Ви будуєте станцію на проклятому місці, — попереджала місцева бабуся

— Я довідався про нову всесоюзну будову й вирішив туди з’їздити. Сів у Києві на автобус, доїхав до Чорнобиля. Добрався до будмайданчика. Навкруги пісок, тимчасові бази, вагончики. Зайшов у барак, а просто біля дверей напис: «Відділ кадрів». Мене відразу оформили у відділ капітального будівництва. Наприкінці літа я перебрався на нову будову.

— Робота подобалась?

— Звичайно, цікаво було. Спершу працював інженером, куратором з будівництва Прип’яті, потім — старшим інженером, заступником, начальником відділу капітального будівництва... Хоча й мороки вистачало: підготовка техдокументації, проектних завдань, замовлення проектів у різних інститутах, одержання, оплата, узгодження, фінансування... Це нервова робота. На кожну споруду доводилося одержувати дозвіл у районі, Києві, Москві...

— А в Москві навіщо?

— Ми ж були містом всесоюзного підпорядкування. Тому раз на тиждень доводилося їхати до Києва, раз на місяць — до Москви. Мав справу навіть із Олексієм Косигіним (він тоді очолював уряд). Приміром, у Прип’яті планували встановлювати газові плити. Та потім вирішили, що з газом багато мороки. Хай у місті атомників будуть електроплити. Але дозвіл мав дати Косигін. Ми одержали його підпис хитрістю: підсунули папір разом з іншими документами...

Чи, наприклад, будувався у Прип’яті Палац культури. Він був не гірший за київську «Україну». А всередині, мабуть, і кращий. Начальником управління будівництва в нас був Василь Трохимович Кизима, справжній патріот Прип’яті. І він хотів, щоб наш Палац культури був найкращий у Союзі. Двері, вітражі вирішили робити з алюмінію. Тоді це був суворо фондований матеріал, і рішення про його виділення приймала тільки Рада Міністрів СРСР. Для внутрішнього оздоблення — мармур, полірований граніт, туф, травертин — теж із дозволу Ради Міністрів. От я й ходив по кабінетах, принижувався, просив...

— Алюміній з палацу ще не здерли?

— Усе вивезли. Там на другому поверсі був величезний танцзал. Паркетну підлогу робили унікальні фахівці. Паркет стелили з червоного, чорного дерева... Кизима насилу дістав матеріал. Ті ж паркетники до нас робили підлогу в Маріїнському палаці й у Верховній Раді. І з такого ж матеріалу. А коли вітражі забрали, всередину пішли вода, сніг... Паркет, якому ціни нема, здувся... Розікрали Прип’ять. Мародерство страшне. У мене в кухні на стіні чеська плитка була — всю здерли. Машину (жигуль новенький, перед самою аварією купив) після аварії наказали здати. В зоні залишилося більше 8 тисяч автомашин. Так от, я потім 8 років працював у зоні. І свою машину ніде не бачив. Як і багато інших нових машин. Та й сьогодні: здавалося б, усе обгороджено колючим дротом, ворота одні... Я навесні разом із синами був у Прип’яті. У мене на виїзді машину перевірили, навіть під сідушки заглядали... Можна вивезти відтіля що-небудь без дозволу міліції? Ні. А в той день у Прип’яті цілий день гуркіт стояв. Радіатори знімали! Питаю міліцію: хто їх знімає, куди везуть? А вони: нічого не чули, нічого не знаємо...

До того мені стало шкода місто! Ми ж будували його на віки. Як зараз пам’ятаю, як приймали перший багатоповерховий будинок (вулиця Дружби народів, 3)... У Прип’яті приємно було жити. Вийдеш увечері — діти бігають, мами з колясками прогулюються. Просто в очах миготіло. Середній вік городян був 23—24 роки. Ми здавали на рік два дитсадки на 320 місць. Вони працювали у дві зміни, й туди неможливо було потрапити. Нові школи заповнювались дітьми моментально. В мене самого у Прип’яті сини-близнята народилися: Владик і Вадик. До речі, перші близнята міста. Була навіть урочиста реєстрація.

