Молодий, красивий, усміхнений. Цей хлопець зламав усі стереотипи в уявленні про те, яким має бути майстер, що досяг досконалості у своїй професії. До деяких визнання приходить аж на схилі літ, а 34-річний Сашко Ткаленко з невеликого шахтарського міста Антрацит ще десять років тому довів свою незвичайність. Сьогодні в Україні навряд чи знайдуться майстри з виготовлення холодної зброї, рівні Олександрові. Це аж ніяк не завищений комплімент землякові, яким не можна не пишатися. Це констатація факту. Три роки поспіль за свої роботи майстер-клиночник з Луганщини Олександр Ткаленко удостоюється головного призу Всеукраїнської спеціальної виставки холодної зброї. Його шаблі «Нічний дозор», «Репліка», «Колір України» вражають високою технікою виконання і красою. Щоб оцінити майстерність Олександра, одного лиш погляду на його роботи недостатньо. Потрібно уважно розглядати деталі, фрагменти його виробів. І слухати майстра.

— Уся зброя запорозьких козаків було трофейною. Її добували під час бойових походів, атак, оборон, і була вона переважно турецькою. Хоча траплялися й польські «каравели». Навіть у статуті запорожців було записано, що справжній козак мусить добувати зброю в бою. Якщо, приміром, у донських козаків шашки були певного зразка, то в запорожців усе було простіше. Скажімо, в рядового бідного козака могла бути дуже багата князівська шабля, вся у смарагдах та іншому дорогоцінному камінні. Він міг її продати, виміняти на коня. Це в них швидко робилося. Тому класифікація запорозької шаблі — досить розмите поняття, — пояснює Сашко. — У трофейну зброю навіть не вносили козацькі символи. Не було якогось єдиного запорозького стилю, не було технології виготовлення шаблі. Такого висновку я дійшов після знайомства зі спеціальною літературою. Треба сказати, що майже нереально побачити дві шаблі запорожців, як крапля води, схожі одна на одну. Ідентичні зустрічаються вкрай рідко. Всі шаблі запорозького козацтва, зібрані в музеях і архівах не тільки України, а й інших країн, — знов-таки трофейна зброя здебільшого турецького виробництва. Якщо запорожці й робили шаблю, то за основу брали також «турчанку».

Можна уявити розчарування Олександра, коли він зрозумів, що копію суто запорозької шаблі йому створити не вдасться. Тому останню роботу «Колір України» Олександрові також довелося створювати за зразком «турчанки». Утім, це фантазійна робота, в історії такої шаблі не існує. Але Олександр зумів передати в ній той час і надати зброї українського колориту. Цінна вона й тим, що ще раз підтверджує володіння високими технологіями. Наприклад, технологією дамаської сталі.

Узагалі про дамаську сталь ходять легенди. Вважається, що це найцікавіша і найзагадковіша сторінка в історії металургії. Уперше Європа ознайомилася з булатом під час сутички армії Олександра Македонського з військом індійського царя Пора. Широкі індійські мечі були виготовлені з незвичайного білого міцного металу. Вони легко розсікали навпіл македонське залізо. Сашко робить сувенірну зброю. Гострота клинка його не турбує, як свого часу це хвилювало Македонського. Проте бажання знайти й опанувати таку технологію не давало спокійно жити. Допоміг Михайло Красін, місцевий шахтар, котрий у вихідні перекваліфіковувався в коваля. Є в нього таке хобі. Потрібно було чимало часу, щоб методом проб і помилок технологія дамаської сталі підкорилася.

— Коли я серйозно взявся за виготовлення зброї, — розповідає Олександр, — технологія дамаської сталі була для мене така нереальна, як мій політ у космос. Спочатку ми з Мишком намагалися, грубо кажучи, зварити дві залізяки, щоб вони були як єдине ціле. Нічого не вийшло. Згодом зрозуміли процес, зрозуміли, яку потрібно задавати температуру для зварювання. Один клинок десь тиждень кувати треба. Мишко — коваль у другому поколінні, йому батько передав усі таємниці професії. Без Мишка в мене нічого, напевно, не вийшло б.

