Звернення конференції трудового колективу Київського національного університету імені Тараса Шевченка до громадськості та ЗМІ

Невже відомі академіки, лауреати державних премій, першовідкривачі багатьох явищ, члени вітчизняних і зарубіжних організацій, переможці світових олімпіад — всі, хто працює в одному з відомих у світі вищих навчальних закладів майже зі 175-літньою історією, заслуговують на звання «прохиндеев», «самозванцев» та інші негативні оцінки? Невже шеститисячний колектив і двадцяти-трьохтисячна спільнота студентів коли-небудь зверталися до ЗМІ і делегували їм право «копирсатися» в справах університету? Хто сміє забирати у трудового колективу свободу його волевиявлення й дорікати йому, що він підтримує не того ректора, який — бач! — комусь не подобається? Адже це право тільки тих, хто працює в цьому закладі, це свобода вираження цього колективу, а не якогось іншого. Хоч яким би був ректор, але йому трудовий колектив ніколи не сказав свого «ні». І не такий уже безвольний та неосвічений цей колектив, щоб боявся чи не міг сказати своєму ректорові те, що вважає за потрібне.

10 вересня відбулися традиційні збори трудового колективу, на яких ректор Віктор Васильович Скопенко зробив звіт про свою роботу. В обговоренні звіту брали участь всі бажаючі. Збори схвально оцінили роботу ректора, бо, попри всі інсинуації з боку деяких медіа та їхніх патронів чи замовників чорного піару проти університету та ректора, попри недоліки, які, звісно, є в роботі кожного і в тому числі ректора, попри зауваження про діяльність університету з боку ревізійних органів, — усі розуміють, що є певна межа в оцінках, межа між здоровим глуздом і прагненням все руйнувати та змінювати.

Хто ті так звані журналісти, які обзивають ректора — академіка, почесного доктора Московського, Ягеллонського (Польща), Братиславського (Словаччина), Чаотунг-ського (Тайвань), Цзілінського (КНР) та інших університетів? Скільки класів закінчили ті Дантеси, які, за висловом Лермонтова, не здатні шанувати нашу славу (бо вона їм чужа!), і який їхній моральний та розумовий рівень, якщо вони можуть поставити під сумнів право вчених працювати так, як вони вважають за потрібне?

І що краще для колективу — досвідчений ректор, який впевнено веде освітній та науковий корабель у бурхливому соціально-політичному морі й не дає йому потонути, чи новий ректор, що не має ще авторитету й досвіду роботи?

Що важливіше для колективу — ректор, який дотримується умов колективного договору й надає у відповідності до норм, у ньому визначених, безвідсоткові позики на поліпшення житлових умов членам трудового колективу, які мають право на отримання таких позик згідно із Законом України «Про освіту», чи зауваження ГоловКРУ України, що це нецільове використання коштів, бо так прописано в якомусь документі, якого вчора не було, сьогодні він є, а завтра його скасують?

Який колектив хотів би, щоб його ректор не дбав про єдність університету, не беріг традицій, не боровся, незважаючи ні на що, проти деяких проявів сепаратизму всередині колективу?

Ніхто не може знати краще й глибше наших проблем, ніж ми самі. І є можливість у кожного члена колективу висловити ректорові свою незгоду, а він має змогу висловити своє бачення проблеми й переконати колектив у своїй правоті. Але це внутрішні справи і внутрішня боротьба трудового колективу університету. І ніхто не має права або не доріс до того права, щоб робити зауваження людям, що несуть високі звання докторів і професорів, відомих вчених у світі.

Нагадаємо «маститим» журналістам елементарні закони й правила журналістської діяльності.

1. Писати й говорити публічно слід про суспільно значущі речі, про ті факти, замовчування яких може призвести до суспільної загрози. Невже перевірка ревізійними органами діяльності університету і зауваження, які стосуються його внутрішнього життя, є тим суспільно значущим чинником, нерозголошування якого поставить наше суспільство під удар? То яка мета публікацій?

