9 вересня на 95-му році життя відійшов у вічність останній головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Василь Кук. Україна з його смертю втратила не просто свого вірного сина: наче полум’я свічки біля домовини, догасає епоха людей, для яких патріотизм був не виборчою ширмою, не партійним гаслом, а таким самим життєво важливим органом, як серце. Це були ті націоналісти за духом і назвою, які боронили рідну землю, а не завойовували чужу, які відстоювали честь своєї нації, а не принижували гідність інших. На жаль, як співає Сашко Положинський, «не цінує героїв моя країна»...

А Василь Кук, як і вся його родина, з ранньої юності цінував волю своєї країни. За участь у національному русі двох його братів стратили польські окупанти, сам Василь скуштував «принад» і польської, і фашистської тюрем (після «золотого вересня» каральний молот ударив по Куках ще нещадніше: всіх їх «визволили» за грати). Галичанин за народженням, він був великоукраїнцем за поглядами. Саме тому 1942 року організував оунівське підпілля не над Збручем, а в Дніпропетровську, до якого залучив російськомовних східняків і навіть неетнічних українців. До речі, дружину і соратницю Василь Кук знайшов саме тут, на берегах Дніпра. Навесні 43-го очолив УПА-Південь. Після загибелі Романа Шухевича в березні 1945 року його обрали головою проводу ОУН та головним командиром УПА.

У травні 1954-го генерала захопили в полон. Після шести «загратованих» років хрущовська «відлига» повернула волю, та була вона не дуже солодка для Василя Кука. З кадебістською підступністю «відлижна» пропаганда сипонула морозом: останньому головнокомандувачу «бандерівців» приписали каяття за «націоналістичне минуле». Долати підозри виявилося важче, ніж відходити від тюремних поневірянь...

Василь Кук був надзвичайно світлою і шляхетною людиною. Здавалося, він знав усе: від історії і творчості Веделя до тонкощів комп’ютерного програмування. Більш ніж солідний за віком, до останку зберігав молоду здатність тверезо й аналітично мислити. Не вірилося, що за плечами твого співрозмовника дев’ять десятків неймовірно важкого життя. На жаль, його мудрість також залишилася не поцінованою «моєю країною».

...Незадовго до смерті пан Кук зізнався, що організм його вже зовсім не сприймає їжі. Він знав, що ось-ось відгримить його останній на цій землі бій. Але не боявся поразки. Це — тіло смертне. А дух, «що тіло рве до бою», жартував, у труні не упокоїться.

Вчора з легендарним головнокомандувачем повстанців прощалася столиця його великої Батьківщини. Сьогодні, згідно із заповітом, Василя Кука поховають на його сільській батьківщині — в Красному Буського району на Львівщині. Хай неважкою вам буде рідна земля, генерале...