Чи треба запитувати в народу?

У програмах учасників передвиборних перегонів темі «Україна й НАТО» надається не так багато уваги, як раніше. За словами одного з лідерів перегонів, тому, що нині це може дратувати виборців, котрі не вважають членство в альянсі потрібним. Хоч деякі наші політики не відмовляються від цієї ідеї, але й не ризикують її розвивати. Адже, хоч би як досі окремі політичні сили переконували нас у майбутніх благах у зв’язку зі вступом до НАТО, але соціологічні опитування свідчать, що прихильників такого кроку лише 15%.

Як і листів, що надійшли до рубрики «Тема»: більшість авторів переконана, що Україні нема чого робити в альянсі. Або радить сім разів відміряти, перш ніж «відрізати». Але є читачі, які вважають: лише ставши членом НАТО, матимемо життя, гідне людини. Думки й різні, й цікаві. Друкуючи їх у нашому «Форумі», запрошуємо до розмови.

Хто захистить від агресії

Не знаю достеменно, чого буде більше — добра чи зла, якщо Україна стане членом НАТО. Але, судячи з того, що країни, які туди входять, стають дедалі економічно сильнішими, демократичнішими — варте уваги. Тому очевидно, що вступ до НАТО — це захист нашої неньки України від тоталітаризму, прогнилої антидержавної червоної істерії, занепаду культури, мови, «доброжелательного» впливу на нашу зовнішню і внутрішню політику з боку деяких держав.

Якщо в нас є люди, котрі вважають, що Україні ніхто не загрожує, бо хтось десь зобов’язався захищати її від агресора, то вони помиляються. Нам загрожує те, що партії лівого спрямування — похідні від КПРС — не хочуть визнати, що Україна вже незалежна держава. Тим часом наша армія, з її застарілою технікою, відсутністю військової дисципліни, проросійськими настроями деяких командирів, неспроможна захистити нас від агресії. А хто це зробить? Ну не Росія, звісно, хоч вона і є гарантом нашої безпеки...

Йосип БІЛОСКУРСЬКИЙ.

Херсонська область.

Дві правди

Нас переконують, що вступ до НАТО сприятиме розвитку демократії в Україні. Але ми знаємо, як цей блок під егідою США «рятував» демократію у Югославії та Іраку. В Америки дві правди: одна (і головна!) — для себе, друга — для інших народів. Знаємо ми й таке: для американців слов’яни — кістка в горлі, яку вони не один раз намагалися проковтнути, але завше давилися. І їм це не вдасться, допоки слов’яни — українці, росіяни, білоруси — триматимуться разом.

На мою думку, для тих, хто рветься в НАТО — байдуже, кому служити, аби справно платили. Україна для них —розмінна монета, яку ті з них, хто доривається до влади, безсоромно грабують.

Микола ЯРОШ.

Київ.

Усі «в ногу». А ми?

Дратує балаканина щодо вступу України до НАТО. Ми обрали Президента — прихильника євроатлантичного вибору. Суспільство про його прагнення знало, підтримало на виборах. А нині починаємо чухатися: треба чи ні, що буде, коли?.. Це тому, що наїлися побрехеньок комуністів про агресивного дядька Сема. Тим часом мало не вся Європа, принаймні найбагатші її країни — члени НАТО. Вони не бояться, що хтось їх загарбає. Виходить, усі «в ногу», тільки Україна — ні? Треба дивитися далі від свого носа: будемо в НАТО, то ніхто, передовсім колишній старший брат, на нас не зазіхатиме...

Микола ЖЕРЕМІЙ.

Житомир.

«Шматок від себе ніхто не відірве...»

У «Форумі» за 26 липня прочитав лист Василя Маківчука з Броварів, який пише, що «радянська пропаганда навішала «локшини» на вуха» щодо НАТО. Якщо так, то нехай цей пан пояснить, що в такому разі робить альянс у Іраку, Афганістані, Пакистані, що зробив у Югославії? Чи він не бачив по телевізору зруйновані будинки і мости натовськими бомбами, загиблих від них жінок і дітей?

Пан Маківчук не хоче чи неспроможний збагнути, що буде з тими, хто стане членом цього блоку. Але Австрія, Швеція, Швейцарія, Фінляндія, які не є членами альянсу, живуть приспівуючи, й так, що країнам—учасницям блоку не снилося. НАТО — брехлива структура: її провідники, коли розпався Варшавський договір, присягалися, що не будуть розширювати її на схід. І Україна тоді декларувала позаблоковий статус. Що сталося, що натовські партнери «передумали», а деякі наші політики, узявши перед ними «під козирок», роблять усе, що накаже США?

Щодо нашого ситого життя у зв’язку зі вступом до НАТО — ніхто не дасть відірвати від себе ласий шматок...

Володимир БЕЗСЕЛИЙ.

Донецьк.

З царем у голові

Про що дискутуємо? Бути чи не бути в НАТО? Цього не сталося б, якби наше керівництво, передовсім Президент, не були б такими демократичними та не вивчали закони під мікроскопом і не перепитували б з приводу й без, що ми маємо робити? Треба було відразу ухвалити політичне рішення про те, що Україна повинна стати членом ЄС і НАТО. Коли б ми були демократичним і зрілим громадянським суспільством, тоді й референдуми можна проводити й запитувати: «За чи проти НАТО?» А поки що ми неспроможні жити без сильного царя в голові. Тому хтось повинен узяти на себе відповідальність і повести народ туди, де йому краще.

Василь ПІДІПРИХАТА.

Запоріжжя.

Валентина ПИСАНСЬКА.

Замість післямови

Ці кілька типових листів із багатьох — зріз нашого суспільства, в якому простежуються, зокрема, його настрої, рівень демократичності і громадянської зрілості. А також серйозні проблеми, які рано чи пізно доведеться розв’язувати. І чи не найтривожніша: треба радитися з народом, коли постає конфліктне питання, яке не дає однозначних шляхів вирішення? Що можна, то ми в цьому переконувалися не один раз і в найсвіжішій нашій новітній історії. Якщо дуже хочеться можновладцям, то положення закону можна й не читати під «мікроскопом».

На те вони й можновладці, що думають, ніби можуть обійтися без нас з вами. Але те, що ми, громадяни, допускаємо, ніби в нас можна й не запитувати, а ухвалювати політичні рішення через нашу начебто незрілість, застосувавши «сильну» руку, нагадує не дуже давні й сумнозвісні часи. Ми знову чекаємо, що хтось вирішить, де нам краще, бо самі неспроможні це зробити?

На жаль, чимало читачів і досі чомусь пов’язують можливість жити краще зі вступом у НАТО. З одного боку, через брак достовірної інформації про альянс. З другого — через солодкі обіцянки безвідповідальних політиків, які не говорять про втрати і затрати, які неодмінно будуть. Утім, платитимуть за це насамперед платники податків...

Наша дискусія триває. Тож НАТО — благо чи зло?