66 років тому Хрещатик вибухнув

Чи були ви в окупації? Колись від відповіді на це запитання залежала доля людини. В 66-ту річницю початку окупації Києва фашистськими військами ми знову спробували поставити це запитання. Дмитро Васильович МАЛАКОВ, заступник директора з наукової роботи Музею історії Києва, прожив «Оті два роки у Києві при німцях». До речі, саме так називається його книга. Це були роки з його дитинства. А війна очима дитини виглядає інакше.

Відчуття голоду — найяскравіше враження від війни

— Розпочну з того, що 3 липня 1941 року Сталін виступив по радіо з промовою, основний зміст якої: земля повинна горіти під ногами німецьких окупантів. Саме тому замінували Хрещатик, Успенський собор, усі мости через Дніпро... Тобто Київ підготували до масової руйнації. Що і сталося. До речі, Москву так само замінували. Позаторік у самому її центрі — в готелі «Москва» випадково знайшли вибухівку, закладену ще в роки війни. Про неї ніхто не знав, бо наказ про мінування віддавали в усній формі і безпосередньому виконавцю...

Отже, київська земля мала горіти під ногами окупантів. Звідси вивезли пожежні машини, вивели з ладу водогін, електростанції. Але водночас у Києві залишалося близько 400 тисяч мешканців: діти, жінки, старі. Мабуть, їх вважали баластом війни.

— У вас залишилися якісь спогади про перші дні війни?

— Часом дивуються: як дитина в такому малому віці (а мені в 1941 виповнилося тільки чотири роки) може щось запам’ятати. Але події були такі неординарні, що запам’яталося багато. Ми жили на Круглоуніверситетській. Батько пішов на фронт на другий день війни, і моя сім’я (мама, старший брат Георгій і я) перебралася до бабусі на Інститутську. Ще там жили мамина сестра-інвалід зору та її дочка. Бабуся померла в січні 1942 року від голоду...

Відчуття голоду — найяскравіше враження від війни. Весь час страшенно хотілося їсти. Тільки десь стукне ложка по тарілці — всі бігом туди. Я й досі можу не з’їсти, що стоїть на столі, але те, що мені поклали в тарілку, з’їм до останнього... Річ у тім, що тодішні городяни не мали зв’язку з селом, бо були киянами не в першому поколінні. Це вже після війні, коли Київ спорожнів (з 930 тисяч мешканців залишилося тільки 180 тисяч), почалася імміграція з сіл. Трохи легше жилося мешканцям передмістя, скажімо, Куренівки. Вона здавна постачала на київські базари овочі, зелень... А городяни виживали тільки з того, чим удалося розжитися в останні дні перед окупацією. Тобто з мародерства: грабували склади, магазини, бази. Тягнули все, що не встигли вивезти з Києва. Один знайомий розповідав (він у 41-му був підлітком), як натрапив на тютюновий кіоск. Цигарки з нього вже розтягнули, але там лежали пакунки з махоркою. То він набрав цілу торбу. І з тієї торби сім’я жила всю війну і навіть по визволенні. Це був ходовий товар. Пощастило тим, хто награбував панчохи, шкарпетки, сірники. Ці товари також мали попит на базарі (крамниці були тільки для німців). До речі, німці також спекулювали на базарі. Привозили з Німеччини і збували на Євбазі оптом голки, нитки, кремені для запальничок.

— Німці за мародерство не розстрілювали?

— А вони в перші дні грабували так само. Тягли все, навіть подушки з квартир. Порожніх квартир було багато. З Києва в евакуацію виїхало 325 тисяч. 200 тисяч пішло на фронт. Місто спорожніло наполовину.

— Ви пам’ятаєте, як вибухав Київ?

— Я запам’ятав не так звуковий ефект, як зоровий. Коли почалися пожежі на Хрещатику, ми одразу пригадали, як з приміщення навпроти Жовтневого палацу (там до війни було НКВС, а під час окупації — гестапо) переносили ящики у восьмиповерховий будинок — найвищу споруду Києва (на його місці нині стоїть готель «Україна»). Тоді казали, що це переховують документи. А коли почалися вибухи, одразу зрозуміли, що то за архіви, і почали тікати. Тікали через Банкову і Бессарабку, бо пів-Хрещатика вже горіло. І в зоровій пам’яті залишилося, як з першого поверху вздовж фасадів здіймається вогонь, а зверху чорна хмара.

Першою вибухнула комендатура на розі Прорізної і Хрещатика. Другий вибух зруйнував готель «Спартак», він стояв навпроти комендатури. І далі один за одним почали вибухати всі готелі на Хрещатику: «Континенталь», «Грандготель»...

