Особливості економіки та політики на Русі

На перший погляд на Русі все було незвичним: і одяг, і напої, і побут, і звичаї, та й традиції. Що вже казати про політику чи економіку, особливо на етапі становлення держави, її створення. Нам, хто пережив подібний процес в останні півтора десятиліття, у чомусь повинна б стати зрозумілішою та ближчою історія Русі більш як тисячолітньої давності. Створення нової еліти, перебудова економіки, становлення нової податкової системи (не кажучи вже про походи, завоювання і навали ворогів) — за часів Віщого Олега, Ігоря і його нащадків Русь понад століття перебувала в стані безперервного державного будівництва.

Жертви податкової війни

Те, що відбувалося на землях Русі із середини ІX по другу половину Х століття, цілком можна було б назвати податковою війною. Жертви в цій більш як столітній війні були і з боку місцевого населення, і з боку представників держави, що зароджувалася. Якщо придивитися уважніше до літописних повідомлень, то можна дійти висновку, що загалом такого поняття, як податок, на Русі у Х столітті вочевидь не було.

Питання тоді ставилося гранично просто і дуже навіть зрозуміло як на теперішній час. Його сформулював більш як 1100 років тому великий князь київський Олег, звертаючись до полян, сіверян та радимичів: «Кому платите?» Ішлося про данину. Етимологія цього слова досить проста: від слова «давати». Порядок виплати був так само простий: платили тому, хто сильніший. У кого більша дружина, армія, орда.

Згодом принизливий зміст слова «данина» канув у небуття, а саме воно стало вживатися в більш піднесених зворотах — приміром, «воздать дань уважения». Те, що звучання цього слова у нинішні часи повернулося до первісного, загалом характеризує епоху, що настала після розвалу СРСР.

А от зміст данини, а часом і процес її збирання мали в давнину певну специфіку. Збирання податків, тобто данини, князь проводив особисто. Узимку, коли підмерзлими дорогами, а де їх не було — руслами річок можна було дістатися до будь-якого селища або града Русі, у похід вирушала дружина на чолі із самим князем. Цей захід у літописах, а отже, і в народі, отримав особливу назву. Полюддя, ходіння «по людях». По тих самих «людях землі руської», про яких ішлося вище.

Хоча збереглися відомості про розміри данини, встановлюваної то в шкурках хутрових звірів — куниць, лисиць, білок, а то й у срібних монетах (кунах, ногатах, пенязях), насправді великий князь, а особливо його повноважні представники (або ті, хто оголосив себе ними) у збиранні данини не обмежувалися нічим і ніким. Князь повинен був подбати про збирання не тільки дорогоцінного хутра, а й продовольства, щоб прогодувати двір та дружину.

Слід окремо зазначити, що в данині була одна складова, регламентацію розмірів, а то й наявність якої руські літописи якось замовчують. Більш красномовні іноземці, котрі пишуть просто і ясно: на Русі правителі збирають данину рабами. Це, як і раніше, найбільш ходовий на зовнішніх ринках товар із тих, які край, точніше, його хазяї можуть запропонувати.

Тобто кожен похід-полюддя завершувався відправленням у стольний Київ—град обозів із хутром, продуктами та невільниками. Якщо шкурки та зерно, навіть срібло і хмільні меди аборигени могли віддати без особливого жалю (ліс великий — білок багато, хліб ще виростимо, бджоли теж є), то жива данина викликала зовсім інші емоції. Князь, який регулярно продає підвладне населення в рабство, так само регулярно ризикує життям. Можливо, саме цим і була зумовлена така жорстока розправа місцевого населення над великим князем руським Ігорем.

До того ж саме полюддя було не дуже-то впорядковане. Неупорядковане ще й тому, що сам київський князь фізично не міг об’їхати за зиму підвладні йому землі. Йому неминуче доводилося посилати за даниною представників. Можливо, саме їм видавали невеликі бляхи зі знаком київського князя — тризубцем, виготовлені зі срібла, частіше відлиті з бронзи. За особливостями герба — «знака Рюриковичів», фахівці співвідносять їх із тим чи іншим князем. Кілька десятків таких предметів, які фахівці датують Х—XІІ століттями, зберігається нині в музейних і приватних колекціях. Але хто знає, скільки самозваних збирачів данини роз’їжджали на свій страх і ризик селами й містами Русі? При цьому, ясна річ, грабували місцеве населення, зрозуміло, не інакше як від імені і за дорученням київського князя.

