Послом-самозванцем на Кубі називали Івана Сороку, який нині видає книжку кубинця, засудженого в США на довічне ув’язнення

Останнім рейсом радянського «Аерофлоту»

Іван Сорока, останній перший секретар Вінницького міськкому партії, став першим директором україно-кубинської програми лікування «чорнобильських» дітей у Гавані. На Кубу прибув 8 грудня 1992 року. Летів останнім рейсом радянського «Аерофлоту», згадує співрозмовник. Та ще й з пригодами. З Ірландії, де здійснили посадку, літак ледь не повернули назад до Києва. Не було коштів на дозаправку, поповнення бортових харчів тощо. Загалом треба було 30 тисяч доларів. Представник радянського «Аерофлоту», дізнавшись, що на борту 160 українських дітей, сказав, що українці й мають розраховуватися.

Довго довелося його вмовляти. Аргументи про хворих дітей до уваги не бралися. На чиновника вплинули «згори». Дякувати ірландцям, вони надали нам зал для очікування з п’ятьма душовими.

Фідель поклав свої руки на мої долоні і так ми розмовляли

«Кубинський Артек» знаходився неподалік Гавани. На площі в 11 квадратних кілометрів кубинці обладнали три шпиталі, дев’ять медпунктів. Частину дітей лікували у спеціалізованих клініках Гавани. Лідер кубинців Фідель Кастро, який особисто зустрічав наш перший літак з хворими дітками, запевняв, що Куба може прийняти одночасно 10 тисяч маленьких пацієнтів з України. На запитання, чому ми не скористалися такою пропозицією, співрозмовник навів одну цифру. За його словами, один рейс літака Іл-62 з Києва до Гавани коштував 120 тисяч доларів. Хто б дав такі гроші?

Високий рівень медицини на Кубі, пояснив пан Сорока, визначається ставленням суспільства й держави до лікаря. Крім того, високою відповідальністю медичних працівників. Ще тоді, на початку 90-х, кубинці мали сімейну медицину, яку в нас не можуть запровадити дотепер.

Харчували наших дітей добре, стверджує співрозмовник. І це за умови, що самі кубинці жили надголодь. Наприклад, морозиво для кубинських дітей було великою рідкістю. Нашим дітям його давали по кілька разів на день. Незважаючи на те, що хвилина розмови по телефону коштувала вісім доларів, кожен маленький українець міг двічі на місяць по шість хвилин спілкуватися з батьками чи родичами. Таким правом користувалися й дорослі, які були на Кубі разом зі своїми дітьми.

Загалом лише протягом півтора року, стверджує співрозмовник, кубинці виділили на лікування й оздоровлення наших дітей приблизно 2 мільярди песо і майже 200 мільйонів доларів. Усі інші країни світу, разом узяті, не могли похвалитися такою допомогою, наголошує пан Сорока. Про все це наш земляк вів розмову з Фіделем Кастро під час зустрічі у парку імені Хосе Марті з нагоди свята кубинської революції. Зустріч з українською делегацією відбулася у січні 1993 року і тривала 15 хвилин. Лідер кубинців поклав свої руки на мої долоні і так ми розмовляли, згадує Іван Сорока. Слова подяки наш земляк доповнив ще однією фразою. Запевнив, що коли Україна розбагатіє, поверне борг сторицею.

«Ви зробили таку роботу, про яку має знати весь світ»

— Я на власні очі бачив, що роблять кубинці для наших хворих діток, і ніяк не розумів, чому ми не можемо хоча б чимось віддячити за це, — продовжує Іван Іванович. — На рік кубинцям треба приблизно один мільйон тонн хліба. А ми скільки збираємо зерна! Запчастини й шини до сільгосптехніки — все це у нас було і є, а в них — у дефіциті.

На жаль, на рівні держави ми не змогли організувати допомогу кубинцям. Те, що робили з власної ініціативи, на рівні особистих знайомств — крапля в морі порівняно з тим, що насправді могли зробити, додає з гіркотою співрозмовник.

Іван Сорока написав листа на ім’я Політбюро ЦК партії Куби з проханням дозволити оприлюднити інформацію про надану Україні допомогу через інформагентства, акредитовані на Кубі. Спершу погодив проведення такої прес-конференції з нашим МЗС.

Каже, що кубинці під час обговорення питання дуже просили не підвести їх. Для участі у зустрічі з журналістами прибули з Києва два заступники міністра охорони здоров’я. Після тієї прес-конференції у багатьох країнах не без здивування довідалися про те, як кубинці на ділі допомагають «чорнобильським» діткам. На відміну від деяких держав, які на словах дотепер декларують наміри про допомогу, а на ділі й пальцем не поворухнуть для її здійснення.

На прийомі дипломатів частували... холодцем

Інформацію про допомогу кубинців потерпілим від аварії на ЧАЕС треба було також донести до іноземних представництв на Кубі. Такої думки дотримувався Іван Сорока. Бо це гарний приклад для наслідування. І не тільки. Такі безкорисливі справи, якщо про них дізнаються інші, підвищують авторитет держави.

