«Рай» для перекотиполя

У ширшій Європі нам дісталася роль хвіртки. Україна вже не окраїна, а останній форпост на шляху «з азіатів у європейці». Через неї пролягає один з п’яти основних транскордонних маршрутів нелегальної міграції до ЄС. Щороку наші рубежі штурмують тисячі непроханих гостей з Індії, Пакистану, Іраку, Афганістану, Туреччини, Китаю і практично всіх республік колишнього СРСР. Одні йдуть туди, де не стріляють. Інших змушують збирати пожитки злидні. Готуючись до марш—кидка на захід, вони надовго осідають усередині країни. Додаючи великого культурно-національного розмаїття роботі наших компетентних органів.

Хочеш вижити — біжи

...Добрих новин із Могадишо немає: там триває громадянська війна. Батьки платять величезні гроші, щоб їхніх дітей вивезли в Європу. «Ми мусимо йти кудись, де можна жити нормально», — пояснює 16-літній сомалієць Емні. Його подорож перервалася на західному кордоні України. І наша розмова відбулася в пункті тимчасового тримання нелегальних мігрантів Мукачівського прикордонного загону.

Левову частку порушників наші «зелені кашкети» ловлять на Закарпатті, звідки рукою подати і до Румунії з Польщею, і до Словаччини з Угорщиною. 500 кілометрів кордону — до ваших послуг! Транзитних гостей найбільше приваблює словацька ділянка. За нею — країна з дуже ліберальними міграційними законами. Навіть молдовани, котрі мають подвійне громадянство (молдовське і румунське), вважають за краще пробиратися до ЄС в обхід за таким маршрутом.

Контрабанда людей — надприбутковий бізнес, який контролюють міжнародні кримінальні структури. За переправляння одного нелегала «до Європи» через нашу територію беруть від 3 до 14 тисяч доларів. Залежно від країни походження. Китайцю незаконна послуга стане в 13—14 тисяч «зелених». Афганцю — у п’ять—шість. Частенько переправники дурять своїх клієнтів. На Закарпатті чимало покажчиків продубльовано латиницею, що вигідно шахраям. Людей висаджують десь у Берегівському районі і кажуть: приїхали, це — Німеччина!

Більшість перебіжчиків — молоді чоловіки 20—35 років. Пробиратися за кордон одразу всією родиною ризикують далеко не всі. Кілька років тому наші «зелені кашкети» врятували жінку з дитиною. Разом з чоловіком і двома дітьми вона переправлялася через Тису. Пливли на двох човнах. Батько зі старшим сином успішно пристав до сусіднього берега. А другий човен перевернувся посередині річки...

Те саме Павшине

Про закарпатське селище Павшине світ дізнався після того, як 2002 року тут відкрили пункт тимчасового тримання незаконних мігрантів (ПТТ). У розрахований на 150 чоловік «гуртожиток» часом набивалося до 500—600 гостей. Тоді настрої серед «вічних мандрівників» розпалювалися... Тепер умови поліпшилися: ПТТ може без проблем прийняти 250 чоловік.

— Тут їх розквартировують до з’ясування особи й оформлення документів для повернення на батьківщину, — розповідає прес-секретар Мукачівського прикордонного загону Едуард Стеблюк. — Це єдиний ПТТ в Україні, де іноземців можуть утримувати до півроку.

Цього літа в Павшиному приймали по 300—350 постояльців одночасно. «Людей розселяємо у двоповерховому житловому корпусі та кількох металевих вагончиках, виділених Держприкордонслужбою, — каже начальник ПТТ майор Анатолій Жупанов. — У таких само, до речі, працюють і наші співробітники». Жінок і дітей відвозять у мукачівський гуртожиток, орендований за допомогою УВКБ ООН. Гостей із близького зарубіжжя — в пункт тимчасового тримання на території прикордонного загону.