А в 1984 році Прип’ять представили до звання найкращого молодого міста Союзу. І п’ятьом особам, у тому числі й мені, було присуджено Державну премію. І місто заслужено одержало нагороду. Нині люди навіть уявити не можуть, яке воно було гарне. Воно було перше в Союзі за кількістю троянд на душу населення. Ними якраз моя дружина займалася. Ми щовесни завозили з Риги по 30 тисяч кущів. Усі вулиці були в квітах... Бачив я їх. Вижили. Тільки здичавіли і стали шипшиною.

— Кажуть, у перші роки будівництво йшло повільно. Не вистачало матеріалів, людей...

— Навпаки. Темпи були величезні. Якщо в 1971 році побудували чотири будинки, то в наступному — вже 12 будинків по 90 квартир. І з фінансуванням ніяких проблем. Ми ж були всесоюзною комсомольською ударною будовою. Постачання чудове! Пам’ятаю, в 1972 році нарахував у гастрономі 24 сорти ковбаси. Де таке ще було? Зараз багато чого пишуть, і часто неправду. До аварії ЧАЕС була найкращою станцією СРСР. Може, тому й аварія сталася. Адже до неї висували особливі вимоги... Ще читав, що в Прип’яті була висока смертність від радіації. Я особисто знав хлопців, які щодня їздили на спецмашині по місту й заміряли радіацію, і точно знаю: до аварії в нас радіаційна обстановка була на рівні природного фону.

— І зі строками не підганяли? Адже реактор мали запустити ще в 1975-му?

— Звичайно, підганяли. Тоді рішення про введення в дію приймали з’їзди і ЦК. Але атомна станція — не корівник. Її не можна вводити вольовим рішенням. Перший термін було зірвано. Та пізніше всі блоки вводили вчасно. Навіть у 1986 році повинні були запустити 5-й енергоблок. І його б увели. Він був практично готовий. Навіть коли сталася аварія, ще місяців два не знімали план уведення. Реактор, турбіни вже були на місці. Потім усе демонтували, розвезли по інших станціях. Зараз тільки кістяки стирчать.

— Я по наївності думала, що все закопали в могильники...

— Все обладнання з третьої черги демонтували і розвезли. Звісно, перед цим його відмивали й перевіряли...

— У 70-ті на комсомольські будови йшли заради довгого карбованця чи все-таки кликала романтика?

— Були будови, куди їхали по довгого карбованця. Але до нас приїжджали з іншої причини. До того в Україні не будували такі великі об’єкти. І українські кваліфіковані будівельники роз’їхалися по всьому Союзу. Але всіх тягло на батьківщину. От і скористалися нагодою. Вважалося, що в нас працювали представники 32 національностей, але більшість була з України. Білорусів було чимало. Багато робітників прийшло з довколишніх сіл. Це перше. А по-друге, на таких будовах відкривається гарна можливість для кар’єрного росту. Станція вважалася кузнею кадрів. Наші інженери йшли на підвищення, очолювали інші АЕС. А Віктор Петрович Брюханов, директор ЧАЕС... Як я зараз розумію, він був дещо м’який. Підкорявся і обкому, і навіть міськкому Прип’яті. Наприклад, працівників ЧАЕС відправляли в колгоспи перебирати картоплю. Той же начальник будівництва Кизима був у цих питаннях непохитний.

Пам’ятаю випадок. Виступає на засіданні обкому перший секретар Гаманюк: мовляв, обком вирішив те-то і те-то. Кизима мовчить. Той повторює. Бачу, Кизима червоніє, піднімає трубку й каже своїй секретарці: «Ларисо Сергіївно, наберіть мені Першого секретаря ЦК Компартії України». Минає хвилин п’ять, його з’єднують. І він у трубку: «Ось тут навпроти мене сидить Гаманюк і каже, що я повинен те-то і те-то. А в мене такі-то роботи. Ви вже вирішіть там, чи я начальник, чи він». І поклав трубку. Вже Гаманюк почервонів... А Брюханов у цьому відношенні був покладистіший, хоча він дуже розумна людина. У нього пам’ять — феноменальна. І тоді з цим експериментом... Його ж мали провести на всіх АЕС. Однак скрізь з тієї чи іншої причини відмовилися. А в нас ні. Хоча й дотепер не ясно, що стало головною причиною катастрофи. Чи тільки експеримент?

