Дві гілочки вишні

Це було в Братиславі. Він привернув увагу своїм незвичайним виглядом: невисокого зросту японець був обвішаний фотоапаратурою, штативами і чохлами. Власне, Олена подивилася на нього скоріше з цікавості а, можливо, з суто жіночого кокетства, ніж з інших міркувань. Тим паче, що хлопець швидко сфотографував її в різних ракурсах. Така увага трохи бентежила і водночас породжувала якусь упевненість у собі. Ансамбль духовної музики «Ангелюс» виступав тоді на головній площі Братислави й зібрав чимало глядачів. Середньовічна музика та костюми дуже органічно доповнювали архітектуру старого міста і створювали особливу атмосферу, настрій не тільки глядачам, а й молодим артисткам і, мабуть, японському фотографові, котрий, побачивши таку колоритну групу музикантів, знімав і знімав, змінюючи фотокамери.

Японця звали Такаші Ітозава. Він подорожував Канадою, Ірландією і тепер повертався додому. Але колись планував об’їхати країни Східної Європи і через Італію дістатися Японії. У Братиславі Такаші затримався на три дні. Треба ж було такому статися, що п’ятеро дівчат з «Ангелюса» дорогою на гастролі до Франції теж змушені були затриматися в цьому місті. Олена дуже добре знає англійську мову, вони з Такаші зуміли поговорити. Не призначаючи одне одному побачення, почали зустрічатися щодня. Такаші приходив на площу, слухав їхні концерти. Коли прощалися, Олена подарувала Такаші касету з репертуаром «Ангелюса». Вона й забула, що там був записаний її телефонний номер у Луганську.

Додому приїхала нескоро. Напруга, втома, пов’язані з гастролями, трохи стушували враження від знайомства з Такаші. Про нього нагадали батьки, зустрівши дочку на вокзалі:

— Оленка, поки тебе не було, увесь час телефонував якийсь японець. Запитував англійською, на яку адресу вислати фотографії.

Олена, звичайно, зраділа дзвінку Такаші. Зізнатися, передусім спрацювала думка, що тепер у неї є знайомий фотограф із самого Токіо! До того ж цей знайомий хоче приїхати до неї і вже оформляє візу в Україну. Вона ніяк не очікувала такого повороту подій. Вони з Такаші почали листуватися через Інтернет, а по суті, — знайомитися. З’ясувалося, що в них однакові смаки: вони люблять ту саму музику, читають книжки світових класиків. Послання Такаші були дуже цікаві. Він розповідав про свої подорожі світом, про зроблені відкриття людських душ, доль. У неповні двадцять років він виїхав з дому і шість років прожив в Австралії, працював у Канаді, Ірландії, в інших країнах. Україна приваблювала Такаші своєю загадковістю, самобутністю і невідомістю. А ще тим, що тут жила Олена.

До Луганська Такаші приїхав через два місяці після активного листування. Але пробув тут недовго. Олена їхала до Рима вчитися, а в її друга була своя робота в Токіо. Минув час, він приїхав до Рима, забрав Олену, разом вони повернулися до Луганська. Це було у 2001 році. До свого прізвища Олена Швець додала японське — Ітозава і, наче жартома, почала називати себе японською дружиною.

Дружина іноземця

Молода родина живе в Луганську, у квартирі, що їм залишили батьки Олени. Про переїзд до Японії мова не йде й досі. В Токіо дуже дороге житло, купити яке вони не зможуть навіть у віддаленій перспективі. Крім того, Олена вважає, що такої системи дошкільного виховання, яку Україна отримала у спадок від колишнього СРСР, немає в жодній країні світу (крім, зрозуміло, колишніх радянських республік). Для родини, де підростають двоє дітей, це дуже істотний чинник. Ще одна причина того, що живуть у Луганську, стосується саме Такаші.