Такий лад, точніше — безлад (якщо не гірше) не міг тривати вічно, тим паче на Русі, котра в часи правління Ігоря стала вже явно не та, якою була за Віщого Олега. Адже «люди землі руської», чиї представники вели переговори з іноземною державою, рано чи пізно мали замислитися над питанням: а з якого це дива князь, нехай він і великий, і навіть київський, його рідня і вірна дружина торгує родичами своїх підданих на константинопольських ринках? До того ж подекуди ще міцно сиділи правителі з місцевих династій, котрі й самі розраховували на данину.

І от неминуче настав день, коли жертвою податкової війни, оголошеної стольним Києвом своїм близьким і далеким підданим, став сам великий князь руський Ігор. Заради справедливості треба вказати, що й після смерті Віщого Олега місцеві князі спробували припинити виплату данини, але дружина Ігоря, згідно з літописами, швидко відновила колишній «лад».

945 року князь укотре вирушив збирати данину з підвладних Києву земель. Можливо, йому закрутили голову перспективи укладеного торгового договору з Константинополем. Він і його дружина, імовірно, вже підраховували бариші від розпродажу в Константинополі зібраної в полюддя данини за поточний 945 рік. Чи не тому князь спробував зібрати данину з Древлянської землі двічі?

Можливо, йому це і вдалося б, якби він не відпустив до Києва дружину з обозом уже зібраного за першим разом. Спроба повторити збирання з «малою дружиною» закінчилася плачевно. І зовсім не через стихійні заворушення народних мас, а найімовірніше — через дії місцевої еліти. Може, древлянська знать побачила, що на її долю данини вже не залишиться. Договір договором, а чим же це в Константинополі світлі князі торгуватимуть? А може, вирішили використати необачність київського князя і звільнитися від залежності, а там, дивись, і позмагатися за владу на Русі.

Справді, як показали подальші події, плани древлян заходили досить далеко: вони вирішили не тільки ліквідувати залежність від князя руського, а й заволодіти його князівством, що залишилося під управлінням удови — Ольги. Причому заволодіти не силою зброї, а шляхом одруження із вдовою древлянського князя Мала. Такий собі династичний союз у кращих традиціях європейського феодального права. Далі — сватання (два посольства) і жорстока помста древлянській еліті — про події, що відбувалися на київських горах того року, написано достатньо.

Падіння Древлянської землі

Історія з князем Ігорем наочно показала русам, котрі засіли в Києві, які далекі вони від безроздільного панування в краї. Щоб підтвердити своє верховенство, вони мали продемонструвати свою міць і рішучість не лише древлянам, а й довколишнім племенам.

Літописні записи про похід Ольги на древлянський Іскоростень більше схожі на легенду, ніж на хроніку реальних подій. Літопис повідомляє про виняткову жорстокість каральних акцій — закопування в землю живцем і спалення послів, знищення обложеного міста і віроломне вбивство тих, хто здався на милість переможців. Деякі історики були навіть схильні вважати все, і спалення Іскоростеня також, легендою, записаною літописцями, які черпали (через брак документальних джерел) натхнення і фактичний матеріал із народних переказів.

Однак археологічні розкопки, проведені на місці столиці древлян, дали такі вражаючі результати, що цього разу надихнули місцеву владу не мало не багато на судовий позов на адресу київської мерії! Через 1050 років адміністрація Коростеня (імовірно, як правонаступниця міської громади ІX століття) на повний голос заявила про наміри вимагати від Києва компенсації за збитки, завдані колись воїнством Святої Ольги багатостраждальній столиці Древлянської землі! Щоправда, самі позивачі визнавали, що розглядають свою заяву насамперед як піар-акцію, покликану привернути увагу «до проблем малих міст».

