У неділю, 16 вересня, виповнилося сім років з дня зникнення керівника «Української правди» Георгія Гонгадзе. Заходи, приурочені до цієї сумної дати, довели, що в Україні нічого не змінилося не лише в сенсі встановлення імен замовників та організаторів убивства журналістів, а й на рівні багато тоншому — людської моралі. На жаль, навіть найуспішніше слідство не зможе розставити крапки в цій делікатній сфері ментальності. І навіть найсправедливіший суд не покарає за ницість, з якою цинічні «правдолюби» уривають собі шматок рейтингу з чужої трагедії.

Урочиста хода під гаслом «забути соромно» якраз найбільший сором і викликала. За те, що політики, які претендують на «вільну демократію», так очевидно піарились на акції, ніби смерть журналістів правила їм за сюжет для рекламного ролика. За те, що рядові учасники ходи — хлопці й дівчата студентського, а то й петеушного віку — своєю поведінкою нагадували «добровольців» з літніх агітмайданів. За те, що провезений в інвалідному візку постінсультний Микола Мельниченко розпочав збір підписів за суд над екс-шефом, бо «теперішнє керівництво держави дало політичну індульгенцію Кучмі, саме тому він зараз на свободі», але сам не посоромився забути, що досі нічим конкретно не сприяв слідству у «справі Гонгадзе». Саме тому, до речі, її потенційні фігуранти ще на свободі. І, знову ж таки до речі, участь колишнього майора в розслідуванні для суспільства важливіша, ніж його ефектно-безглузда роль у «рекламній паузі» супутників по ході до 30 вересня.

П’ятнадцятихвилинний мітинг-реквієм біля пам’ятного знаку під Таращею також викликав сумнів у справжній скорботі його нечисленних цього року учасників. Бо надто підкреслювали політичність моменту виставлені напоказ партійні знамена. І промови з «прицільним» контекстом.

Багато щирішою була вечірня акція на майдані Незалежності. Бо зібралися на ній просто люди, без партійної мобілізації і символіки, без агітаційної обробки перехожих. «Гія, ми не забудемо» — горів викладений свічками надпис. Не забудемо не тільки Гонгадзе, уточнювали вогники поряд, — всіх журналістів, що загинули за роки незалежності.

Та найглибша і найболючіша пам’ять про Георгія проявилася не в масових заходах — у панахиді, відправленій отцем Степаном у церкві Миколи Набережного на Подолі. Тут зібралися рідні, друзі й колеги Георгія. Плакала така незворушна на людях Мирослава, матір двох його доньок — його продовження на землі. Колись молоде подружжя Гонгадзе хрестили дівчаток у цьому самому храмі. А тепер у ньому моляться за упокій такого щасливого тоді тата...

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.