Пакистан-бос

У Павшиному живуть, їдять і миються «за країнами походження». У «найчистішій з кімнат», яку нам рекомендували для екскурсії самі мігранти, розмістилися 17 осіб. Роль лампи виконує саморобний світильник із пластикової пляшки: електрику відімкнули через ремонт. Сплять на триповерхових ліжках — інакше не розміститися. Кілька кімнат облаштовано суто для спілкування з Аллахом.

У госпкорпусі є бойлерна і цілком пристойний душ. На дверях пришпилено графік водних процедур — три банні дні на тиждень. Приміром, гості зі Шрі-Ланки, Непалу, Іраку і Палестини мусять очищатися по суботах. Одночасно доступ до теплої води і мила можуть одержати лише 14 чоловік. Коли ми приїхали до Павшиного, шанувальники гігієни змушені були загартовуватися в літньому душі. «Вода в ньому має нагріватися на сонці, — пояснюють співробітники пункту. — Та не встигнуть залити її в баки, як одразу використовують за призначенням».

— Агов, Пакистан-босе! — хтось гукнув високого хлопця, на вигляд студента.

Він — головний серед своїх. Таку людину обирає кожна громада. Бос мусить знати російську, щоб спілкуватися з прикордонниками і допомагати це робити іншим. Важливо й те, який соціальний стан він мав на батьківщині.

Одного разу до «зелених кашкетів» потрапила VІP-персона — син чи то арабського шейха, чи то нафтового магната. Парубок вирішив пожити самостійно і втік з дому. Коли дізналися, хто він, по хлопця в Павшине приїхав сам посол.

Політичний барометр

— Павшине — це барометр політичної погоди у світі, — каже координатор проектів з питань біженців фонду «Регіон Карпат/NEEKA» Ілля Пірчак. — Передали, неспокійно в Бангладеш? Чекай гостей звідти!

Раніше кого тільки не заносили до нас політичні вітри! І військових Хусейна, і соратників Дудаєва, і представників мирних професій — від учителів до журналістів та художників. Тепер у Павшиному чекають своєї долі громадяни приблизно десяти країн. Найбільше — пакистанців — десь 120 чоловік. Не набагато відстають Індія, В’єтнам і Бангладеш. Є гості з Афганістану, Іраку, Палестини, Алжиру і Китаю. Половина мешканців Павшиного — вихідці з села. Гроші на незаконну мандрівку вони назбирали самі або позичили в заможних родичів.

Зі світу по євро

Якщо іноземець попросить в Україні притулку, за рішенням міграційної служби його мають випустити з ПТТ. До того він лишається «незаконним мігрантом».

— Працювати з потенційними біженцями на Закарпатті нам доручило Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), — згадує Ілля Пірчак. — Ми залучаємо інші благодійні організації. Так свого часу знайшли австрійську програму «Каритас».

Співробітники «Ніки» надають мігрантам соціально-психологічну, медичну і юридичну допомогу. Новачкам привозять телефонні картки — щоб зв’язалися з посольством або родичами. Додаткові продуктові пайки, одяг, ліжка, посуд, пральні машини для постільної білизни — теж їхніх рук справа.

На кожного нелегала українська держава виділяє 18 гривень на добу. На їжу. В решті система життєзабезпечення «Павшиного» працює за принципом «з миру по нитці». «За світло і вивезення сміття сплачує МОМ (Міжнародна організація з міграції), — розповідає Ілля Пірчак. — Мийні засоби одержують за програмою Євросоюзу, що йде через «Каритас» і наш фонд. На побутову хімію витрачають приблизно тисячу євро на місяць. Стільки ж — на електроенергію».

Кажуть, про свій тимчасовий притулок непрохані гості не дуже дбають: ламають крани і розсіювачі, виколупують зі стін електродріт на саморобні кип’ятильники. За допомогою такої побутової техніки половина електрики іде «в землю». Тому ремонт у Павшиному доводиться робити частенько. Цього літа коштом доброчинних організацій впорядковували житловий корпус. Частині постояльців довелося перебратися у двір — до величезного військового намета.

Магазин для каші

...У харчоблоці вирішили замінити електричні плити на ощадливі газові. Тим часом для готування їжі служила польова кухня, котра, як мовиться, побувала в бувальцях. Ми спостерігали, як два нелегали завантажували в неї пшоно. Поряд чекали своєї черги мішок з горохом і банки з консервованими огірками.

