Пенсіонер Михайло Кундис із маленького райцентру Чемерівці в 1997-му вперше потрапив за кордон — на заробітки в Німеччину.

М. Кундиса, історика за фахом, краєзнавця, автора кількох рубрик у місцевій газеті, в перший же рік незалежності запросили очолити Чемеровецький історико-краєзнавчий музей.

Музей усього на чотири кімнати в охайному будиночку обминути неможливо. «Часто приходять поборники комуністичної ідеї», — розповідає Кундис. — Беру указку, даю їм, може, перший у їхньому житті урок правди.

Де ступала біла ніжка Роксолани?

Рідне село пана Михайла — Романівка. Такої краси треба пошукати. Дорога на Сатанів поміж лісами, повітря цілюще — не дихаєш, а п’єш. Тут був у давнину дівочий монастир, урочище зберегло пам’ять у назві — «Дівич». Монастир узяли штурмом яничари. Юні черниці вхопилися за зброю, боролися за себе, коли ж несила вже було протистояти — перебили одна одну... Директор музею заручився допомогою райдержадміністрації і філії однієї фірми, розробив та апробував 10 туристичних маршрутів Чемеровеччиною. Тепер не один він важає: нема сенсу їхати світ за очі, шукати чудес. Вони тут.

Ось хоча б загадкова історія про Роксолану, яку чемерівчани вважають своєю. Михайло Кундис демонструє довідку Кам’янець-Подільського архіву, який посилається на польські літописи. 1518 року на гусятинському шляху було взято в полон чемерівчанку Настю Лісовську, котра стала дружиною турецького султана та нарівні з ним правила державою. Де нині церква в Чемерівцях, був старий храм, у якому настоятелем служив батько Насті. Неподалік на пагорбі стояла хата Лісовських. Відомий краєзнавець Поділля Юхим Сіцінський у ХІХ столітті свідчив, що на цвинтарі поруч із церквою були кам’яні надгробки батьків Роксолани. Бачив їх ще й Михайло. Де поділися — сказати неважко: приватний будівничий бум, коли тягнуть усе придатне для спорудження новітніх замків та сараїв, а ще — брак духовності. Підтвердження походження Роксолани з відомих у середньовіччі неперевершеними чемерками Чемерівець віднайшов краєзнавець і в книзі Михайла Орловського, і в поемі поляка Мауриція Гославського, і... «У нас тут прізвище Лісовські на кожному кроці зустрічається. На що опирається Рогатин, де пам’ятник Роксолані встановили? На ті само легенди. Але жодних документів немає, це й історики визнають». Ось така версія.

«Там ти віршів не писатимеш»

Де тепер ти, Оленько Червонюк? Такі в серденьку твоєму десь бралися слова, старий учитель диву давався: як уціліло в час духовного розтління почуття патріотизму. На Олині слова написав пісню «Рідна мати моя, Україно». Допомагав видати її збірку. Дівчина усе ж поїхала за кордон, утративши надію на роботу. Сказав їй на прощання гірко: «Там ти таких віршів не писатимеш».

А в Михайла Кундиса вже 210 пісень. На слова відомих і не дуже авторів. Готові до видання цикли з посвятами: Україні, рідному Поділлю, матері, морю, на якому служив на флоті... Кундис щасливий. Творча душа — необтяжена. Кожна пісня — сторінка історії. У газеті «Ветеран» побачив поетичні рядки колишнього шахтаря, байконурівця Михайла Генсіровського. Одразу ж зазвучала в душі пісня.

...Хлопці з Будинку культури прибігли: добре було б на жіноче свято якусь нову пісню. «Даю!» І Михайло Васильович дістав з-під музейного столу баян. Повів оповідь, як мати рятувала дитину від смерті. Курився дим над хатами в Кундисовій долині, гоподині ставили в піч прягти молоко, щоб старку з нього, настояну на полині, нести до хати, де помирав хлопчик. Він вижив, але на два роки втратив мову. Зате як заговорив потім! Якими піснями переповнив по вінця свій край! Оця, про полин, — на слова Петра Перебийніса, котрий пережив таке ж полинове дитинство, як і Михайло. Воно завжди стоїть перед очима, не дає схибити, збрехати чи продатися...

У селі Біла знімали кіно «Білоспіви» для презентації в Канаді. Ансамбль «Берегиня» добирав пісні. «Оцю, Кундисову, про Україну, дивіться, не виріжте!» — наказували кіношникам. Крила мелодії перенесли автора, прирослого серцем до рідної землі, за океан, подарували славу. А він звертається вже іншою піснею до українців, розгублених у світах у творі «Повертайся, сину»: «Дасть вина і хліба сита чужина, Та не дасть розради для душі вона». Цю пісню везуть земляки-заробітчани на чужину.

— Моя найбільша мрія, — каже самодіяльний композитор, — прикликати піснями додому усіх її синів та доньок. Давно пора нам жити для рідної землі, будувати свою державу.

Віра ШПИЛЬОВА.

Хмельницька область.

На знімку: у музеї Михайло Кундис завжди тримає баян.

Фото автора.