Приниженням вивищуючись?

Або Про одну «помилку» автора книги «Після Майдану»

З великим інтересом прочитав я книжку, що нещодавно побачила світ, Леоніда Кучми «Після Майдану. Записки президента 2005—2006». Думаю, вона досить корисна буде для керівників різних рівнів, і особливо для тих, хто готує себе до державної діяльності чи до роботи на політичній ниві. Леонід Данилович з відомою часткою відвертості, а часом і з досить крутою, як то кажуть, прямотою, розкриває політичну «кухню», її закулісся з інтригами, маніпуляціями і кар’єристськими маневрами, що становить канву всіх записок і є начебто силою притягання читабельності книжки. Але головне в ній усе-таки не це. Викладаючи свої погляди на ті чи ті дії нової влади, породженої бурхливими подіями листопада-грудня 2004 року, що отримали назву «помаранчевої революції», автор щедро ділиться досвідом свого десятилітнього президентства, розмірковує, відштовхуючись від нього, про майбутнє України, як самостійної держави, шляхи її подальшого розвитку.

Власне кажучи, нині, в умовах чергової політичної кризи, спричиненої переходом від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, та сама проблема хвилює і всю активну частину суспільства, і насамперед його еліту. Правда, варто зазначити при цьому, що вона, ця еліта, як найпідготовленіша частина суспільства, здатна його очолити і повести за собою, поки що слабка, розрізнена і тільки формується в нашій молодій державі. Тому спостерігається великий різнобій у баченні перспектив входження України у світове співтовариство. Це добре видно нині, коли з ініціативи Президента Віктора Ющенка розпущено парламент, який проіснував практично один рік, і призначено дострокові його вибори. Не вступатиму в суперечки про те, чи правомірно це було зроблено і чи принесуть які-небудь результати самі вибори. Можу тільки сказати, що процес становлення держави, розпочатий у 1991 році, триває, і нині ми переживаємо один з його етапів. Марним він, зрозуміло, не залишиться. Якийсь крок уперед буде зроблено. І не останній. Нас чекають нові випробування. І в цьому я цілком згоден з такими заключними словами згаданої книжки: «Відновлення країни... неможливе без найактивнішої участі суспільства, населення, мільйонів простих людей, які повинні зрозуміти — і коли-небудь обов’язково зрозуміють! — що оздоровлення життя — це під силу їм самим, а не одному керівництву, президентові і міністрам».

Таку думку я висловив ще в 1999 році в науковій праці «Шлях України» у главі «Бачення майбутнього України»: «Вирішальним чинником успіху модернізації суспільства є усвідомлена й активна доля громадян у процесі формування та реалізації сучасної стратегії розвитку. Це завдання має стати одним з головних для органів державної влади всіх рівнів». Таких висновків доходять і багато сучасних державних і політичних діячів, конкретно ті з них, кому властиве, як висловився Леонід Данилович, «історичне мислення». Мова, по суті, йде про формування в країні громадянського суспільства, відчутний поштовх до якого дав Майдан, довготривале стояння на ньому сотень тисяч людей протягом багатьох діб. Він, зазначимо, сподвиг і самого екс-президента, як він визнає в передмові до написання своїх записок. Разом з тим, віддаючи їм належне, не можу не сказати і про істотні суперечності, і, м’яко кажучи, неточності, допущені в книзі. На жаль, їх там чимало, і про них, мабуть, скажуть аналітики. А я хочу зупинитися на одній, м’яко кажучи, помилці. Точніше, йдеться про помилкову, якщо не сказати відверто упереджену, оцінку Леонідом Даниловичем періоду 1993—1994 років в історії України. Наведу спочатку цитату із записки, зробленої 3 лютого 2005 року (стор. 32): «Ось 1994 рік, 13 квітня. «Голос України» публікує інформацію з Кабміну: «Уся провина за глибоку кризу лягає на колишнього прем’єр-міністра Кучму». Навіть не частина провини, а вся провина! При тому, що уряд я очолював менше року... Добре пам’ятаю, що я не образився на Юхима Звягільського, котрий підписав як виконувач обов’язків прем’єр-міністра цей «вердикт»... Звягільський, нагадаю, став моїм спадкоємцем, коли я, нарешті, переконав президента і парламент дати мені відставку. Судячи з того, що я міг після цього спостерігати, головне, чим займався Звягільський, — «ручний» розподіл бюджетних грошей.