— Чому саме готелі?

— Бо німці розміщувалися саме в готелях і в порожніх квартирах на Хрещатику. Там до війни мешкала переважно еліта. На схід вона евакуювалася першою. Так само, як під час Чорнобильської катастрофи, коли першими до вокзалу помчали чорні «волги», так і в 41-му полуторки везли енкаведистів, їхні родини, меблі... Тому природно, що німці зайняли центр. Саме на це й розраховували мінери.

— Як довго гасили пожежу?

— Усю пожежну техніку вивезли на лівий берег у Бровари. Там вона і залишилася, частково тому, що пожежні частини потрапили в оточення, частково, бо закінчилося пальне. Німці наказали їм повернутися. До речі, німці також гасили пожежі. Вони мали свою техніку, качали воду з Дніпра, бо водогін, як я вже казав, не працював. По сходах, де колона Магдебурзького права, в Дніпро спускалися шланги. А підпільники їх... різали. Дивне було відчуття. Київ нищили, ніби він уже нікому не потрібний, ніби сюди вже ніколи не повернеться Червона Армія.

Знаєте, за що розстрілювали киян?

— Отже, 19 вересня прийшли німці...

— ... А за ними — похідні групи ОУН Мельника. І саме ці похідні групи налагодили міське життя. Створили міську управу, яка зробила дуже багато для киян. Багатьох, хто потрапив в оточення, вдалося визволити, створювали притулки, богодільні для старих, шість чи сім дитячих будинків. В один із них на початку 1942 року потрапив і я. Дома не було чого їсти, а там раз на день видавали баланду і два рази — мелясну водичку. Хоч якийсь порятунок. Поруч були залізничний вузол, депо, вагоноремонтний завод, які намагалася розбомбити радянська авіація. Однієї ночі вибухи були такі сильні, що у групі разом з шибками вилетіла і віконна рама. Вранці мудрі виховательки кажуть: «Оце, діти, вночі була дуже сильна гроза». А ми вже все розуміли: «Так, така гроза, що аж бомби падали».

Така була гра. Нас оберігали від політики. Ми малювали не свастику, а грибочки, сонечко, лисичку... Пам’ятаю свято 1 травня 1942 року. Націонал-соціалістична німецька робітнича партія цю дату визнавала і святкувала. У них і прапори були такі само червоні, тільки в білому колі — свастика... Пам’ятаю святковий ранок у дитбудинку. Жодної політики. У дверях сидить німець, представник від комісаріату. Ми співаємо «А вже весна, а вже красна, сонечко сяє...», «Я маленький хлопчик, виліз на стовпчик»... На стіні висить портрет Гітлера. Радянські пісні і вірші ми почали вивчати вже в останні місяці окупації, коли знали, що скоро прийде Червона Армія. Звичайно, це було небезпечно, але ніхто не «настукав».

— Складається враження, що окупаційна влада досить толерантно ставилася до киян. Та й Київ берегли...

— Вони його не нівечили, поки були тут. А коли почали відходити, то палили і нищили за такою саме схемою, як 1941 року. Спалили червоний корпус університету, бібліотеку (нині парламентську), грабували будинки. Приміром, з будинку, в якому нині МЗС, зняли з вікон і дверей всю фурнітуру. Бо це латунь — кольоровий метал, необхідний для виготовлення патронів. До речі, з перших днів окупації киян змушували здавати самовари і ступки з тієї саме причини. Але ми були патріоти і свої самовари не віддали (сміється). Тим більше знали, що з них зроблять патрони проти нашого батька.

Але крім того, що німці нищили будинки під час відступу, вони два роки винищували киян. 29—30 вересня 1941 року розстріляли 33 771 людину, переважно євреїв. І розстріли тривали упродовж двох років, приміром, за порушення комендантської години. 100 тисяч киян вивезли до Німеччини. Полювали на них, як на звірів. До воріт Сінного базару заднім бортом під’їжджала вантажівка. Німці оточували базар і йшли шеренгами, відбираючи за віком і зовнішнім виглядом. Якщо немає «арбайтс карти» або вона прострочена, кидали до вантажівки без жодних розмов. Відкупитися від них було неможливо. Потім — на Артема 24, у двір. У сусідній школі 138 була медична перевірка.

Молоді люди, щоб уникнути вислання до Німеччини, завдавали собі шкоди. Йшли навіть на ампутацію пальців, пили ліки. Один знайомий розповідав, що він приймав пігулки, від яких тиск підвищувався мало не до 300. Лікарі все розуміли, але підігрували і дуже багатьох врятували від Німеччини. І мою двоюрідну сестру в тому числі. Тітка мала поганий зір, але все-таки бачила. То лікар видав довідку моїй сестрі, що вона доглядає сліпу матір-інваліда. Такий був спротив наших лікарів, або, як казали німці, саботаж.