Клинок останньої шаблі вже зроблено з дамаської сталі. Кожний пакет має по тисячі шарів, і все це зварено в потрійний «пиріг». Тобто в одній заготовці — до трьох тисяч шарів. Це дуже дорога технологія. І дуже дорога робота. Гравюру на клинку виконано чистим золотом, перехрестя зроблено зі срібла з позолотою, ручка — зі шкіри морського ската (до речі, дуже оригінальна річ). Піхви виготовлено з дерева з металевим приладом зі сталі і розписано гравюрою із синіння і золочення.

Сашко — людина допитлива. З головою занурившись у старі каталоги і книжки, він вишукував забуті рецепти художньої обробки металу. Тоді й довідався про існування «воронении синей побежалостью». Таку технологію застосовували у старовину, прикрашаючи нагородну зброю для вищого офіцерського складу армії Російської імперії. Для того щоб розгадати секрети такого синіння, майстрові знадобився цілий рік. Клинки Ткаленка сьогодні єдині у світі, прикрашені справжнім синінням. Спочатку цю техніку він застосовував тільки для виготовлення ножів, а тепер наносить його на шашки й шаблі. За шашку «Нічний дозор» з такою технікою йому пропонували доволі великі гроші, але автор її не продав, адже вона дорога йому як пам’ять. Сюди вкладено душу, працю інших людей. Наприклад, малюнки Юрія Малигіна і Юлі Донченко. Коли Юля наносила свої малюнки на клинок «Нічного дозору», вона, до речі, ще навчалася у школі. Дуже обдарована дівчина, і Сашко пророкує їй велике майбутнє. Малюнки художників Олександр доробляє за допомогою мікроскопа. Якість виробів у нього бездоганна.

Ремесло майстра дуже затребуване. Попит на художні клинки тримається вже років десять. З історії відомо, що такий ажіотаж навколо багатої авторської холодної зброї спостерігався на початку XІX століття. Її замовляли на подарунки, нею нагороджували. Вона й сьогодні служить як знак відзнаки. В Україні цей напрям тільки починає розвиватися, а в Росії спеціально виготовляють ножі, шашки та шаблі, котрі служать нагородою президента країни для особливо заслужених. Їх вручають з дотриманням традицій старих часів. Це вважається дуже почесною і престижною нагородою. Замовлення на нагородну зброю від Віктора Ющенка Олександр поки що не одержував. Знаючи про захоплення Президента України різними раритетами, Ткаленко вважає, що робота в цьому напрямі в нього ще попереду.

— Мої роботи мають багато відомих людей нашої країни, — каже Сашко. — Але я цим зовсім не хизуюсь, для мене це не головне. Головне — мати можливість втілити в життя свої ідеї.

А ідеї в Сашка одна цікавіша за другу. Його майстерня розмістилася в напівпідвальному приміщенні будинку, який він сьогодні перебудовує. Жодних супермеханізмів і пристосувань у його майстерні немає. Все дуже просто і, нехай він не ображається, примітивно. Проте тут створюються шедеври. Оригінальних робіт у Олександра кілька сотень. Це копії історичної бойової і нагородної зброї, а також творчі роботи. Майстер реставрує антикварну зброю. Найбільш значущою роботою в цьому плані він вважає відновлення для Ростовського краєзнавчого музею клинка багато прикрашеної шаблі XVІІІ століття.

Свій перший ніж Сашко змайстрував у третьому класі з пінцета, а вже серйозний, мисливський — у десятому. Його купив у Сашка знайомий мисливець за 50 карбованців. Це були великі гроші на ті часи. Після закінчення школи, за традицією в краї, пішов працювати на шахту, а у вільний час удосконалював свою майстерність клиночника. Сьогодні колишній шахтар став неперевершеним майстром, талантом якого просто не можна не захоплюватися. Якби він опинився у часи Запорозької Січі, його б удостоїли найвищої шани.

Фото з архіву Олександра ТКАЛЕНКА.