Одну з древлянських фортець, зведену стародавніми мешканцями Іскоростеня—Коростеня на вершині гранітної скелі, вже в ХХ столітті радянські військові будівельники пристосували під командний пункт «лінії Сталіна», вирубавши в товщі скелі штольні і неприступні бункери. Зрозуміло, за часів Ольги Іскоростень не мав у своєму розпорядженні ні бетонних дотів, ні бункерів. Однак міць його древніх укріплень, що відкрилася після розкопок, очевидна. Вони зовсім не були схожі на вали з частоколом із дубових колод із необдертою корою, як про те написав автор найоригінальнішої версії походження назви стародавнього града — «Из-коры-стены», тобто Іскоростень. Тим самим він мимоволі виставив своїх давніх земляків зовсім уже нетямущими лісовиками, котрі не знають, як готувати дерево до будівництва. Адже жучки й личинки, які живуть під корою, завжди готові зжерти деревину, а з нею й стіни міста. Тому серйозні будівельники завжди і скрізь, в усі часи перед будівництвом кору зі стовбурів обдирають.

Древлянські фортифікатори взагалі перейшли від будівництва примітивних парканів-частоколів до спорудження справжніх фортець. Після розкопок стало зрозуміло, чому київська дружина (а в ній напевно були воїни, які ходили з Ігорем під стіни Константинополя) довго й спочатку безуспішно простояла під стінами древлянського укріпрайону.

Так, городище №1, яке археологи й запропонували іменувати літописною назвою «Іскоростень», було зведене на гранітному останці (нині — «Червона гірка»), що здіймався над заплавою річки Уж. Підніжжя його оперізував рів 6 м завширшки й завглибшки до 2 м. Ширина його біля дна становила близько 1,5 м, тобто рів являв собою лійку з досить крутими схилами — кути сягають 40—55 градусів! Подолати таку перешкоду під обстрілом зі стін фортеці було непросто.

На краю ескарпу археологи простежили викладену з брил граніту стіну. Простір між нею й останцем заповнили землею, створивши міцний фундамент для дерев’яної стіни, розташованої нагорі. Неможливо було зробити під такі укріплення підкоп, зруйнувати їхню основу тараном. Не можна сказати, що місто не намагалися штурмувати — в рові під час розкопок знайдено залишки зброї. Але навряд чи ці спроби закінчилися вдало.

На території городища виявлено житла, а в них — найрізноманітніші знахідки, серед яких прикраси із золота й срібла. Його мешканці були людьми небідними. І всі будинки — зі слідами страшної пожежі. Одним із символів трагедії Древлянської землі могла б стати знайдена під час розкопок п’ятипроменева сережка-підвіска із зображенням птаха. По-перше, з тієї причини, що літописне повідомлення твердить про спалення міста за допомогою отриманих у данину птахів. По-друге, вигляд цієї підвіски. Її дужка зламана, а саму річ знайдено в культурному шарі — тобто її впустили і втоптали в бруд. Сама по собі штучка дорога, адже відлита зі срібла. На її виготовлення пішло кілька повновагих дирхемів. Підвіска-лунниця зазнала впливу вогню.

Саме ця знахідка була обрана символом давнього града, коли Монетний двір України вирішив відзначити 1300-річчя Коростеня. Трохи нижче панорами сучасного міста поміщена обламана срібна підвіска-птах, знайдена під час розкопок. Якщо вам потрапить до рук така п’ятигривнева монета із серії «Давні міста України», зверніть увагу на цю деталь. А ще на те, що на зворотному боці монети — знак князів із роду Рюриковичів, який став малим гербом незалежної України.

Та навряд чи Ольга утнула номер із птахами. Адже досить було запустити в місто кілька десятків стріл із прив’язаним до них берестом. Такий запалювальний снаряд був би особливо ефективним після посушливого літа — пригадаймо, облога Іскоростеня тривала все літо.

І коли стало зрозуміло, що приступом місто не взяти, а древляни здаватися не збираються, через вали полетіли вогненні птахи-стріли. Спалено спочатку було лише одне з городищ. Археологи, до речі, звернули увагу на те, що в літописі йдеться про пропозицію городянам капітулювати, зроблену княгинею вже після вогненної купелі. Тобто було до кого звертатися з такою пропозицією. Злякані мешканці вцілілих городищ здалися на милість переможців, але це не врятувало місто від остаточного розгрому, а його мешканців — від загибелі. Княгиня «ових изби» — тобто наказала вбити, інших зробила рабами. Щоправда, декому пощастило — їх лишили в живих у Древлянській землі — щоб вони знову платили данину. Ту саму данину, з якої все й почалося.

