Пам’ять — це завжди дія
У незалежній Україні, за даними різних правозахисних організацій, були вбиті або трагічно загинули сорок журналістів. Змінювалися президенти, прем’єри, міністри, генпрокурори. Непорушним залишалося одне: суспільство практично в жодній із цих сорока трагедій не дізналося імен замовників й організаторів знищення
«проблеми» — незручного, некерованого «писаки», не дочекалося кари за злочин. У кращому разі, на лаві підсудних опинялися виконавці «анонімного» вироку. У кращому разі, справжні...У кожній професії є люди принципові і кон’юнктурники. Журналісти як
«четверта влада» просякнуті тими ж самими вадами, що й представники інших владних гілок. Та, на жаль, драматична колізія, про яку ми сьогодні пишемо, позначалась дивовижним незбігом обставин: за нормальне виконання професійних обов’язків гинули люди принципу. А займалися з’ясуванням причин загибелі переважно самі кон’юнктурники. Чому саме так відбувається? Чи правоохоронці справді бездарні, чи бояться когось «вищестоящого», чи просто в гонитві за «гонорарами» втратили ентузіазм, з яким кіношні «знавці» красиво провадять найскладніше за рівнем ризику «слідство»? Бог його зна, якими причинами пояснити цей тотальний професійний цинізм. Жоден працівник прокуратури, наприклад, після провалу «версії Вередюка» у «справі про вбивство Александрова» не подав у відставку хоча б через видимість службової етики, жоден не відмовився від премії за «розкриття злочину» навіть тоді, коли суд очистив ім’я нещасного бездомного «злочинця» від прокурорського наклепу.Не можна збагнути й іншого — чому з такою затятістю, аж до агресивності, правоохоронці
«не вбачають зв’язків» між смертю журналіста та його професійною діяльністю. Навіть тоді, коли цю причинно-наслідкову схему доводять не підозрами, не вигадками, а цілком конкретними фактами. Знову ж таки, реальний приклад: мама Вадима Бойка розповідала слідчим, що незадовго до «пожежі від «Електрона» син заховав у її квартирі, у Світловодську, на антресолях якусь плівку і мав необережність розповісти про це по телефону. Плівка загадково щезла. Цей факт нікого не зацікавив. Як і те, що перед «випадковим вибриком телевізора» Вадим ходив у бронежилеті. Мабуть, слідчі подумали, що в такий спосіб він хотів убезпечити себе від полум’я. Але не зумів...Можна наводити сотні прикладів
«нестикування» між обставинами загибелі інших журналістів і висновками офіційного слідства. Але кого цікавлять вони, крім рідних, друзів і небайдужих колег? Напевно, що не Генпрокуратуру, де з «натяжкою» спочатку припускали, що лише одна людина загинула через журналістську діяльність, а потім, спасибі, Станіслав Піскун «розщедрився» аж на п’ять таких зв’язків. Напевно, що не МВС: там традиційно люблять лише тих журналістів, які описують ратні подвиги та міліцейські будні. Напевно, що не владу в цілому. Вона теж за традицією не «празнує» тих, хто гострить об неї перо.І все-таки ми не повинні мовчати. Бо вшанування пам’яті загиблих за правду колег — це не жалобні промови і не зітхання, не пам’ятні знаки і не скульптури від Черновецького. Пам’ять — це завжди дія. В нашому випадку — писати правду. Тоді з-поміж нас не виловлюватимуть поодиноких диваків, які міряють задоволення від праці не гонорарами, а чесним виконанням обов’язків. Хоча б на тій підставі, що всіх знищити неможливо. Тільки так з нами рахуватимуться. Тільки тоді нас, зрештою, поважатимуть.
Мені здається, це буде найкраща відплата за смерть сорока наших колег...
Людмила КОХАНЕЦЬ.
Вчимося захищатися
В Україні створюється Міжнародна школа безпеки журналістів пам’яті Георгія Гонгадзе й Анни Політковської. На думку одного з її співзасновників, директора Центру екстремальної журналістики (Росія) Олега Панфілова, саме недоліки у професійній підготовці — невміння оперувати знаннями та правилами безпеки, невміння користуватися законами та застосовувати їх на практиці — часто спричиняють найдраматичніші ситуації в роботі й житті працівників мас-медіа. З української сторони ініціаторами створення такого профільного навчального закладу стали Мирослава Гонгадзе і Євген Глібовицький.
Школа безпеки має прийняти перших слухачів із країн пострадянського простору навесні 2008 року. Працюватиме вона, попри
«напіввійськову» назву, в мирних Карпатах — місті Яремчі Івано-Франківської області. Кожна з груп навчатиметься 12—15 днів упродовж двох-трьох семестрів протягом півтора-двох років. Основні дисципліни — безпека журналістів у зоні бойових дій; під час публічних акцій протесту; юридична безпека, комп’ютерна, лінгвістична та ін. Крім того, бажаючі матимуть можливість вчитися захищати себе «заочно» — на спеціально створеному веб-порталі працюватиме програма дистанційного навчання для слухачів.Одне слово, тут, як ніколи, доречний вже зачовганий від частого використання афоризм, головною ідеєю якого є заклик самим рятуватися на воді.