Відійдіть, жінко. Ви фон створюєте

Зоя АНТОНЕЦЬ у минулому машиніст широкого профілю, будувала всі блоки ЧАЕС. На будову приїхала з Сибіру, де разом з чоловіком-водієм працювала на будівництві Красноярської ГЕС.

— Чоловік у мене — українець. Наприкінці 60-х він вирішив, що треба повертатися на батьківщину. В газеті прочитали, що біля Чорнобиля починається будівництво атомної електростанції. І вирішили туди поїхати.

— Якими були перші враження від всесоюзної комсомольської будови?

— Та будови, по суті, ще не було. Вперше ми приїхали до Чорнобиля наприкінці вересня 1969 року. Просто подивитися. Але побачили тільки вбиті кілочки, де планувалося споруджувати АЕС. Коли чоловік переїхав (у перших числах 1970 року), кадрових робітників ще не було. Працювали люди з довколишніх сіл. Приїжджали командировочні з Вишгорода. А я приїхала в квітні. Директором споруджуваної атомної станції вже було призначено Віктора Петровича Брюханова. Ми жили всі поруч. Він — з дружиною, двома дітьми, тещею. Вона була йому як мати. Усі — прості й дуже приємні люди... Потім стали приїжджати люди з різних будов, але особливих професіоналів ще не було, тому будівництво рухалося повільно.

— Прип’ять і ЧАЕС будували одночасно?

— Ні. Завжди починають з об’єктів соцкультпобуту: житло, лікарні, дитсадки. Спочатку будівництво не дуже ладилося. Техніки своєї не було, позичали сільськогосподарську. Фахівців не вистачало, та й керівництво було слабеньке. А я така людина, що завжди кажу те, що думаю. І на партійних зборах, пам’ятаю, виступала: «Доки не з’явиться нормальний керівник, пуття не буде». На мене навіть ображалися. Але я виявилася права. З’явився в нас Василь Трохимович Кизима, начальник управління будівництвом. От тоді й пішла справа. Спочатку — малі об’єкти соцкультпобуту. Перший житловий будинок, дитсадок, школа... Й аж тоді почалися роботи на проммайданчику. На станцію почали приїжджати люди з Томська і Красноярська (з «поштових скриньок»). Це були основні кадри для дирекції.

— Строки введення в експлуатацію першого блока ЧАЕС переносилися кілька разів. З чим це було пов’язано?

— Не можу сказати. Я була членом партії, і, звичайно, на всіх зборах і засіданнях говорилося про зрив строків. Навіть частівки складали. Затримка була не з боку будівельників. Були проблеми з поставками обладнання. Але це стосується тільки першого блока. Потім терміни не зривалися. Мені взагалі здається, що четвертий блок був найкращий. Здали його вчасно, запустили з дуже хорошою оцінкою. Я ж була там, коли сталась аварія...

— Уночі?

— Так. Ми будували п’ятий блок. Його мали запустити до Дня енергетика. 26 квітня я працювала в нічну. У нас саме була перезмінка. Пам’ятаю, моя напарниця стояла до мене обличчям, а я — обличчям до четвертого блока. Ніч, темно... Бачу — на даху наче вогонь. А це вже світіння радіоактивне було. Я тільки подумала: що там може горіти? Навіть напарниці не встигла сказати. І тут — ляснуло, іскри, і гриб повис.

— Ви зрозуміли, що сталася аварія?

— І в думці такого не було. У нас вихлопи й раніше бували. Там над реакторами багато труб було під парасолями по 3,5 тонни ваги. Мені раз довелося такого зонта на відтяжку тягти. З цих труб вихлопи бували часто. Звук такий, наче злива пішла. Ми стільки разів питали, чи не небезпечно це? «Ні-ні, це нешкідливо». А вранці встаєш — вулиці помиті. Виходить, щось таки не ладилось? Ми це на своєму здоров’ї відчували. З пуском першого блока кількість онкохворих у місті зросла.