Зробивши з древлянською знаттю, Іскоростенем і його городянами те, про що розповідають літописи, Ольга виконала свій обов’язок перед князем Ігорем. Причому і за законами русів, і за законами слов’ян — у ті часи кровну помсту ще не замінили виплатою срібла. Розкопки на території городища показали: життя на ньому почалося у VІІІ столітті, а припинилося сто п’ятдесят років потому — після грандіозної пожежі близько середини Х століття. Більше в цитаделі не селилися. Саме ім’я столиці колись незалежної землі древлян назавжди зникло з руських літописів. Життя відновилося вже в новому місці, за валами городища №3, і це місто стали називати інакше — «Іскорость».

Здавалося б, слава та велич Древлянської землі, що колись претендувала на об’єднання багатьох слов’янських вождів під своїм верховенством у єдину державу (цікаво, як би вона могла називатися?), була навіки похована під попелом Іскоростеня. Але знову зміна поколінь привела до серйозних перетворень цього загадкового й непостійного «роду руського». Адже не мине й тридцяти літ, як на київський престол зійде князь Володимир, син Святослава. Так, його ім’я ще інколи звучатиме в сагах на північний манер — «Ульдемир», а його сина Ярослава — як «Ярислейф». Але важливо не це.

Важливо те, що мати великого князя київського, князя Русі — древлянська князівна, нехай вона й ключниця при великій княгині. До речі, ключниця — одна з найвищих придворних посад. Вона керує всією прислугою і розпоряджається запасами. Щоправда, сам шлюб начебто не зовсім законний. Однак важливо те, що з цього моменту починається кровне єднання князівських династій — Рюриковичів і давніх, слов’янських. І навіть найбільш вірні й ідейно стійкі прихильники «нормандської теорії» вважають, що скандинавська лінія в історії Русі сходить нанівець якщо не за Володимира-Ульдемира, то за його сина Ярослава-Ярислейфа, якого називають Мудрим.

Тож, мабуть, негоже нинішній коростенській владі позиватися з Києвом або з Рюриковичами (що було б логічніше і справедливіше) за колишні образи і збитки. Можна сказати, що компенсація вже цілком відбулася тисячу з лишком років тому, якщо брати до уваги стратегічну мету князя Мала і його соратників, а саме київський престол, місце великого князя. І хоча держава зі столицею в Києві так і не одержала назву «Деревскої» чи навіть «Іскоростенської землі», бажаного за великим рахунком було досягнуто: представник древлянського роду (нехай і по материнській лінії) усе-таки зайняв місце в Києві, гідне його славних древлянських предків! Місце, про яке вони так мріяли і якого вони так домагалися.

Мало того, князь цей, який увійшов в історію не тільки як Володимир Великий, Володимир Святий, хреститель Русі, а й як не менш знаменитий билинний «Владимир Красно Солнышко», став, мабуть, чи не найбільш відомим і шанованим у прийдешніх століттях із великих київських князів. На честь нього споруджено храми, йому встановлено численні пам’ятники (і в Європі, й далеко за океаном), його портрет прикрашає банкноти країни, що має назву Україна, а його зображення лише два роки тому викарбував на монеті Національний банк. Володимир Великий на них із хрестом (майже як на легендарних златниках і сріблениках, карбованих більш як тисячу років тому) і з храмом, який тримає в руках.

От тільки мало хто з його древлянських родичів зміг усьому цьому порадіти і взяти участь в управлінні державою з назвою Русь, хіба що дядько. Звався древлянський дядько Добринею (у народній пам’яті більш відомий як билинний богатир Добриня Нікітіч). Однак нащадки древлян стали підданими великого князя київського, а згодом — одним із русами народом.

До слова, далеко не всі нинішні жителі околиць Іскоростеня ведуть свій родовід від древлян. Багато, дуже багато хто веде його й від дружинників княгині Ольги, й від інших переселенців з околиць Києва. Одержавши в наділ землі древлян, колишні дружинники й кияни в такий спосіб успішно пережили погром, учинений на Київщині воїнством хана Батия в ХІІІ столітті. Але це вже інша історія.