Із минулої комуністичної доби не все слід брати і гамузом виносити на смітник історії. Хоча б той-таки центровий компартійний лозунг про ум, честь і совість епохи. Звичайно, це звучить сьогодні, як пародія. Але зовсім не тому, що, скажімо, з розвитком цивілізації чи через сучасні пріоритети грубого прагматизму ті людські чесноти стали застарілими й смішними. Зовсім ні. Ні честь, ні совість під пилом століть не всихають і не утлішають. Вони — як сонце: або є — і тоді день, або його нема — і тоді ніч.

Сьогодні в Україні, а особливо в політичній, треба дуже довго і прискіпливо, напружуючи погляд, роздивлятися, щоб, спираючись на щось, а тим паче на когось, повести мову про такі непроминущі і святі речі, як честь та совість. Чого б це, власне, мені спало на думку зачепити раптом людські якості, котрі нині в нашому, особливо політичному просторі ніби атрофовані, ніби той викривлений голос зі старої грамплатівки, яку тепер і поставити нема куди, бо не лишилось відповідних носіїв?

Зізнаюся, що то не мені спало на думку розмірковувати про совість і честь у нашому житті — і повсякденному, і політичному.

У селі Дорогинка Ічнянського району на Чернігівщині до тамтешнього будинку культури люди сходились неквапно. Добре, що взагалі йшли, бо в час збирання бульби, коли стало на порі, сільські люди не прийдуть навіть на концерт Пугачової з Кіркоровим. А на зустріч з Іваном Куровським (на знімку), бач, пішли. І поки стіл на сцені застеляли скатертиною, прикрашали його букетом квітів з терпкими осінніми пахощами, до мене, без усіляких передмов та процедури знайомства, як це вміють тільки сільські люди, заговорила жвава і молода душею пенсіонерка. Звали її Ольга Михайлівна Євтушенко. Майже все життя пропрацювала вона в місцевій лікарській амбулаторії, а коли настали скрутні часи, почалося скорочення, то за вислугою років, не ремствуючи, пішла спочивати, лишивши своє робоче місце молодим.

— Хоча, — каже Ольга Михайлівна, — я теж могла, як ті депутати у Верховній Раді, чіплятись за місце кігтями. Але не стала, бо в мене є совість, бо так, як ми ставимось до чужих дітей, так і до наших ставитимуться. Невже це важко зрозуміти, що треба виходити, хай би звідкіля це було, своїми ногами, а не щоб тебе виносили?! Під музику чи без. Це ж знову тая совість! Хіба не так?

Я киваю Ользі Михайлівні, що так, але не всім, напевно, вистачає благородства та порядності, щоб чинити по совісті. Особливо тим, хто злетів дуже високо, аж під скляний, під національними прапорами, купол. Та ще коли злетів не з якогось науково-аналітичного з моральними традиціями середовища, а, скажімо, з вологих, задушливих сховищ овочевих баз.

— Може, й так, — погоджується моя випадкова співрозмовниця. — Але безсовісних тепер вистачає скрізь. І серед тих, хто при владі, хто у грошві тоне, і ось тут, серед наших, хто копієчками дзеленькає та на полиці тримає зуби. Просто різні ставки, різні хвилі і луна розходяться, а сама совість, вона або набувається, або втрачається незалежно, скільки ти вкрав — десять гривень чи мільйон. Може, це час такий настав, що дедалі менше залишається між людьми святого? Чи це як якесь випробування нам, щоб і душа, і мізки просвітліли? Не знаю. Знаю тільки, що все хороше — через добро. Зробив людям добро — колись тобі те повернеться. А як тільки обкладатимешся тим добром та злотом, то можеш колись удавитись або потонути в ньому. От у нас. Колгосп розпався. Прийшла якась фірма «Злагода». Хазяйнує на наших землях і платить за оренду на пай селянинові — ви тільки оцініть міру нахабства — аж три центнери мокрої пшениці з бур’яном. Отож я собі й думаю, що в них, у тих власників з тієї «Злагоди», на тому місці, де мала б бути совість? Звичайно, вони б мене оце почули — сказали б, що баба не сповна розуму. Про яку таку совість вона балакає? І, напевно, правильно сказали б. Бо ми самі оцих безсовісних довкола себе розплодили. Самі із себе дозволяємо збиткуватися. Бо ми, напевно, звикли так — продаватися за копійки. А таких, як Куровський, таких не те що мало, такий, напевно, взагалі один. Принаймні у Верховній Раді, так це точно один.

Я як почула від людей про нього вперше, не повірила. Ну, не може такого бути. Ну не чула я, щоб з-поміж нас, українців, таке було. Щоб узяв землю і нікого не надурив, платить людям гроші, і зарплата, як у місті, дає хліб, цукор, до кожної хати газ провів. Нате вам, люди, лікарню, нате вам палац культури! Ну, думаю, мене не так просто ввести в оману. Кажу чоловікові: поїхали в ті Степові хутори, подивимось.

Поїхали, подивилися, побалакали з людьми — все правда. Люди нічого не вигадали. Справді пощастило їм зажити по-людськи. А у нас у Дорогинці навіть в центрі села жодна лампочка не горить. Темінь, бруд. Люди знервовані, затуркані. Сільська рада, як би вам це сказати, засіла глибоко в собі. Найбільше, чого боїться, — щоб її не зачіпали. З усім сільським людом радіє трьом центнерам полови від «Злагоди» і прикривається отим паскудним «аби не гірше». А воно — куди вже гірше!