2. Методи совєтсько-партійної журналістики вже застаріли. Вони полягали в тому, що, якщо ЦК партії дав вказівку пресі «з’їсти» людину, — преса друкувала замовлені матеріали без жодної спроби взяти під сумнів вказівки. Сучасна ж журналістика вимагає дотримуватися інформаційного балансу в матеріалах, особливо критичних. Кожен першокурсник-журналіст знає, що, якщо до газети надійшов критичний матеріал, — треба звернутися до особи, яку критикують, за поясненням, вислухати її точку зору і подати паралельно з критикою у газеті. А ще добре подати точку зору експертів, людей, так би мовити, збоку. Нічого подібного деякі газети не роблять. Вони штампують «чорнуху» й «заказуху». Питається, чому? Бояться не вгодити замовникам цих брудних матеріалів, бояться «не відпрацювати», чи, може, такі недолугі журналісти, що не розуміють елементарних професійно-етичних стандартів сучасної журналістики? Невже редакції тих газет укомлектовано такими журналістами? А ким же тоді є головні редактори?

3. Коли суд постановляє надрукувати у газеті спростування, то газета мала б це зробити, якщо вона має професійну честь і гідність, а не друкувати замість спростування черговий пасквіль на ректора й університет.

Основна аргументація таких газет у викритті нібито «злісних порушень ректора» і бездіяльності «сліпого й нерозумного колективу» (бо тільки такий колектив може бути під керівництвом такого ректора) полягає в тому, що В. Скопенко незаконно обіймає посаду ректора і не переобирався колективом(?).

Закон України про вищу освіту, який вимагав конкурсного обрання для ректорів, набрав чинності лише у 2002 році. На той рік В. Скопенко вже 17 років обіймав цю посаду. 12 січня 2000 року Президент України, як роботодавець, підписав Указ «Про призначення В. Скопенка ректором Київського національного університету імені Тараса Шевченка» № 47/2000. Отже, В. Скопенко, згідно з чинним законодавством, набув права виконувати свої обов’язки безстроково. Трудовий колектив щорічно заслуховував звіт ректора і підтверджував його належну здатність виконувати свої обов’язки. У січні 2007 року колектив підтвердив повноваження ректора у зв’язку зі зміною органу підпорядкування університету. А Указом Президента України від 14 січня 2000 року № 64/2000 університету було надано статус само-врядності (автономності).

Наступний аргумент, що новий статут, який прийнято на конференції трудового колективу, — нелегітимний(?).

14 березня 2007 року постановою № 443 Кабінету Міністрів статут було затверджено, а 8 травня 2007 року Шевченківською районною у м. Києві державною адміністрацією було проведено державну реєстрацію змін до статуту.

Посилання у газетних матеріалах на те, що Київський університет приховав результати перевірки ГоловКРУ України, безпідставні, бо наше законодавство не вимагає оприлюднення актів перевірок КРУ. Треба зазначити, що ознак кримінального злочину в діях університету та його керівника не визнано. З деякими висновками ГоловКРУ України університет не погодився, про що в установленому законодавством порядку до КРУ було подано заперечення.

І насамкінець цього звернення до громадськості та ЗМІ. Трудовий колектив університету просить громаду не вірити неправдивим публікаціям і звертається до ЗМІ із закликом дотримуватися журналістської етики, журналістської честі, вдаватися до ретельного аналізу критичних матеріалів, що надходять до редакцій, не лінуватися й не боятися брати інформацію з першоджерел.

Журналісти так люблять говорити про свободу свого вираження, про порушення їхніх прав, про втручання у їхню діяльність. То дозвольте, шановні журналісти і шановна громадо, звернути увагу на те, що у світі існує й право університетів на свою автономію та свободу. Є міжнародні документи, які захищають університети в цивілізованих суспільствах — Велика університетська хартія (Magna Charta Unіversіtatum) та Лімська декларація академічних свобод і університетської автономії, згідно з якими «академічна свобода — це свобода членів академічної спільноти, індивідуальна чи колективна, в здійсненні, розвиткові та передаванні знань шляхом досліджень, навчання і студіювання, дискусій, документування тощо без будь-якого втручання чи цензурування з боку державних і недержавних інституцій, політичних партій, релігійних організацій. Всі члени академічної спільноти мають право виконувати свої функції без будь-яких побоювань за можливі втручання чи репресії з боку держави та інших інституцій».

За рішенням конференції трудового колективу надіслано до газет «Урядовий кур’єр», «Голос України», «Освіта України», «Газета 2000», «Вечерние вести», «Україна молода», «Київський університет», «Українська правда» (інтернет-видання), до агенцій УНІАН, Укрінформ. Розміщено на сайті університету.