Блокпост при степовій дорозі

Що ж, порядок — є порядок. І у напіввоєнній ситуації щось таки має бути військовою таємницею. Тим часом на південному в’їзді до Запоріжжя потік транспорту — без кінця і краю! Ні дорогий бензин його не зупиняє, ні близькість фактично «Донецького фронту», ні окупований Крим. 

 «Мало того, — розповідає Михайло Левченко, — простий боєць блокпосту із козацького Хортицького полку, а заодно і депутат Запорізької міськради, — найчастіше водії ще й посміхаються і навіть вітаються з нами».

І справді, під час вибору плану для зйомки ледь встиг клацнути фотоапаратом, коли із не найшикарнішого авто вийшла жінка з двома бутлями компоту. Мовляв, спека — вам зайвим він не буде...

— Майже два місяці ми чергуємо на блокпосту, — продовжує Михайло Павлович, — і увесь цей час нас то пиріжками пригощають, то просто води привезуть. А бува й так — їде чоловік до міста і питає, що потрібно, то він на зворотному шляху придбає і привезе. Ми віднікуємося — так він ображається: я ж від щирого серця — сам не можу на посту постояти, то хоч тим, хто несе службу, хочу допомогти.

Сам Михайло Левченко, хоч і керівник одного із структурних підрозділів Національного заповідника «Хортиця», у козаки потрапив не відразу. Він давно входив до обласної координаційної ради з козацтва, але ті «ряжені», які всіляко підтримувалися попередньою владою, до себе аж ніяк не притягували. Хоча поступово в згаданій раді сформувалася ініціативна група зі створення козацької структури на зовсім інших засадах. Не «вместе с Доном, Кубанью и Тереком» хильнути оковитої на Трійцю та Покрову, а з тим, що базується на українському патріотизмі. А ще на глибокому розумінні витоків козацтва, на знанні історії Запорізького краю тощо.

Уся необхідна база для створення Хортицького полку була підготовлена, зокрема, Юрієм Ружиним — власником Кінного театру, та Максимом Остапенком — директором Національного заповідника «Хортиця», досить давно. І ось настав час, як каже Михайло Левченко, коли або-або. Бо сам час, без перебільшення, покликав стати на захист України. Базовими ж стали підрозділи козаків Кінного театру та колективу Юрія Капішинського. Останніх, подивившись їхні виступи в Історико-архітектурному комплексі «Запорозька січ», часом просто принижують словом шоу. Яке ж це шоу чи цирк, коли козаки демонструють свій вишкіл справжньою зброєю (діючими копіями) часів Козаччини. І яку треба і сміливість мати, і вправність, аби не покалічити і побратима, і не покалічитися самому.

Одним словом, після подій січня-лютого і в Києві, і в Запоріжжі, у найкритичнішу критичну мить з’явився Хортицький полк. І не просто з’явився, а в загрозливий період захистив від «популярних» у багатьох областях набігів Запорізьку обласну державну адміністрацію. Зауважимо, що якось довелося читати аналітику з приводу 100-тисячного українського «козацтва», яке, якщо не просто проспало Майдан та фактичну російську агресію проти України, то взагалі виступило на боці ворога. І тільки одна-єдина козацька сотня київського Майдану та Хортицький полк у Запоріжжі реально стали «за Україну, за її волю»...

Коли ж на початку квітня розпочалося будівництво блокпостів, то й тут згаданий полк не відійшов вбік. 

Проблемою була підготовка. Власне, вона і лишається по сьогодні, бо увесь цей час козаки вчаться. «Молоді, але вправні хлопці вчать «старих дідів» і ті не соромляться слухати наставника», — посміхається в сиві вуса Михайло Левченко. Постало й питання екіпіровки — запорозькі козаки зовсім не виглядають партизанами. Камуфляжна форма, черевики, спорядження — все акуратне, підігнане, все не з чужого плеча.

— Форму і частково спорядження кожен купив сам (козаки ж бо були лицарями!), — пояснює Михайло Павлович, — а ось із найважливішими видами екіпіровки допомогли запорізькі підприємці. Бронежилет, каска, щит, гумова палиця — все це закуповувалося централізовано. Бо його ж, як відомо, у звичайному магазині не купиш...

Подивився на побут бійців блокпосту. Відпочинок налагоджено у великій армійській палатці. Матраци не на землі, а, як належить, на дерев’яних настилах. Із-зовні все обкладене теж, як того статут вимагає, мішками з піском. У кутку палатки — цілий склад принесеної добрими людьми консервації та всіляких необхідних для підтримання нормальної життєдіяльності речей. Трохи подалі від тимчасового помешкання — біотуалет, а ось навпроти входу до палатки — мішені для козаків. Ті продовжують відточувати свою вправність стрілами, списами та бойовими топірцями.

— Упевнений, що ми робимо важливу справу, яка додає людям впевненості, а нам згуртованості, — наголошує депутат Запорізької міськради. —Скажу більше, що за два останні місяці з’явилося зовсім інше ставлення і до нас, і, як здалося,  до України теж у співробітників МВС, що чергують поряд з нами. Коли на початку квітня все починалося з невизначеності у лавах силовиків (ті ще не дуже знали за кого вони), то зараз хлопці у формі — вже справжні патріоти України і будуть такими надалі.

Все ж починалося із розуміння, що потрібно захистити свою родину, своє місто, область, а тепер і всю Україну...

Додам і таке: наш полк — це не тільки блокпости, це і допомога правоохоронцям у непростий період. Ми патрулювали місто 9 травня, коли існували реальні загрози провокацій, ми також забезпечували проведення виборів 25 травня. Одне слово, пра-цю-ва-ли! Може, й не помітно, але щодня і щоночі. І якщо в тому, що на Запоріжжі сьогодні спокійно, є частка і нашої праці, ми дуже тим пишаємося. Не за ордени ж ми, зрештою, і почесті тут стоїмо, а за Україну, як би гучно це для когось не лунало, — знову посміхнувся в сиві вуса Михайло Павлович Левченко.

Запоріжжя—Балабине.