Вони залишилися в нашій професії

Кожної третьої п’ятниці вересня вшановувати пам’ять загиблих колег — таке рішення ухвалив XІ з’їзд Національної спілки журналістів. Цього дня ми добрим словом згадаємо тих, кому вкоротили життя наша гостра і совісна професія, жорстокі утиски чиновників, переслідування антигероїв публікацій і передач —згадаємо, хто, кажучи словами російського письменника Віктора Астаф’єва, «будучи абсолютно чесним, згорів серед безчестя».

Наша професія стає дедалі небезпечнішою. За останнє десятиліття 630 працівників друкованих і аудіовізуальних ЗМІ багатьох країн світу загинули в «гарячих точках» планети та від рук найманих убивць. Першим у незалежній України ми втратили тележурналіста, народного депутата України Вадима Бойка. 14 лютого 1992 року Вадим згорів у своїй квартирі. Офіційна версія: пожежа виникла після вибуху телевізора «Електрон». Але за 20—25 хвилин, доки приїхали спеціалісти і втихомирили вогонь, бетонне перекриття між четвертим і п’ятим поверхами будинку деформувалося настільки, що зробило помешкання непридатним для проживання. Слідство так і не знайшло відповіді на запитання — що розслідував Вадим Бойко в останні два тижні свого життя (за природою говіркий, комунікабельний, він мовчав у цей час про справу, над якою працював). Хоча колеги знали, що він збирав матеріали про те, як народжувалася у молодій державі мафія, за рахунок чого «розпухали» скоробагатьки.

Один з лідерів кримських татар, редактор газети «Арекет» Юрій Османов у прямому телеефірі, розповівши про погрози, які лунали телефоном цілий місяць, звернувся до своїх майбутніх убивць із закликом заспокоїтися, нагадав, що ніяка фізична розправа не здатна повернути колесо історії назад. Він загинув 6 грудня 1993 року. У його сумці все залишилося на місці. Все, крім чорного блокнота з журналістськими записами. Двічі засідав Верховний Суд АРК, ще двічі —Верховний Суд України. Але ясності у справі так і не стало.

14 квітня 1995 року троє співробітників редакції газети «Слава Севастополя», як завжди, чекали головного редактора Володимира Іванова, щоб його автомобілем їхати на роботу. Але раптом пролунав вибух... У реанімації Володимиру ампутували спочатку одну ногу, потім — другу, а на п’ятий день він помер. І знову — нікого не знайдено, нікого не покарано.

Кореспондента газети «Україна-Центр» Ігоря Грушецького били в під’їзді, намагалися кинути під поїзд — рятували то сусіди, то випадкові люди, що нагодилися автомобілем. Але 7 травня 1996 року якийсь злочинець завдав смертельного удару в потилицю.

Вінницький журналіст Анатолій Танадайчук загинув у серпні 1996 року. Не раз він виступав з гострими матеріалами про корупцію, порушення законів працівниками правоохоронних органів Козятинського району. Про все це не лише писав, а й розповів у Міністерстві внутрішніх справ. Звідти направили комісію. Вона перевіряла не факти, оприлюднені кореспондентом, а збирала компромат на нього самого. Майор служби внутрішньої безпеки МВС сказав Анатолію, що він місцевому міліціонеру «много пакости сделал. Вот он и озлился». «Коли критичний матеріал службою безпеки розцінюється, як «пакость», тоді, виходить, журналісту не жити?» — написав в останній своїй статті Анатолій Танадайчук. І як у воду дивився — за кілька днів його не стало.

