Алла Івахнюк з Олександрії, що на Кіровоградщині, навчаючись в аспірантурі Київського університету познайомилася з аспірантом із Сирії Махмудом. Знайомство завершилося шлюбом, і після кількох років невлаштованого напівстудентського життя молода сім’я виїхала на батьківщину чоловіка.
— Інколи, щоб по-справжньому відчути себе українцем, треба виїхати за кордон, — каже пані Алла. — Переїзд до Сирії був для мене таким ударом, що у грудях не вистачало повітря. Тут усе інше: земля, звичаї, релігія... І коли на душі було зовсім тоскно, я раптом зрозуміла: Україна в мені назавжди, вона невіддільна від мене. А ще Україна — це наші люди, які волею долі опинилися поруч.
У Сирії чимало українців, переважно це жінки, які вийшли заміж за сирійських громадян. І коли наші лікарі після перенавчання влаштовуються тут за фахом, і досить непогано, то представникам інших професій доводиться їх змінювати, й не завжди на престижні, і це поглиблює проблеми українців. Алла відчувала, що найголовніше — об’єднати земляків, які опинилися за тридев’ять земель. Перші кроки в цьому напрямі виявилися на диво легкі. А може, туга кожного за Батьківщиною була така сильна, що будь-які інші проблеми просто не сприймалися.
Звернула увагу, що у змішаних сім’ях практично розмовляли російською. Отож і діти, можливо, знатимуть трохи російську мову й культуру. Але — не материнську, українську. Запропонувала землячкам гуртом зробити свято матері, згадати їхні щирі серця й ніжні руки, заспівати пісню для них і про них. Щоб зосталася вона в маленьких сердечках дітей, як зернятко любові до України...
Українській громаді багато в чому допомогло посольство вітчизни в Дамаску. У Товариства українців у Сирії
«Дніпро —Євфрат» нині є своє приміщення, офіційний статус, література про Україну. Активістки товариства гуртом шили й вишивали, згадували материнські пісні, записуючи слова й мелодії. Щоб не забулося! Щоб не згубилося в сипучих розпечених пісках... Були й гуртові частування: з кавою і чаєм на будь-який смак, з домашніми тістечками за українськими рецептами. Ніби нічого особливого й не робили жінки, а відчули, що Україна для них стала ще дорожча. До громади потяглися й росіянки, білоруски, що опинилися в цих краях.— Це наша мікроцивілізація в Сирії, — ділиться Алла Івахнюк. — На цій землі відносини між людьми дещо інші, ніж у нас. В Україні більше відвертості, щирості, душа — навстіж...
А минулої зими товариство влаштувало для громадян міста... справжню українську зиму. Виступали в залі місцевого університету з колядками, щедрівками, українськими піснями й танцями. З козою та Зіркою й колядниками. Усі реквізити для свята діти виготовляли самі.
Особливої ваги в товаристві
«Дніпро —Євфрат» надають роботі з дітьми. Вони самі тягнуться до свята української пісні, українського менталітету, і далека Батьківщина їхніх мам оживає в дитячих серцях на генетичному рівні. Україна для цих діток стає реально відчутною, стає фрагментом їхнього світогляду...На батьківщині Алли в селищі Приютівка Олександрійського району я познайомився з її дітьми — сином Ахмедом-Леонідом (назвали на честь обох дідусів) і донькою Ліною. З останньою, щоправда, заочно: за її малюнками й ліпленням з пластиліну. Червоної масті чистокровний скакун, що через нинішню спеку
«мешкає» в морозилці холодильника, стоїть переді мною як живий і, здається, з хвилини на хвилину помчить швидше од вітру... Чи то в українські степи, чи то в піски пустель Сирії. Та час летить, скакун залишається на місці, вкриваючись краплями вологи. І скочується перша сльозина з його очей...Смутнішають у надвечір’ї очі моєї співбесідниці. Скоро від’їжджати: з дому... додому. З України — до Сирії, де сім’я пустила вже коріння й де чекає її нетерпляче чоловік і батько.
А у планах Алли Івахнюк як голови Товариства українців Сирії
«Дніпро— Євфрат» і як співголови міжнародної громадської організації «Нова хвиля», яка опікується проблемами і зв’язками українців за кордоном, ще багато задумів. Щоб українці за межами Вітчизни не забували її ніколи. І щоб були дружні й доброзичливі одне до одного.Кіровоградська область.