— Наш живіт — магазин для каші! — пожартував котрийсь із африканців.

Раніше двічі на тиждень мігрантам роздавали «гуманітарні» пайки. Тепер їх привозять рідше. Основне меню нехитре: крім гарніру, дають хліб, консервовану сардину або кільку (як варіант — тушонку) і чай. Свіжими фруктами, а тим паче — солодощами, як на Заході, в нас нелегалів не зманіжують. Їдять практично те саме, що й наші солдати строкової служби. Їх у Павшиному четверо. Решта — контрактники, котрих узагалі не ставлять на «довольство».

— Я служу тут два з половиною роки, — каже контрактник Степан. — Добу працюю, добу відпочиваю. Одержую тисячу гривень. Добре, що квартиру знімати не треба... Живу в Мукачевому з батьками.

Жодних доплат за особливі умови служби тут нема, а сам начальник пункту одержує, як будь-який майор на більш спокійній посаді. У Павшиному штат не укомплектовано: замість 92 чоловік працюють 60. Проте скаржитися «зелені кашкети» не звикли.

— У мене єдине побажання, — каже Анатолій Жупанов, — щоб непроханих гостей тримали тут якомога менше!

Чекай привіту три місяці літа

Зазвичай вони живуть тут три місяці. Але якщо нелегал вперто не хоче називати своє справжнє ім’я, він має всі шанси провести в Павшиному законні півроку. Щоб ідентифікувати особу кожного гостя, прикордонники ведуть нескінченне листування з посольствами країн їхнього походження. Дипломати надсилають запит на батьківщину, і чекати відповіді часом доводиться довго. Якщо найближче представництво якоїсь екзотичної країни розміщується в Москві, процес затягується. А на батьківщині гостя часом взагалі бракує єдиного уряду.

Сомалі — саме такий випадок. Друг Емні по нещастю не називає свого імені. Він непогано розмовляє російською — три роки тому навчався у Вінниці на підготовчому факультеті якогось вузу. Потім перебрався до столиці. Але не для того, щоб продовжити освіту. «В Києві мені дали притулок друзі, — каже колишній студент. — Вони знімали квартиру, 15 чоловік в одній кімнаті». Звідти хлопець вирішив стартувати до Євросоюзу. Його, як і Емні, затримали на західному кордоні України.

Сомалі лихоманить не перший рік, і за цей час у нас осіло чимало його співвітчизників. Деяким удалося отримати в Україні статус біженця. Але війна не є універсальною підставою для надання притулку. Рішення завжди приймають з огляду на особисті обставини людини. Точніше, повинні приймати.

— Починаючи з березня реформований Держкомітет у справах національностей і міграції (тепер — у справах національностей і релігій) не ухвалив жодного рішення про надання статусу біженця, — каже заступник регіонального представника УВКБ ООН по Україні, Білорусі та Молдові Ізабель Міхубі. —Міграційні служби реєструють такі заяви, але потім ці люди зависають у повітрі. (Торік статус біженця в Україні одержали 44 іноземці, цього року — 11. «Голос України»).

Його співвітчизник, навпаки, співпрацював з коаліційними військами і тепер побоюється помсти талібів. До того як потрапив до нас, працював у Росії. Каже, там важко з документами, а Україна — «це найкраща країна, де можна чекати папери».

— За нашими спостереженнями, лише 25—30 відсотків іноземців з Павшиного можуть розраховувати на статус біженця в Україні, — розповідає Ілля Пірчак. — І тільки п’ять відсотків кажуть: нам байдуже, в якій країні залишитися. Аби врятувати своє життя!

Решта одразу запитує: а яку допомогу ми одержимо?

Інші правила

У Німеччині чи Австрії біженцям виплачують близько 400 євро на місяць. У нас — 17 гривень одноразової матеріальної допомоги. Напевне це знає і 55-літній Махмуд. Він хотів вивезти родину до Словаччини, та після зустрічі з українськими прикордонниками був змушений просити притулку тут.