У березні 1997 року до столиці з Луганська приїхав власний кореспондент газети «Киевские ведомости» Петро Шевченко. Колезі, який зустрів його на вокзалі, він сказав, що перебуває під «ковпаком», у нього є справи в місті, а до редакції приїде після чотирнадцятої години. Проте так там і не з’явився. Його знайшли в порожній котельній повішеним. Правоохоронці висунули версію самогубства. То що — він спеціально їхав до Києва, віз мотузку і шукав глухий закуток, щоб укоротити собі віку аж у столиці? А як же Петрів дзвінок з Луганська про те, що його переслідують за матеріали про боротьбу місцевих спецслужб за владу, що телефон його прослуховується і він приїде до редакції, щоб розповісти про все це?

Серпень 1997-го. Вбито головного редактора газети «Вечерняя Одесса» Бориса Дерев’янка. За десять років наші доблесні шерлоки холмси спромоглися лише засадити до в’язниці кілера, а замовників і організаторів цього злочину не лише не покарано, а й не названо.

Вересень 2000 року. Загинув засновник інтернет-видання «Українська правда» Георгій Гонгадзе. Вищі керівники держави присягалися докласти всіх зусиль, щоб знайти і покарати злочинців, тема Гонгадзе звучала щодня з вуст учасників президентських виборів 2004 року. А результат? Напередодні п’ятої річниці з дня вбивства нашого колеги працівники ЗМІ — державних, комунальних, приватних — звернулися до Президента України: «Присвоєння йому Вашим указом звання Героя України посмертно — невелика втіха для його рідних і близьких, для журналістської спільноти країни... Доти, доки не буде поставлено останню крапку у справах про вбивство Георгія Гонгадзе, Бориса Дерев’янка, Ігоря Александрова, інших наших колег, ми, українські журналісти, почуватимемося незахищеними у власній державі, і всі запевнення про прагнення влади забезпечити свободу слова залишаються для нас політичною риторикою і не більше»... Крапку досі не лише не поставили, а й ще не дійшли до серйозної «коми».

Півтора року був прикутий до ліжка перший заступник головного редактора газети «Вінниччина» Олексій Терещук, нещадно побитий бандитами і грабіжниками. Він помер, так і не дочекавшися справедливої кари злочинцям.

Торік у грудні в Криму вбили засновника видання газети «Голос молодежи» Норіка Ширина.

2003 року американські військові обстріляли багдадський готель «Палестина»: тут було облаштовано міжнародний медіа-центр для журналістів, які висвітлювали військові події в Іраку. Під час обстрілу загинули український журналіст Тарас Процюк та іспанський — Хосе Коузо. Очевидці свідчили, що вбивці наших колег прекрасно знали: у готелі мешкають журналісти. Нас обурює, що уряд Сполучених Штатів не покарав убивць і не призначив матеріального відшкодування сім’ї Тараса Процюка у зв’язку з втратою годувальника з вини США. Торік напередодні Всесвітнього дня свободи слова (3 травня) українські журналісти підписали з цього приводу спеціальне звернення до Президента Сполучених Штатів. Спілка надіслала його до Джорджа Буша і посла США в Україні. Реагування жодного...

Втім, це не дивно. Адже держава Україна, її влада — і попередня, і нинішня — не зробила жодних конкретних кроків, щоб захистити українських журналістів. Хоча Іспанія продемонструвала промовистим прикладом, як це треба робити. Після загибелі Хосе Коузо уряд країни висловив рішучий протест урядові США, вимагаючи грошової компенсації, а недавно іспанський Верховний Суд зажадав від офіційного Вашингтона екстрадиції вояків-убивць до Іспанії.

На жаль і сором, українські правоохоронні органи всі загибелі журналістів, як правило, зводять до побутових випадків — то загорівся телевізор, то хтось упав, послизнувшись на дорозі, ще когось побили за борги... Вшановуючи загиблих колег, Національна спілка журналістів підтверджує свою позицію, висловлену ще на початку нинішнього тисячоліття: вважати нез’ясовану смерть кожного журналіста вбивством за професійну діяльність, доки в судовому порядку не буде встановлено іншу причину.

Вони пішли від нас, але залишилися з нами — у наших серцях, нашій професії.

Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів України.