Це був час великих — фантастичних! — бюджетних дефіцитів. Грубо кажучи, до списку на одержання казенного фінансування записували мало не всіх бажаючих. А грошей на усіх свідомо не вистачало. Відсутні гроші друкував Нацбанк. Він просто покривав дефіцит з державних фінансів. Сказали: потрібні гроші для посівної — і фабрика з друкування купонів почала працювати в дві зміни. Рекордна інфляція 1993—1994 років сформувалася на цій основі».

І далі: «Досить було подивитися, як Юхим ділив бюджетні гроші, щоб стало зрозуміло, що становище в економіці при ньому, тобто після того, як я пішов, поліпшитися не могло ніяк. Утім, якби він усе робив, як Ісус Христос, усе одно нічого не змінилося б. А раз становище не тільки не поліпшується, а погіршується, треба знайти пояснення і вказати винного».

Хочу наголосити, що саме на цій, настільки невтішній і суб’єктивній оцінці, я зупиняюся тому, що був не тільки свідком того періоду життя країни, а й безпосереднім учасником, працюючи в уряді віце-прем’єр-міністром. Запросив мене на цю посаду в травні 1993 року сам Леонід Данилович, а після його відходу у відставку я залишався на ній в уряді Юхима Леонідовича Звягільського. То був справді найдраматичніший момент в історії країни. Інфляція, що почалася прискорено зростати в 1992 році, досягла свого апогею, названого «гіперінфляцією» — 10256 відсотків до кінця 1993 року. Як це вийшло, що робив уряд, я в деталях, із наведенням документальних свідчень розповів у науковій праці «Регулювання економічної ситуації в Україні за допомогою соціальної ринкової економіки», опублікованій у 2001 році. Підзаголовком у ній було «Про роботу в урядах Л. Д. Кучми й Ю. Л. Звягільського в 1993—1994 роках».

Припускаю, що моя праця не потрапила на очі Леоніду Кучмі, але зовсім не можу повірити, що він не знає або не пам’ятає хоча б побіжно тих документів, статистичних даних, що я там наводжу, посилаючись на Європейський центр макроекономічного аналізу України і Мінекономіки України. Готуючись у той час стати президентом, а потім, коли став ним у 1994 році, він напевно їх знав, аналізував, та, до речі, і послуговувався ними у своїх тодішніх виступах перед парламентом та іншими аудиторіями. Кажу це у зв’язку з тим, що Леонід Данилович у своїй книжці каже: для оцінки його діяльності, як президента, треба «читати передусім не інтерв’ю і мемуари, а документи» (сторінка 24 книжки). Цілком правильне зауваження. Ще вагоміше звучить воно, коли автор нарікає в передмові: «Несправедливо і невдячно говорити про одне, замовчуючи друге». Однак сам чомусь у даному разі зробив навпаки. Не хочеться думати, що тут спрацював той принцип особистих амбіцій, які він засудив, кажучи в одному місці книжки: «Принижуючи сильних світу цього, люди тим самим піднімають себе». Можливо, щось інше перешкодило ґрунтовніше підійти до оцінки роботи своїх спадкоємців. У всякому разі, вважаю своїм обов’язком звернути увагу читачів на згадану працю в науковій літературі, що ставить багато крапок над «і» в діяльності уряду на тому відтинку нашої історії. Там, між іншим, у результаті аналізу стану справ у тодішній економіці, прямої і неупередженої оцінки всіх позитивних і негативних дій уряду з регулювання ситуації на переконливих фактах показано, що гіперінфляцію було подолано саме при уряді Юхима Леонідовича Звягільського. У підсумку там було сказано: «Повторюю! Уряд Ю. Л. Звягільського стримав зростання цін, «поборов» гіперінфляцію, домігся зростання промислового виробництва, почав гасити зовнішні борги вперше після оголошення незалежності України. Так, ми витримали натиск торговців нафтою і банкірів, валютних ділків і тіньовиків. Ми були впевнені в тому, що саме такий курс потрібен Україні, тому що жодне наше рішення не було спростовано Верховною Радою.

Повірте, якби цю економічну політику продовжив після нас уряд В. А. Масола, то сьогодні наш народ жив би вдвічі-тричі краще, ніж живе нині. А суддею нехай буде історія...»