І тої ночі ми нічого не зрозуміли. Побігли до диспетчера, кажемо: «На блоці якась пожежа». Вона подзвонила начальникові будівництва. Той приїхав і по селектору оголосив: «Не залишати робочі місця». Гадаю, він і сам до пуття не знав, що сталося. Яка вже там робота... Більше на пожежників дивилися. До самого ранку. Автобуси по нас не приїхали, і ми пішли пішки. Обійшли блок, пороздивлялися розвалені стіни...

Наступного дня знову треба йти на роботу, а автобусів немає. Це був суботній ранок. Люди йшли на базар. Гуляли діти. Вулиці мили піною, то дітлахи в цій піні гралися. Нікуди додзвонитися не можу, телефони відключені. Мені так прикро стало. Я ж була делегатом XXV з’їзду від Чорнобильського райкому. Бувало, боялася до телефону підійти: знов кудись викликають. А тут — тиша. Знайомі, котрі в дирекції працювали, сказали, що, можливо, о другій годині ночі почнеться евакуація.

Ту ніч я не спала. Чоловік у відрядженні. Діти вчилися в Москві. Пішла прогулятися Прип’яттю. Ніде ні душі. Електрику відключили. Правда, бачила, як бігли люди з дітьми й валізами. Їм підігнали автобус...

Новин чекала до ранку. Мовчання. Ближче до обіду по радіо оголосили: о 16-й годині почнеться евакуація, взяти необхідне на три дні. До мене і тоді не дійшло. Вирішила: вивезуть нас у довколишні села, будемо щось будувати. Взяла гроші, що в хаті були, покривало, щоб своє послати, старий плащ, босоніжки і плаття... Повезли нас на Іванків. Біля якогось села зупинилися. Стали місцевих просити, щоб узяли людей на постій. А ті нічого не розуміють. Вербна неділя була. Свято.

А ще оголосили: якщо є до кого їхати, то он стоять чисті автобуси на Київ. Я й подумала: три дні є — з’їжджу до дітей. Переночувала у сестри в Києві і рушила до Москви. Приїхала, пішла в гуртожиток, а діти на лекціях. У сина саме фізика. Він учився в інституті атомної фізики. Однокурсники кажуть: «А він у Прип’ять поїхав». Виявилося, напередодні ввечері передали по телевізору, що на ЧАЕС аварія. Я — на вокзал. Де шукати? Попросила, щоб по селектору оголосили, що його чекає мама. Стою жду. Думаю, коли не прийде, піду на перон шукати. Саме Москва—Хмельницький мав рушати. Бачу — син іде. Але мене ніби й не бачить. Я — до нього, а він розгубився: «Ти що тут робиш?» — «Тебе шукати прийшла. Ходім, синку, додому». А він: «А де тепер наш дім?» Я йому: «Зайдімо в магазин, що-небудь купимо. Завтра ж свято». А він: «Мамо, навіщо нам свято?»

А вокзал уже міліція очепила: відловлювали тих, хто «світиться». На мене наставили якийсь прилад (я не знала, що це дозиметр) і відразу: «Жінко, відійдіть убік. Ви фон створюєте». А я не зрозумію, в чому річ. Тільки бачу — син у лиці змінився. Я йому: «Синку, ти чого? Це радіація?» — «А ти думаєш, що?»

Відловили нас кілька чоловік. Посадили в автобус, відвезли до лікарні. Біля лікарні стояли люди в скафандрах, наче космонавти. Почали нас відмивати. Обстригли мене наголо... А син тим часом пішов у гуртожиток. Там ще приїхали мами наших прип’ятських хлопців. І давай у ванній свій одяг прати. А син прийшов до них і каже: «Збирайтеся. Підемо в лікарню». І набралося нас там, здається, дванадцять душ.

Тієї ночі мені стало погано. Стався перший інсульт.

