Грав самовіддано, бо прагнув бути переможцем

Футбольна біографія популярного гравця київського «Динамо» 70-х років Володимира Трошкіна — тема не для однієї книжки. І все-таки спробуймо кількома штрихами створити його портрет. Нашу розмову з Володимиром Миколайовичем кілька разів переривав телефонний дзвінок. На іншому кінці «мобілки» його прагнули вмовити дозаявити якогось узбецького чи азербайджанського легіонера з деякими порушеннями трансферних умов. Навіть натякали на якусь подяку. На що він відповів: «Я — Трошкін! Тому дорожу своїм іменем і ніколи не порушу футбольних законів. І тут вам не допоможе жодний футбольний функціонер ні в Україні, ні в УЄФА та ФІФА».

Таким він був і на футбольному полі. Одного слова Володимира Трошкіна вистачало для того, щоб у його партнерів відкрилося «друге дихання». Та й сам грав самовіддано, бо завжди прагнув перемогти. До його порад прислуховуються й тепер. Нині заслужений майстер спорту, заслужений тренер України Володимир Миколайович Трошкін очолює Комітет з трансферів та статусу гравців Федерації футболу України. Тож президент ФФУ Григорій Суркіс у своєму виборі не помилився.

Симпатики його таланту добре знають, що впродовж майже десятирічної ігрової кар’єри він вісім років відіграв у київському «Динамо». В його активі — 64 матчі та 21 гол. На прохання Андрія Біби допомагав дніпропетровському «Дніпру», відігравши 14 матчів. В європейських кубкових турнірах за «Динамо» зіграв 38 поєдинків, записавши на свій рахунок 4 голи. Про його досягнення нинішні динамівці можуть лише мріяти. Адже Трошкін — володар Суперкубка Європи і Кубка володарів кубків (1975). Другий призер чемпіонату континенту (1972), третій призер Олімпіади-72, чемпіон Радянського Союзу 1971, 1974, 1975 та 1977 років, срібний призер чемпіонатів СРСР 1972, 1973 і 1976 (осінь), володар Кубка СРСР (1974). В офіційних списках «33 найкращих» першим був («за» — 186) у 1974 і 1975 роках, другим («за» — 186) — у 1976 році.

— Чого ми досягли — знають усі, — розповідає Володимир Миколайович. — А ось чого не досяг... Я так і не побував на жодному чемпіонаті світу. 1973 року путівку віддали Чилі, бо радянське керівництво заборонило збірній їхати до Сантьяго, де до влади прийшов Піночет. А через чотири роки ми просто не пройшли відбіркову групу. Отож світовий фінал залишився для мене недосяжним. Щоправда, пізніше їздив вже тренером, але передусім потрібно бути учасником, щоб повною мірою відчути на собі його атмосферу. А ще не виграний Кубок європейських чемпіонів. Ми мали непогані перспективи двічі, але в сезоні-76 поступилися «Сент-Етьєну», а наступного року не змогли подолати мюнхенгладбаську «Боруссію».

Трошкіну завжди таланило на людей. Армійський обов’язок почав виконувати в спортивній роті, але згодом з’явився в київському СКА. Допоміг Володимир Терентійович Богданович, який тоді працював в армійському клубі. Саме він порекомендував Віктору Маслову звернути увагу на талановитого хавбека. Трошкіна швидко зробили «міліціонером» і перевели до київського «Динамо». Через кілька місяців він дебютував за столичний клуб, зігравши 20 хвилин проти мінських одноклубників.

— Я вже й не пригадую, куди біг, як бив по м’ячу, кого опікав, — згадує Володимир Миколайович. — Але на все життя запам’ятав, що на трибунах було понад 70 тисяч уболівальників. І я зрозумів, що треба на майданчику викладатися так, щоб не було соромно перед людьми.

Потім прийшла ера Валерія Лобановського. І досі тривають суперечки навколо методики його тренувань. «З ним було легко й цікаво, — продовжує ювіляр. — Він допоміг усім хлопцям розкритися. Звідси й шалений успіх в сезонах-74 та 75». А які гравці були в «Динамо»! Майже кожного запрошували в багаті зарубіжні клуби. Зокрема, самого Трошкіна кілька разів «сватали» до мюнхенгладбаської «Боруссії». Пропонували шалені гроші. Залишалося лише не повернутися після чергового виступу за кордоном. Але для нього Радянський Союз і «Динамо» було понад усе!

— У нас був ідеальний колектив, — продовжує Володимир Миколайович. — Одного разу відомий радянський тренер, який працював з Лобановським, сказав: «Я ще не бачив такого футбольного колективу. Ви, мабуть, глухонімі. Вам нічого не треба. Ви не тягаєте аеропортами величезні валізи з ширпотребом, як це, приміром, робить той же московський «Спартак». А все це було від Лобановського. Настільки він зумів прищепити нам любов до футболу. А найголовніше — Валерій Васильович навчив мене людяності, справедливості, чесності та відвертості.

У нього багато друзів. Серед них — Буряк, Рудаков, Мунтян, Біба, Хмельницький. Але найближчим був Віктор Колотов. Його передчасна смерть стала для Трошкіна великим потрясінням. Він і досі намагається не ходити тією вулицею, де колись жив Колотов.

Напередодні ювілею Трошкіна поцікавився його найближчими планами. «Успішно пережити ювілейні турботи, — жартує Володимир Миколайович. — А потім продовжуватиму виховувати справжньою людиною Володимира Трошкіна-молодшого, який вже ходить до школи й займається футболом. Адже від футболу мене ще ніхто не відокремив».