— Я думаю, що мій чоловік полюбив Україну, — каже Олена. — Так, полюбив, попри соціальну невлаштованість, непередбачуваність політики та складнощі, пов’язані з побутом і мовою. Подивіться на його знімки. Вони просякнуті світлом і теплом. Однозначно, Такаші любить Україну. Чи надовго залишиться тут? От про це мені поки що важко сказати... Швидше за все, він «завис» між небом і землею, між Японією й Україною, тому психологічно йому дуже важко.

Важко і Олені. Бути дружиною іноземця непросто. Різні культура, релігія, різний, скажімо так, фундамент, на якому будуються сімейні стосунки. Різна мова. Олена не вчить японську, Такаші — російську. Просто поки що в цьому немає потреби. Чоловік і жінка розмовляють англійською, але хіба в такий спосіб можна передати всі відтінки почуттів і настроїв? Навіть у простому. Дружина, наприклад, може сказати чоловікові: «Дурненький ти мій!..» І в це, здавалося б, образливе слово вкласти море своєї ніжності й любові. А спробуй це сказати англійською мовою, та ще японцю! Для нього таке звертання звучить, як найобразливіше, це може навіть обурити. Всі ці тонкощі Олена осягала кілька років, та й сьогодні доводиться бути обережною, остерігаючись ненавмисного кроку. А взагалі, їхня родина спілкується трьома мовами — російською, англійською і трохи японською. В Олени з Такаші — двоє діток і обох назвали японськими іменами. Дівчинку, якій незабаром буде п’ять рочків, — Ріка (запах мудрості), а сина — Наокі (той, що випромінює світло). З мамою діти спілкуються російською, з батьком — англійською і трошки вчать японську.

Чи полюбила Олена Японію

За шість років шлюбу вона побувала там двічі. Ітозава-старші — середньостатистична японська родина, мають непогану квартиру в Токіо. Мама Такаші — майстриня з виготовлення кімоно, а батько — колишній будівельник, він уже на пенсії. Українську невістку прийняли добре, визнали. За звичаєм цієї країни в день одруження наречена має обов’язково одягнути кімоно. Під час свого першого візиту, коли відбувалося знайомство з родичами чоловіка, Олена довідалася про японські традиції багато цікавого.

З’ясувалося, що кімоно — дорогий одяг, який може собі дозволити далеко не кожна японка. Йдеться про традиційне кімоно, виготовлене зі спеціального шовку і зшите руками без застосування якихось механізмів. Справжнє кімоно може коштувати 10 тис. доларів і більше. Свекруха Олени працювала над виготовленням такого одягу, тож Лена одержала його напрокат. Одягнути кімоно досить непросто. Та допомагала свекруха, тож Олена вбралася за сорок хвилин. Її фігуру замотували так, щоб у результаті у верхній частині тіла не було ні западин, ні бугрів. Це ціле мистецтво. Перетворившись на кокон, що закінчувався складною японською зачіскою, Олена ледве змогла дійти до авто і, змучена такою скованістю рухів, одразу впала на сидіння, бо ні зігнутися, ні тим паче сісти, хоч як намагалася, не змогла.

Свого такого одягу в Олени поки що немає, а от діти одержали його у спадок від родичів. Ріка одягає японський одяг зі скандалом, а дворічний Наокі — з великим задоволенням. Самурай, одне слово.

Перед поїздкою до Японії Такаші, зрозуміло, багато розповідав дружині про японські звичаї і традиції, про те, як їй поводитися. Наприклад, за будь-яких обставин у японців не прийнято торкатися співрозмовника під час бесіди. За інерцією їй хотілося простягнути під час знайомства руку, довірчо взяти співрозмовника за лікоть. Але потім звикла. Звикла також до манери земляків Такаші не дивитися людині в очі. А спершу було незвично, коли їй підносили дарунки, говорили приємні слова, але при цьому дивилися кудись убік. Для Олени, яка виросла в країні з іншими традиціями, саме контакт з очима співрозмовника є основою спілкування. В них — почуття, думки, настрій. Японці свої думки зазвичай приховують. Для Олени це важливо ще з однієї причини.