— А що ви можете сказати про саботаж з боку підпілля?

— Це дуже щемлива тема. Що зробили німці за перший акт саботажу? Схопили на вулицях 100 заручників, незважаючи на вік чи стать, і розстріляли. За наступний випадок — 200, потім — 300, 400... Тоді тільки підпілля одумалося. Знаєте, за що загинуло 300 киян? На майдані Незалежності стояв будинок Думи (і площа називалася Думська). До війни там були обком і міськком КП(б)У. Будинок не згорів у вересні 1941 року. Його підпалили 1 листопада. І вже 2 листопада німці вивісили оголошення: за цю акцію розстріляно 300 заручників. Виходить, своє спалили, ще й свої люди загинули? А 3 листопада вибухнув Успенський собор.

— А за Успенський собор скількох розстріляли?

— Нікого. Там була надто складна ситуація. Німці знали, що він замінований, і не розмінували.

— Окремі історики вважають, що розстріли у Бабиному Яру були помстою за підірваний Хрещатик...

— Не думаю. У Фастові розстріляли євреїв ще до Києва. У Кам’янці-Подільському розстріляли 23 тисячі 600 євреїв (з них 16 тисяч угорських депортованих євреїв) ще до Бабиного Яру. Є масове поховання євреїв у Харкові. Це була нацистська політика геноциду: знищення за етнічною ознакою. Циган теж винищували не тому, що вони радянські люди, а тому що вони роми.

Ворзельська осінь

— Коли в 20-х числах вересня 1943 року Червона Армія була вже в Броварах, німці почали евакуйовувати населення. Спершу вирішили виселити людей з трикілометрової зони на захід від Дніпра. Там німецька армія планувала вести оборону Києва. 26—27 вересня німці спалили на лівому березі Передмостову Слобідку і Труханів острів, де були селища. Спалили все, що могло тримати на воді десантників: будинки, ворота, двері, паркани... Людей повиганяли, були й загиблі... Десь 1 жовтня почали евакуацію мало не всього Києва. Я, як уже казав, був тоді в дитячому будинку. Моя мама Євгенія Костянтинівна Малакова і тітка Віра Костянтинівна Волохіна працювали в цьому будинку виховательками. Директором була Катерина Костянтинівна Кропивницька. Він розміщувався на вулиці Керосинній, 4 (нині Шолуденка). На той момент нас було душ 100 дітей дошкільного віку. В тому числі й немовлята. В цій групі саме моя мама працювала. Звідки немовлята? Підкидали дітей. То були діти, чиї батьки загинули, і... від німців. Сувора правда життя... Так само, як і єврейські діти (у нас їх було кілька), вони були записані під вигаданими іменами і прізвищами. Одних це рятувало від фашистів. Інших — від великих проблем у подальшому житті. Після війни були і трагедії. Наприклад, хлопець рудий, з блакитними очима, а батько загинув на фронті. Все — «фріц». А як він доведе, якщо батько загинув...

Отож дитбудинки теж евакуйовували.

— Це схоже на піклування...

— Офіційно вважалося, що нас рятують від бойових дій. Насправді вони не хотіли, щоб у них в тилу були гавроші і партизани. До речі, коли Київ спорожнів і, здавалося, нікого не залишилося, знову почалося мародерство. І цього разу грабували не магазини, а сусідські квартири...

Нас завантажили в товарні вагони, запломбували двері. Перед тим нагодували пшоняним кандьором. Його возили у великих баняках на вокзальних возиках для багажу і роздавали безплатно. Це був «прощальний подарунок», який нам зробили перед відправкою до... Польщі. Що потяг їде саме туди, мама дізналася від німця, який обстукував колеса вагонів. Але тоді ми ще не чули ні про Освенцім, ні про Треблінку...

Але доїхати встигли тільки до Ворзеля. Вночі налетіла радянська авіація. Скинула на парашутах так звані саби (авіаційні бомби, що світяться). Вони опускаються повільно, а видно так, що можна газету читати. Комендант станції проскакав на білому коні і наказав усім зачинити вагони і двері. Хто вийде — розстріл на місці. І почалося бомбардування... На щастя, розбомбили не наш ешелон, а колії попереду. Ми вивантажилися і пішли шукати прихистку. Розмістилися в колишньому довоєнному санаторії «Україна» (він і зараз є). Місцева влада дозволила копати картоплю. Її садили для німців, але всі розуміли, що їм ця картопля вже не потрібна. В лісі було повно грибів. І ця ворзельська осінь... Картопля з грибами... Знаєте, смачнішої страви я не їв за все життя. Після голодовки в окупації ми вишкрібали з тарілок усе. Тоді казали, аж до піску (бо сіль була брудна, з піском). А ще нам дозволили брати молоко на молочарні. Отак у Ворзелі і просиділи весь жовтень. Виховательок і персонал розмістили по хатах. Брата зарахували помічником двірника, сестру — помічницею кухаря.