— У Багдаді батько був директором фірми, — розповідає його дочка Хіба. — Він залишив Ірак, щоб врятувати нас від смерті. Передайте, щоб ООН звернула увагу на таких, як ми. І дозволила нам виїхати до будь-якої іншої країни Європи. У нас є родичі у Швеції, Австрії, Франції та Німеччині. Це татові брати.

Але в Європі — зовсім інші правила. Якщо мігрант прийде до Німеччини з Польщі, його можуть повернути назад. І зобов’язати просити притулку в тій країні ЄС, де він опинився спочатку. «Німеччина нині приймає переважно родичів тих людей, що вже отримали там статус біженця. Так чинить більшість країн Євросоюзу», — каже Ізабель Міхубі. Є ще один нюанс: щоб просити притулку в будь-якій країні ЄС, спочатку потрібно туди потрапити.

І що краще виконають свою роботу наші прикордонники, то менше буде в Махмуда шансів!

Безвізовий рай

Останніми роками вихідці з Південно-Східної Азії завдають «зеленим кашкетам» менше турбот. «У спробах незаконного перетину українського кордону перемагають гості з близького зарубіжжя, — каже начальник управління у роботі з іноземцями, дізнання і адміністративного провадження адміністрації Держприкордонслужби Борис Марченко. — Найбільше сусідів з Молдови».

Торік наші «зелені кашкети» затримали більш як сім з половиною тисяч незаконних мігрантів. Експерти стверджують, що лише частина «непроханих гостей» перебралася в Україну нелегально. Решта в’їхала цілком законно — на час навчання, туристичної подорожі, в інших особистих чи службових справах. А потім «розчинилася в юрбі». У країні з нульовим міграційним контролем це зробити нескладно. Так у Києві та інших містах розростаються численні іноземні діаспори. Доки ми розмірковуємо, чи готова Україна жити в мультикультурному суспільстві, воно де-факто формується.

На утримання і видворення непроханих гостей Україна витрачає значні кошти. Проте купити квиток додому кожному наша держава не в змозі. А в майбутньому ситуація тільки погіршиться.

Через два роки після набуття чинності угодою про реадмісію з Євросоюзом ми будемо змушені повертати в Україну всіх незаконних мігрантів, що прийшли з нашої території. Своїх і транзитних. І добре було б спочатку домовитися про таку само процедуру з Росією. Адже більшість непроханих гостей потрапляє в Україну саме звідти. Поки що російські колеги відмовляються забирати навіть тих нелегалів, яких наші «зелені кашкети» затримують поблизу кордону. Навіть якщо в котрогось із групи перебіжчиків знаходять паспорт з російською візою.

Обидві угоди підписано, але їх ще потрібно ратифікувати. А тим часом Україна гостро потребує нових «гуртожитків» для «вічних мандрівників». Уже сьогодні нам необхідно п’ять таких центрів, як Павшине. Допомогти їх облаштувати пообіцяв Євросоюз. Та тільки не знає, кому конкретно запропонувати свої послуги: немає в Павшиному законного господаря! Два роки тому за постановою Кабміну ПТТ мали передати у відання МВС. Але міністерство тихо саботує цей процес. Тож об’єкт комунальної власності «Павшине» дотепер залишається в «тимчасовому оперативному управлінні» вартових кордону.

Державної системи утримання нелегалів не створено. А головне — в Україні немає повноцінного міграційного відомства, здатного всерйоз узятися за цю проблему.

— Україна — це рай! — сказав мені одного разу київський таксист на ім’я Деренік. Він приїхав з Вірменії 15 років тому, оженився на українці, виростив дітей. І тепер спостерігає, як тутешні Адами і Єви добровільно втікають зі свого Едему. На курорти Італії, на будови Португалії і навіть у борделі Туреччини! Риба шукає, де глибше, а людина — де порядку більше. А в цьому сенсі і ми, й вони, мешканці Павшиного, — одного поля ягоди. Точніше, одного перекотиполя.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.