Дід Петро грає на... березовій корі

— Грати на корі ще важче, ніж на духових інструментах, — каже єдиний на Вінниччині виконавець на такому незвичному інструменті Петро Іванишин з ансамблю троїстих музик із села Гончарівка, що в Літинському районі. За його словами, звуки народжуються від утягування в себе повітря. Якщо трель коротка, то сили затрачається небагато. Але коли треба «тягнути» супровід народної пісні, то обличчя — ніби фарбою заливається. «Це ж все втягуєш в себе і в себе».

— Коли я був малий, — згадує музикант, — одного разу в свого дядька слухав радіо. По старому приймачу «Іскра» передавали концерт. І тут диктор каже, що зараз буде звучати соло на... березі. Насправді той музикант грав на березовій корі. Це мене так зацікавило, що я, довго не думаючи, взяв ножик, пішов до берізки і собі зробив такий інструмент.

Жодного разу після того Петро Михайлович, а йому уже 65, не чув чогось подібного. «Грають на різних свістюльках, але щоб на корі дерева!..» Зате сам відтоді не перестає тьохкати. Каже, дотьохкався до того, що грав на «березі» і в армії, і на великих та малих сценах вже після служби — в районах і в області. У грудні минулого року фольклорно-етнографічний ансамбль «Джерело», до складу якого входять їхні троїсті музики, отримав звання народного колективу.

Щоб інструмент був надійний, а головне — видавав чисті звуки, березову кору треба гарно проварити у молоці. «Я сам до цього додумався після того, як перепробував різні способи, — каже пан Петро. — Кора спершу тріскалася і рвалася. Щоб цього уникнути, треба відділити її найтоншу стрічечку. Але без молока все одно нічого не вийде».

Петро Михайлович ще й гарно танцює. Каже, натренувався, коли служив на флоті у Севастополі, тоді часто виступав у танцювальному ансамблі. А як зійшов на берег, то одружився на жінці, котра стала завідувачкою клубу. Дотепер не маю спокою від гастролей. Дуже любить дядько Петро духову музику. «Вона мені душу перевертає. Як почую трубу, ноги на місці не тримаються». Музикант пробував поєднати свої трелі в єдиний оркестр з духовиками — непогано виходить. Але то були чужі музики. В селі вже нема духового. Занехаяли його і в сусідніх Багринівцях. А колись жодне весілля не обходилося без труби. Цьогорічної весни троїсті музики з Гончарівки виступали у курортному Хмільнику. Петро Михайлович почув десь на вулиці звуки духового оркестру. Одразу пішов подивитися. Грали на весіллі. «Я був одягнутий як для сцени — у вишиту сорочку, на голові бриль. Чую, як впарять польку, а я й не стримався і пішов просто на майдані навприсядки в танець. Бачу, оператор, який знімав весілля, направив на мене камеру. А молоді підійшли до мене, аплодували, а тоді кажуть: хочемо сфотографуватися».

Дружина музиканта Марія Яківна першою знайшла застосування таланту чоловіка. Це вона створила у Гончарівці ансамбль троїстих музик. Сама ж грала і співала. Нині в ансамблі її дочка — Оксана Моторна. Вона є керівником колективу. На сцену виходить з бубном у руках. Має гарний голос, співає народні пісні. Крім батька, Петра Михайловича, в ансамблі виступає ще їх односельчанин Сергій Бронз. Він грає на гармошці. Але чоловік такий здібний до музики, що в нього в руках і ложки «співають». Познайомитися з ним, на жаль, не вдалося, він на лікуванні. Сільські артисти за нього вболівають, щоби швидше одужував і повертався з лікарні. На сцені почала з’являтися дочка О. Моторної — Марійка. Дівчинка ще тільки в четвертому класі, але вже багато чого перейняла від дідуся. І на березовій корі трохи тьохкає, і на ложках виграє, і бубон бере в руки.

Колись у їхньому клубі глядачів збиралося стільки, що яблуку ніде було впасти. Щоб заохотити артистів до репетицій і концертів, завклубом ходила допомагати декому поратися на городі. А ще купувала хустини і дарувала їх жіночкам-артистам. Казала, що це подарунок від районної культури. І лише одного разу старання місцевих артистів було достойно поціновано. Тодішній голова колгоспу Іван Іванець усім їм виписав по три центнери пшениці. Після того випадку бажаючих грати на сцені стало набагато більше.

Сто пісень баби Палажки

— Оксанко, ану-но відчини, я ще одну пісню нагадала, — такими словами Палажка Гладько інколи будить вранці Оксану Моторну. Бабці уже 90 років. Але пам’ять має таку цупку, дай Боже молодим так все пам’ятати. Куплетами пісень, жартівливими рядками сипле, як сівач зерном на полі. З уст Палажки Оксана записала уже більш як сто пісень. Серед них є такі, які більше ніхто не співає, крім нас, каже пані Оксана.

— Ви думаєте, чого я так довго на світі живу? — усміхається старенька сухорлява бабця. — Бо куди не ходю, скрізь співаю.

«Дайте мені таку справку,

Щоб пила-гуляла,

На роботу не ходила,

А премію брала»,

— бабця говорить швидко-швидко. То сміється, то раптом зажуриться:

«Ой, вийду я на вулицю

Та й стану-постою,

Всі дівчата мають маму,

А я сиротою...»

Завідувачка відділу культури Літинського району Тетяна Поляруш, як послухала бабцю Палажку, запропонувала музикантам включити і її виступ до репертуару. Від її гуморесок, та ще й у такому виконанні, жодна аудиторія не стримала б сміху. «То що, бабусю, поїхали б на концерт?» — «А чого б ні, це ж не пішки йти». Багато народних пісень знає ще одна односельчанка — Катерина Шмалій. Вона теж співає у ансамблі «Джерело». «Ми в старших вчилися, — каже пані Оксана. — З ними й на сцені впевненіше почуваєшся».

Жоден концерт троїстих музик не обходиться без зятя Іванишиних —Василя. Він, щоправда, не грає і не співає. Але без його участі нічого б не було, сміється Оксана. «На кого залишали б худобу? Хто б її доглянув? Василь виручає...»

Родина Іванишиних-Моторних, крім того, що працьовита, ще й дуже хлібосольна. «Ми гостей ніколи не випускаємо з хати без миски борщу, ложки сметани і меду, — усміхаються господарі. — Їжте, просимо, це все не куплене, а набуте своїм трудом. Їжте-їжте, не ображайте господарів». А тоді мати й донька почали стиха «Цвіте, цвіте черемшина...» А далі все дужче. І полилася чудова пісня через відчинене вікно далеко гончарівськими ярками-переярками. Скрізь чути її у невеликому селі, куди навіть автобус не ходить. Нема тут і сільради. Зате 130 місцевих жителів мають гарних артистів, вони їм справжня розрада в цьому забутому куточку райської природи.

Тетяна Цвігун, директор Вінницького обласного центру народної творчості:

— Я не один десяток років маю справу з народною творчістю. Але виконавця музики на такому інструменті, як березова кора, ще не зустрічала. Ні в нашій області, ні за її межами. Репертуар в ансамблю троїстих музик з Гончарівки складається здебільшого з народних пісень, а також народної музики. Супровід бубнові й гармошці постійно забезпечує пан Іванишин зі своєю «березою». Фахівці, які чули їхній виступ, не вірять в те, що музиканти працюють без нот. Народна музика настільки ввійшла в їхні душі, що звучить так, ніби це класичний твір.

Вінницька область.

На знімку: троїсті музики з Гончарівки на Вінниччині оригінальні тим, що мають в себе музиканта, котрий грає на «березі».