У Ворзелі стали на постой німці. Це були вчорашні бауери. І коли мама питала, чому вони не здаються, ті відповідали: «Коли я здамся один, мене допитають і розстріляють. А якщо намовлятиму товаришів — «настукають», СС мене розстріляє, а сім’ю в Німеччині відправить у концтабір». А в них система «стукачів» була розвинена ще краще, ніж у Радянському Союзі... Пам’ятаю, там було піаніно, і господар грав німцям «Москву майскую», «Из-за острова на стрежень...» Вони ще й підспівували: «Вольга-Вольга, мутер-Вольга». І водночас вони були «зольдатен».

Якось німець посадив мене на коліна. У нього мундир був такий жорсткий, аж колючий. Він пригостив мене бон-боном (цукеркою). До чого я веду? Через два тижні я так само сидів на колінах у червоноармійця, який пригощав мене гарбузовим насінням. І я його питав, де мій батько, чого він не прийшов? А той відповідав: «Ще прийде!» Слава Богу, справді прийшов.

— Вже відчувалося, що фронт близько?

— З Василькова щодня піднімалася ескадрилья німецьких бомбардувальників. Брат їх завжди рахував: летіли сім трійок — загалом 21 літак. За якийсь час поверталися, і завжди на кілька літаків менше. І от настав день, коли брат дивиться на літаки і бачить, що вони, ще залишаючись у полі зору, починають завалюватися на крило і йдуть у піке. І вже видно спалахи від розривів зенітних снарядів.

Дитячий будинок був на узліссі. Перед нами — фруктовий сад. Листя на той час облетіло, все видно. Через дорогу навпроти німці викопали траншейку, поставили кулемет і приготувалися оборонятися. А ми ж у них за спиною... Ось прийшли двоє до нас на кухню. Сіли, поїли наш кандьор і пішли в ліс. Тільки ми їх і бачили. А інші сидять. А надвечір вони знялися і теж пішли. А ми сидимо на підлозі на другому поверсі, слухаємо казки. Виховательки, няньки стоять у дверях, щоб до вікна не підходили, і дивляться. Стемніло. В сутінках по небу пішли заграви, почули якісь нові звуки. Це били «катюші». Німці їх називали «сталінський орган». Майже опівночі гупають у двері... А в сусідньому селі Рубежівка були власовці. То така сволота, що гірша за німців... Бачимо, на порозі стоїть старший лейтенант. Він був поранений і попросив, щоб його перев’язали. А ми не розуміємо, хто він. Наші ж у 41-му пішли без погон, а цей — у погонах. Старий дід ззаду каже: «Обережно, це поручик, власовець». Ну ми вдаємо, ніби радіємо. Заходьте. А моя мама стиха питає: «Котра година?». Тут у нас був берлінський час. А він так руку закинув картинно і каже: «22 часа по московскому времени». От тоді ми зрозуміли — наші! Почали одразу пісню співати, яку під кінець окупації вивчили: «Летят самолеты, сидят в них пилоты и с неба на землю глядят, как наши ребята флажки и плакаты несут на октябрьский парад».

Уранці прокинулися: валки ідуть, везуть спорядження. І тут же гармати стріляють (по Рубежівці). А серед артилеристів був хлопчик-підліток. Теж в обмундируванні. Тільки дивно було, що в нього з рукавів на мотузочках рукавички висіли. Але — боєць. Брат його запитує: «Куди це ви стріляєте?» — «По фріцах». Ми нічого зрозуміти не можемо. Хто такі фріци? Тут не було такого слова. Воно прийшло з фронту. Ми побачили джипи, студебеккери, які тягнули гармати... Валялися коробки з-під американської тушонки, з’явилися цигарки «Катюша». Отак почалося входження в нове життя.

Замість епілогу

Подарунком до 26-ї річниці Жовтневої революції мало стати визволення Києва. Під час цієї операції загинуло 417 тисяч бійців. На той час у столиці України мешкало 180 тисяч киян.

Знімок з фотоальбома Дмитра Малакова «Київ 1939-1945».