Спочатку вона не надала великого значення традиційному запитанню друзів і родичів Такаші про те, як і де вони познайомилися. Це здавалося звичайним виявом цікавості. Однак усе було зовсім непросто. Одного разу Такаші зізнався: йому іноді не хочеться говорити, що його дружина — українка. Жінок з України японці не люблять. Це через тих наших співвітчизниць, які працюють у публічних будинках і взагалі поводяться надто зухвало в чужій країні. Тому коли Такаші каже про те, що Олена — українка, його знайомі насторожуються: а де ви познайомилися?

Одне слово, визначаючи своє ставлення до Японії, Олена говорить:

— Я достатньо поїздила світом, бачила різні країни, різні культури. Японія — дуже красива країна, але... не моя. Не знаю, чому. Зате з упевненістю можу сказати, що закохана в її людей. І в японця.

Виховання по-східному

Восени в Країні східного сонця буде велике свято, а Ріці виповнюється п’ять років. Цей період родина планує провести в Японії, а поки що Олена і Такаші роблять ремонт у своїй трикімнатній квартирі й виховують дітей. Донька й син схожі на батька, але за характером — різні. Ріка більше має слов’янських рис, але японську граційність і витонченість, внутрішню японську стриманість, але слов’янський темперамент.

— А Наокі в нас — справжній японець, — з певною гордістю каже Олена, — самурай. Він любить дивитися японські мультики, слухати японські казки і пісні, з якими його знайомить Такаші. Діти вчать японську, щоб їм було простіше спілкуватися з токійськими дідусем і бабусею. Ми виховуємо дітей за своєю методикою. Чомусь серед наших людей існує інформація про таку японську систему виховання, суттю якої є вседозволеність. Тобто — дитина не знає слова «не можна», їй все дозволено: бити посуд, розкидати їжу. І до того ж не карають. Одразу можу сказати, що це неправильний стереотип. Така методика виховання належить одному японцеві, що її пропагує. І тільки.

Взагалі в Японії дітей до п’яти років, тобто до того віку, коли вони починають контролювати свої дії, не обтяжують такою кількістю заборон, як у нас. Дитині дається певна свобода дій, але є низка твердих заборон. Наприклад, не робити боляче іншому. Японці традиційно створюють дитині таку ситуацію, щоб вона не порушувала встановленого порядку. Наприклад, вони не поставлять дорогу кришталеву вазу на телевізор, біля якого грається малюк, тому що він ненароком може її звалити. У нас може бути навпаки. Замість того, щоб забрати дорогу річ, ми постійно заборонятимемо дітям гратися там, де їм найбільше цього хочеться. Система виховання дітей у нашій родині будується на такому принципі: чим менше заборон, тим суворіше їх треба виконувати.

Такаші й Олена часто бувають у від’їздах, тож обов’язки ділити не доводиться. Під час відсутності дружини Такаші готує (зрозуміло, японську) їжу, наглядає за дітьми, господарює. Але не тільки діти об’єднують чоловіка і дружину. По суті, вони разом працюють. Крім репортерської посади в японському журналі, Такаші викладає фотосправу в інституті культури, а Олена поруч — перекладає лекції на російську. Крім цього, вона працює науковим редактором одного видавництва, перекладає з англійської на російську і навпаки — статті та книги з медичної тематики. Вона має дві вищі освіти — лінгвістичну і медичну. Як редактор, працює вдома, тож має можливість більше часу присвятити дітям і чоловікові.

За японською традицією, щоб людині щастило в житті, їй треба подарувати тисячу паперових журавликів. Коли в Братиславі Такаші прийшов послухати другий концерт ансамблю з Луганська, він приніс скриньку, в якій лежали п’ять маленьких паперових птахів. На їхнє виготовлення Такаші витратив півночі, висловивши цим щире дружнє почуття всім п’ятьом дівчатам та окремо — одній з них. За шість років подружнього життя Олена вже навчилася робити журавлів, але тисячу цих вісників щастя чоловік і дружина поки що не зробили. У них усе ще попереду.