна. З однієї царської деспотії попадає в другу, більшовицьку».

Однією з сюжетних ліній роману є розкол між більшовицьким партфункціонером Петром Гамалією та його братом Антіном, який боровся за Центральну Раду. Апофеозом гіркого розпачу Антіна лунають слова: «І ти хочеш спокусити мене своїм комісарським автомобілем? Краще під парканом здохну, але...».3