Ордени й медалі давали після аварії

Володимир Остапович СИРИЙ на ЧАЕС прибув переведенням із Красноярська-26 у березні 1976 року. За словами Володимира Остаповича, більш як 70 відсотків фахівців його цеху були красноярцями й томичами (Томськ-7). Брав участь у пусконалагоджувальних роботах, курируванні.

— Кажуть, через штурмівщину блок запускали з недоробками?

— Зовсім ні. Перед пуском основний блок був готовий. У стадії завершення — сховище рідких радіоактивних відходів. Там ще залишалися штукатурні, опоряджувальні роботи. Але приймати відходи з основного блока ми вже могли по існуючих трубопроводах. Якби їх справді нікуди було скидати, пуск не стали б проводити. Такі речі на вулицю не викидають...

Сам пуск пройшов вдало. Після вироблення кількох мільярдів станції було присвоєно ім’я Леніна.

— А співробітників ЧАЕС нагородили?

— Не пам’ятаю. Нам ордени й медалі давали після аварії.

— Невже не було ніяких торжеств? Адже запускали першу атомну станцію України...

— Я ж не новачок. Для нас це була звична робота. Природно, коли станція вийшла на свою потужність, ми були в піднесеному настрої. Адже наша праця дала свої плоди. Та й сама станція працювала чудово. Якби не 1986 рік...

— Де ви були під час аварії?

— Вдома. Мені подзвонив начальник цеху і каже: «Володю, треба приїхати. Тут якесь че-пе. Був хлопок». Не вибух, а хлопок. Навіть у Прип’яті, яка за три кілометри (я на роботу пішки ходив), нічого не було чути. По нас приїхав автобус «кубанець», і о третій годині ночі ми були вже там. До ранку ніхто не міг зрозуміти, що сталося.

— Але ж заміри радіації робили?

— Робили. Але було якесь невір’я. Чи небажання вірити. Ніхто не чекав такого. І в світовій практиці такого не було, і в інститутах нас запевняли, що наші реактори невибухові... Була команда кожному фахівцеві обстежити свій цех. Пам’ятаю, потім пішов митися до санпропускника, а з ніг шкіра клаптями знімається. Це був радіаційний опік.

...На момент аварії я був заступником начальника хімцеху з будівництва нових блоків. У нас на острові вже будувалися 5-й і 6-й блоки. 5-й планували запустити в грудні. А після аварії став заступником начальника з експлуатації. У нас залишилося десь 30 відсотків від усього персоналу. Хто сам евакуювався, кого — примусово. Я, коли добу відробив, приїхав додому відпочивати, а там міліція і військові з автоматами. В них якісь списки міськради були. Кажуть: треба евакуйовуватись. Куди? Ви оперативний персонал не чіпайте! Почав дзвонити до штабу, щоб розібралися... Вийшло, ми опинилися в нестандартній ситуації, коли кожна людина на рахунку, а майже 70 відсотків персоналу вивезли.

Працювали до упаду. Але впоралися. А була ж загроза, що аварія станеться і на 1-му та 2-му блоках. Там є підземні кабельні комунікації. І їх уже заливала вода. А всі насоси з відкачування стічних вод розташовані в одному місці. І їх затопило під нуль. Довелося відкачувати вручну, переносними насосами. Це й випало на долю хімцеху: не дати поширитися активним водам на 1-й і 2-й блоки. Інакше було б замикання електричних ланцюгів з непередбачуваними наслідками.

Замість епілогу

Перш ніж колегія Держплану УРСР ухвалила рішення про будівництво ЧАЕС біля села Копачі Київської області, було обстежено 16 пунктів у Київській, Вінницькій та Житомирській областях. До підготовки котловану під 1-й енергоблок приступили в травні 1970 року. Запустити блок планували в 1975 році. Однак урочиста подія відбулася тільки 26 вересня 1977 року. На момент аварії закінчувалося будівництво п’ятого блока. На черзі був шостий. А на паперах уже креслили плани Чорнобиля—2: ще шість реакторів за річкою. Ми будували найбільшу атомну станцію в світі...

На знімку: комсомольське ударне будівництво.

Знімок з сайту PRIPYAT.COM.