Свою пропозицію пан Сорока знову виклав у листі керівникам кубинської держави. Фідель не заперечував у проведенні українцями прийому іноземних делегацій. У нашому МЗС теж дали згоду. І тільки. Бо на фінансову підтримку, сказали, годі сподіватися. Треба було самим шукати кошти.

— Я тоді організував цикл лекцій, — продовжує Іван Сорока. — Тему підказало саме життя — «Причини розпаду соціалістичної системи в СРСР». Виступав з ними в сільгоспкооперативах. Кубинці слухали з величезним інтересом. У роки Союзу на Кубі працювало 35 тисяч радників. Вони були майже в кожному кооперативі. Тому все, про що йшлося у моєму виступі, сприймалося із зацікавленням.

Керівники кооперативів розраховувалися з лектором натурою. В одному з них одразу завантажили у «пікап» аж три кабанчики. Приготовлені з них страви потім виставили на столи під час прийому представників іноземних держав. Коли такі прийоми влаштовували кубинці, зазвичай подавали пиво з горішками. Українці здивували стравами своєї кухні. Представники 86 держав (половина з яких посли, уточнив співрозмовник) мали можливість скуштувати кров’янку, холодець, тушковане м’ясо зі сливами, вареники... Звичайно, дехто з них уперше в житті смакував такі наїдки.

Накрити на стіл було простіше, ніж вийти з ситуації із запрошеннями. Від чийого імені мали їх писати? Думали-гадали і зупинилися на президентові «Чорнобильського фонду». Так від імені Олександра Божка, він тоді очолював зазначену структуру, запросили іноземних гостей, акредитованих на Кубі. І. Сороці також надали слово. Саме після того прийому в одній з українських газет його назвали послом-самозванцем.

Свідоцтво про народження під номером один на Кубі видано Вікторії Сороці

Правда в тому, каже Іван Іванович, що я не раз порушував питання про відкриття нашого посольства на Кубі. Без цього відомства було важко працювати. Крім відправки додому дітей, на яких потрібно було оформляти відповідні документи, постала ще одна проблема — «совкубинок». Так називали наших жінок, які вийшли заміж на острові Свободи, там проживали, але постійно підтримували контакти з рідними в Україні. Вони теж допікали нас. Бувало, в чергу шикувалися під кабінетом. Бо знали, що ми можемо допомогти.

У червні 1993-го було прийнято рішення про відкриття Посольства України на Кубі. У жовтні того самого року до Гавани прибула посольська делегація. Почалися роботи з облаштування приміщення. Тим часом наші дипломати жили в готелі. Але це було недешево. Тому перший посол Олександр Гнєдих звернувся до пана Сороки з проханням розмістити їх у лікувальному центрі. Як було відмовити земляку, каже Іван Іванович. Почало працювати посольство лише у березні 1994 року.

До речі, табличку на стіні закріплював ще один вінничанин — Дмитро Щербань. Нині він працює водієм в автопарку Вінницької облдержадміністрації. А тоді возив нашого першого посла на Кубі. Щербаня добре знав колишній голова Вінницького облвиконкому Василь Тунік. Вони працювали разом. Ось він і порекомендував кандидатуру досвідченого водія. У квітні того-таки 1994 року дружина Івана Сороки — Наталія подарувала чоловікові доньку. У документах про реєстрацію народжених громадян України на Кубі Вікторія Сорока (так назвали дівчинку) значиться під номером один, не без задоволення каже співрозмовник. А повне ім’я дівчинки — Вікторія Амаріліс Сорока. Амаріліс називали лікаря, яка приймала пологи. На знак подяки дівчинку саме так назвали по батькові.

Готовий підтримати навіть кубинських в’язнів

Іван Сорока нині очолює Вінницьке обласне управління захисту прав споживачів. Дотепер підтримує зв’язки зі старими кубинськими друзями. Скільки їх уже гостювали у нього у Вінниці! А коли захворіла донька, кубинський доктор пані Амаріліс запросила свою «хрещеницю» на лікування. Там дитину поставили на ноги. Час від часу Івану Івановичу телефонують після приїзду до Києва представники нашого посольства на Кубі. Передають вітання від старих друзів.

— Мене найбільше вразив високий рівень порядності кубинців у спілкуванні з людьми, — каже співрозмовник. — Особливо, коли йдеться про дітей, жінок, старих.

Нині пан Сорока допомагає видати збірку поезій кубинця, який відбуває покарання в американській в’язниці у штаті Маямі. Ви, мабуть, знаєте з повідомлень у пресі про цей випадок, каже він. Про нього багато писали. Американці затримали кубинців, яких вважають шпигунами. На Кубі, навпаки, їх називають такими, що запобігли низці провокацій проти їхньої країни. Кубинці нині активно проводять акції за звільнення затриманих. Покарали їх надто жорстоко — на довічне ув’язнення.

Один із в’язнів є автором книжки, яку мені передали у Вінницю. Не буду поки що називати його прізвище. Скажу лише, що книжку ми вже переклали українською. Зробили це в Інституті лінгвістики в Києві. Саме в Києві, в Національному авіаційному університеті навчався заарештований кубинець. Частину коштів на видання збірки поезій вже вдалося знайти. Надрукують видання у Вінницькій обласній друкарні.

Вінницька область.