Я якось на сесії сільради кажу їм: ось поїхали у Степові хутори до Куровського. Давайте хоч подивимось, як люди живуть, давайте чомусь у них повчимося. Давайте з тим Божим чоловіком познайомимося. Давайте ж почнемо щось робити. Знаєте, що вони мені в один голос відповіли? Кажуть: як же ти нам усім отут у печінках сидиш з отим твоїм «гав» та «гав».

То ви мені скажіть, буде толк від тих обраних наших сільрадівських війтів? Є в цих наших представників народу при владі совість? Між цими нашими і тими, що в Києві, різниці нема. Вони тільки за статусом різні. А по совісті — однакові. Бо в них думка тільки про себе, а за людей — жодної. Через те так і виходить. Тому нема ні совісті, ні честі, ні розуму. У переважній більшості. Від глухого села до столиці. І хто нам винен? Оце я вам, як на духу, все розказала, і це правда. Хоч і гірка.

А Івана Івановича Куровського, як він десь поблизу приїздить, я все кидаю і їду послухать. За всі його справи я б його ще вчора до лику святих вписала. Бо він ні на кого з нас не схожий. Він — особливий якийсь. Я знаю, що він дуже скривився б при цих словах, бо все, що робить, — то не для іміджу або похвал. Але ми, люди, котрі при цьому присутні, котрі бачимо і спілкуємося з цим чоловіком, мусимо розуміти, що й до чого. Не тільки, користуючись нагодою, простягти й свою немічну руку, попросити в нього, душачись слізьми, а спробувати збагнути, що довкола нас відбувається, що є з нами, з нашою країною, чому на одного Куровського у нас тисячі безсовісних «Злагод» орудує? І чи поборе тих лихварів сам Куровський, ставши під прапори Юлії Тимошенко? Чи вистачить йому сили з його «Агропрогресом»? Може, й він на нашу поміч розраховує? Якщо ми віримо йому, а він — Юлії Тимошенко, так, можливо, саме там і є вихід із лабіринту? Може, нам всім треба почати не лише просити, сподіваючись на доброго дядечка, а вже й трохи самим думати? Про все на цьому світі — і про лампочку на стовпі у власному селі, і про те, хто там і як світить в обраній нами ж Верховній Раді?!

Я багато останнім часом перечитала всякого, не з однією вченою людиною на цю тему говорила, і виходить, що в нашому парламенті, окрім Івана Івановича Куровського, особисто для людей жоден депутат стільки не зробив. Навіть не намагався. Я маю на увазі не з бюджетних коштів, а на зароблені власними руками та розумом. А скільки ж там багатих людей! А поділитися — мало в кого рука піднімається. Воно то правда, вони власним ділитись і не зобов’язані. Але ж вони й наше не туди розподіляють. Скільки народних коштів витекло бозна-куди, як вода крізь пісок! І як розібратися, то виходить, що в тому їхньому, тепер власному, — багато нашого, загального. Ось де собака заритий. Ось де різниця між чесними людьми та більшістю.

Я маю на увазі не тільки парламентську колишню більшість, а всіх нас, великих і малих українців, коли ми намагаємося перехитрити самих себе, віддаємо на відкуп власну совість, разом з виборчими бюлетенями, а потім шморкаємося перед совісним і добродушним Куровським, для якого, виявляється, й різниці нема, з-під яких прапорів ці люди — синіх, помаранчевих чи білих із серцями. Для нього є просто люди, яким він усе, що може, ладен зробити. То, можливо, вже почнемо дозрівати й ми, розуміти, що треба йти назустріч тим, хто нам щиро радий, кому потрібні ми та заможна країна, а не лише наші голоси один раз на п’ять років?

— Ольго Михайлівно, ви рано вийшли на пенсію. Ви — хороший аналітик. Все тонко розумієте і могли б у парі з Савіком Шустером на «Свободі слова» працювати.

— Та який там аналітик. Смієтеся? Я просто, як той Іван Іванович Куровський, хочу добра всім і собі. Доки нам у темноті та злиднях жити? Доки нам сподіватися на таку державу, котра піклувалася б про своїх людей, а не перекладала свої обов’язки на таких, як Куровський? Його не вистачить на всіх нас. Потрібна відповідальна політична сила, особистості якої стануть справді державницькими особами, якими пишатимемося нарешті ми, українці, а нашою країною — світ. Ось і все, що я знаю точно.

Тим часом сільський будинок культури наповнився людьми мало не дощенту. Івана Куровського сільчани вітали тривалими оплесками. А ми з Ольгою Михайлівною, точніше вона, мружачись і пильно вдивляючись між рядами, шукала в залі місцеву владу.

— Ну що я казала? — після недовгої паузи винесла вердикт, — жодного сільрадівського самоврядця. Їм картопля важливіша, ніж Куровський, який уже стільки для них зробив. Що їм ці люди, які тут зібралися?! Їм байдужа доля села й держави. Якби щось на дурничку роздавали — о, тоді б вони перші в черзі були. То це влада, ви скажіть? Вона нам така потрібна?

Я теж був змушений погодитись, що ні.